Розділ «9. Справа Адольфа Ейхмана»

Доля Адольфа Ейхмана досягла воістину монументальних і сенсаційних пропорцій після його так званого арешту ізраїльськими агентами 12 травня 1960 в Аргентині. Ізраїльська влада вирішила цілий рік тримати світ у напрузі перед тим, як віддати колишнього німецького службовця суду за умов, в яких будь-який натяк на справедливий судовий розгляд виглядав би просто смішним.

Так звані «спогади Ейхмана» були легковажно опубліковані в журналі «Лайф» («Life») 28 листопада — 5 грудня 1960 р., буз урахування того, що в попередні роки підроблені мемуари спричинили не один скандал. Можна тільки уявити собі, що відчував Ґерхард Ріттер (Gerhard Ritter), президент Німецького історичного товариства в 1953 році, коли було доведено, що підготовлені ним для друку в 1952 році «Застільні розмови Гітлера» («Hitlers Tischgespraeche», N.Y., 1953), є грубою фальшивкою. Проте в 1960 році записки, нібито виведені з коментарів Ейхмана, які він дав украй сумнівному помічникові в 1955 р., сприйняті як остаточні мемуари. Вони мали довести, що «нацистський вилупок» Ейхман був, безумовно, на всі сто відсотків тим лиходієм, яким його намагалися виставити. Обеззброююча спроба видати їх за справжні мемуари характеризується наступною деталлю. Ейхман не казав про те, що його прибічник Хьоттль (Hoettl) заявив у Нюрнберзі, нібито він [Ейхман] казав йому про так зване вбивство мільйонів жидів («Time» від 6 червня 1960 р. повідомляє, що Ейхман казав про 5 мільйонів жидів; «Newsweek» від 6 червня 1960 р. заявляє, що він казав про 6 мільйонів).

Кількість неправдоподібних деталей у статтях з «Лайфа» робить усю витівку майже такою же неоковирною, як і типові комуністичні фальшиві мемуари. Приміром, Вайсберґ згадує, що Ейхман зробив свою пропозицію Бранду щодо еміграції жидів зі спеціального дозволу Гіммлера 25 квітня 1944 р. в готелі «Мажестік» («Majestic») в Будапешті. В статті «Лайфу» говориться, що в 1944 році Гіммлер санкціонував обмін жидівських емігрантів на військову техніку, «коли райхсфюрер Гіммлер прийняв на себе командування резервною армією». Проте насправді Гіммлер прийняв чинне військове командування над «фольксштурмом» [фольксштурм — народне ополчення — прим. пер.] лише в серпні 1944 року, після замаху на Гітлера 20 липня 1944 р.

Статті з «Лайфу» фактично є компіляцію трьох сенсаційних та взаємно суперечних книг: «Minister of Death, the Eichmann Story» («Міністр смерті — історія Ейхмана», N.Y., 1960; автори — Ефраїм Кац (Ephraim Katz), Звай Алдубі (Zwy Aldouby) і Квентін Рейнолдс (Quentin Reynolds)); «The Case Against Adolf Eichmann» («Справа проти Адольфа Ейхмана», N.Y., 1960; автор — Генрі А. Цайґер (Henry A. Zeiger)); «Eichmann: the Man and His Crimes» («Ейхман: людина та її злочини», N.Y., 1960; автор — Комер Кларк (Comer Clarke)). Не існувало жодних документальних підтверджень участі Ейхмана у винищуванні жидів, однак гучно заявлялося, що він «свідомо організовував їхнє відправлення до місць знищення».

Незважаючи на увесь міжнародний галас і потужний потік безвідповідальних публікацій про Ейхмана, які заполонили світ після травня 1960 року, немає ані найменшого суттєвого доказу того, що Ейхман будь-коли свідомо віддавав наказ на відправлення до газової камери німецького концтабору хоча б одного жида, не кажучи вже про те, що він віддавав наказ на знищення шести мільйонів жидів і контролював цей процес. Найімовірніше, що Ейхман нічого цього не робив — навіть незважаючи на те, що він давав показання в суді про те, що він відповідальний за знищення понад 6 мільйонів жидів, або що саме він написав книгу із так званими «щирими визнаннями», які дають таку ж саму, якщо не ще більш масштабну картину. Будь-яка з тих заяв Ейхмана може бути наслідком:

· жорстоких катувань і промивання мізків, яких він зазнав з боку жидівських викрадачів;

· власного рішення (оскільки він знав, що його в будь-якому разі стратять) надати сенсаційну історію про те, як він усував жидів до яких він відчував ворожість — навіть якщо й не намагався їх знищити, — лестячи в такий спосіб своє самолюбство або

· розумової нестійкості що виникла в результаті лихих пригод котрі він зазнав.

Напевно, усі три пояснення певною мірою слушні. Суть справи полягає в наступному: якщо всі важливі свідчення вказують на те, що під час війни не існувало систематичного й масштабного винищення жидів Німеччиною, то жодні хвастощі про подібні «великі досягнення» в справі знищення не можуть бути сприйняті як такі, що мають бодай-щось спільне із дійсністю. Вони мають сприйматися як породження хворої уяви, а зовсім не як сувора дійсність.