Розділ «Глава II Сучасний стан законодавства України та проблема його тлумачення»

§ 7. Необхідність у тлумаченні актів законодавства

У науковій літературі велась і до цього часу ведеться дискусія стосовно того, чи завжди положення актів законодавства потребують тлумачення. На цей час до навчальної літератури ввійшла думка про те, що застосуванню положень актів законодавства обов’язково передує їх тлумачення. З такою думкою слід погодитись з огляду як на законодавство, на його природу, зміст, співвідношення з правом, особливо на сучасний його стан в Україні, так і на зміст правотлумачної діяльності. Тому і суддям не слід було б надалі уникати зазначення в судових рішеннях на тлумачення актів законодавства, яке вони здійснюють при вирішенні справ. Панує уявлення, що тлумачення — це прерогатива Конституційного Суду. Так, Конституційний Суд має конституційне повноваження на здійснення нормативного (обов’язкового для невизначеного кола осіб) тлумачення Конституції та законів України. Але ж індивідуальне тлумачення актів законодавства (стосовно правовідносин, що виникли між конкретними особами) — це повноваження, яким наділяються всі суди і яке вони мають здійснювати повсякденно з метою мотивування тих рішень, які вони приймають. У судовому рішенні необхідно дати тлумачення положень законодавства, що підлягають застосуванню до конкретних правовідносин, роз’яснити, у який спосіб із відповідних положень законодавства випливають права та обов’язки сторін. Без цього судове рішення буде незрозумілим учасникам відповідного процесу, а відтак буде порушене їх право на справедливий суд.

Законодавство являє собою набір певних обов’язкових до виконання положень, об’єднаних в акти законодавства. І здається, що суддя або інша особа, яка здійснює правозастосування чи бере участь у процесі юридичної кваліфікації дій осіб чи інших обставин та з’ясуванні змісту прав та обов’язків учасників відповідних правовідносин, який (процес) має закінчитись прийняттям обов’язкового до виконання юридичного акту, повинні лише віднайти в законодавстві певне положення, уважно його прочитати та застосувати до відповідних правовідносин. Насправді, процес тлумачення є значно більш складним. Це обумовлене перш за все тим, що для правильного правозастосування треба від тексту акта законодавства як реального явища, яке сприймається людиною через її почуття та розум, перейти в систему права, що існує лише як явище логіки, та за допомогою такого переходу окреслити коло правових норм, які підлягають застосуванню до відповідних правовідносин. Крім того, система законодавства є багаторівневою, розгалуженою. Тому здійснення правозастосування передбачає врахування місця положень актів законодавства, які підлягають застосуванню, в системі законодавства, врахування системних зв’язків між положеннями актів законодавства. Є підстави навіть для твердження про те, що вирішення судом певної справи полягає у застосуванні до відповідних правовідносин не певного положення окремого акта законодавства, а законодавства в цілому. Тому «на посаду судді може бути рекомендована тільки особа, що має вищу юридичну освіту» (частина третя ст. 127 Конституції України). А положення частини четвертої цієї ж статті про те, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів та які відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів, більш як за 16 років з дня прийняття Конституції ні разу не було втілене в життя.

Слід також враховувати, що безвідносно до сучасної України законодавець ніколи не є художником реалістичної (натуралістичної) школи, який ретельно виписує портрет чи пейзаж. Законодавець більше схожий на художника-імпресіоніста, який за головне вважає справити враження на особу, яка розглядає картину, маючи на увазі, що деталі асоціативно домалює той, хто розглядає картину. Різниця тільки в тому, що юрист, який читає акт законодавства, не має права на асоціативне мислення. Він має суворо буквально тлумачити закон і так же суворо логічно опрацювати текст нормативно-правового акту з метою виявлення тих правових норм, які лише implicite містяться в ньому.

З урахуванням викладеного слід виділити дві (прийнятну і неприйнятну) частини у висловлюванні російського автора І. П. Малинової: «Під інтерпретацією розуміється певний клас розумових операцій, що пов’язані з виведенням з тексту прямо не окреслених у ньому значень. Інтерпретація у її герменевтичному розумінні можлива лише щодо текстів, яким властива змістова подвійність: певна система значень артикульована у них (текстах) первісно й з огляду на це — очевидна, проте за цією очевидністю приховується вторинна система значень, для якої перша є формою репрезентації»[14]. Плідною тут є думка про вторинну систему значень, що є прихованою за первісно артикульованою в текстах системою значень, бо ця думка націлює на пошук вторинної системи значень і застерігає проти поверхневого сприйняття нормативного тексту. Неприйнятним є твердження про те, що змістовна подвійність характерна не для будь-якого тексту, що поняття інтерпретації актів законодавства не стосується первісно артикульованої в текстах актів законодавства системи значень.

§ 8. Значення тлумачення актів законодавства

Для розбудови України як правової держави, в якій буде забезпечуватись верховенство права, проблема тлумачення актів законодавства набуває першочергового значення. Це обумовлене перш за все досвідом, який у сфері правозастосування мало наше суспільство напередодні історичного повороту до ідеї правової держави та принципу верховенства права. У дусі радянської традиції українське суспільство ідеї правової держави та верховенства права сприйняло приблизно так же, як і ідею комунізму: нічого із цього у нас не вийде, але якщо треба імітувати розбудову правової держави (будівництво комунізму), то ми будемо робити вигляд, що робимо це. Через десять років після прийняття Конституції С. В. Шевчук стосовно України констатував, що «основні права людини, закріплені у Конвенції (про захист прав людини і основоположних свобод. — Авт.) та Конституції України, здебільшого залишаються суто декларативними і використовуються як гасла для чергової політичної кампанії»[15].

Аналогія розбудови в Україні правової держави та утвердження принципу верховенства права з будівництвом комунізму в Радянському Союзі особливо правильно виражає сутність речей на фоні висловлювання видатного російського письменника Ф. М. Достоєвського про те, що ідея соціалізму придумана не для того, щоб підняти землю до небес, а щоб спустити небеса на землю. І дійсно, процес підняття суспільства до ідеї правової держави та принципу верховенства права (до небес) та утвердження принципу верховенства права не йде або йде занадто повільно. Зате небеса на землю спустили: дивіться, — у нас майже повністю розбудована правова держава та забезпечене верховенство права, що і закріплене в Конституції, а найактивніші учасники цієї розбудови відзначені вищими державними нагородами та званнями академіків. Тож те, що ви бачите, і називається правовою державою та утвердженням принципу верховенства права.

Слід також мати на увазі, що розуміння необхідності розробки та вивчення методології тлумачення актів законодавства поступово зріє серед науковців. Зокрема, відомі дослідники порівняльного права Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі пишуть: «Смисл підготовки юриста не в тому, щоб він вивчив... чинні сьогодні норми... Для юриста є важливим розуміння структурного взаємозв’язку норм, термінів, якими ці норми оперують, способів, якими користуються для фіксації норм та їх погодження між собою»[16].

§ 9. Тенденції розвитку законодавства як предмета тлумачення за роки незалежності України

Суди застосовують те законодавство, яке є. І вони не уповноважені давати загальну оцінку законодавства чи виносити окремі ухвали з приводу неясності нормативно-правового акту чи наявності суперечностей між актами законодавства.

Але загальна науково обґрунтована оцінка стану законодавства необхідна. Та значна за обсягом науково-дослідницька робота, яку здійснили автори цього видання щодо тлумачення актів законодавства, дає підстави для наступних тверджень. За роки незалежності України вітчизняне законодавство докорінно обновилось. Питома вага радянських нормативно-правових актів у загальній масі таких актів, що є чинною на території України, є незначною. Тож посилатись на радянський спадок, а тим більше — на наслідки другої світової війни, морозної зими чи літньої спеки, які шкодять нормальному розвиткові законодавства України, підстав немає. І все ж незаперечним фактом є та обставина, що внаслідок інтенсивної правотворчої діяльності законодавство з дня набуття Україною незалежності розвивалось шляхом його недостатнього опрацювання, невиправданого ускладнення, значного зниження рівня формальної визначеності та різкого посилення суперечності між нормативно-правовими актами. Це стосується і Конституції України, і кодифікованих законодавчих актів, і інших законів, а тим більше — підзаконних нормативно-правових актів. Зрозуміло, що тлумачити таке законодавство значно трудніше, ніж формально визначене, вільне від протиріч, добре опрацьоване і просто викладене законодавство.

§ 10. Стан законодавства і організація суспільства

Значення названих негативних тенденцій у розвитку законодавства України не слід недооцінювати, бо законодавство є наріжним каменем суспільної будівлі. Оскільки наріжний камінь є неякісним, суспільна будівля, на зведення якої витрачаються значні матеріальні, людські та фінансові ресурси, руйнується, а потім знову відбудовується на тому ж фундаменті і знову руйнується. У підсумку ми маємо дезорганізоване суспільство в той час, коли соціальний прогрес у сучасних умовах досягається перш за все за рахунок його організації. Для того, щоб на рівні управління державою приймати рішення, адекватні існуючій ситуації (в тому числі і в частині управління законодавчим процесом), треба дати об’єктивну оцінку цій ситуації. На жаль, така оцінка або дається некритично або не дається взагалі, що веде до прийняття неадекватних рішень, до стрільби мимо. У кінцевому рахунку це веде до подальшої дезорганізації суспільства. Ніхто із людей, які приймають державні рішення, сьогодні не хоче визнати, що за умови, коли головним чинником розвитку будь-якого суспільства є його організація, остання перебуває в Україні в стані руйнації, яку можна порівняти хіба що із станом матеріальної бази суспільства наступного дня після звільнення України від німецьких загарбників.

Нездатність до організації — це застаріла східнослов’янська хвороба. Більше тисячоліття тому східні слов’яни запросили варягів на князювання, щоб привнести ознаку порядку в суспільство. І здавалося, що експеримент удався: елементи прогресу в державно-правовому устрої східних слов'ян, попри всі негаразди, стали очевидними. Цей прогрес у розвитку державно-правового устрою був перерваний відомими історичними подіями. Надалі землі, на яких розташована сучасна Україна, і народи, які цю землю населяли, розвивались в межах держав, що панували на цих землях. Це мало місце впродовж семи з половиною століть. Наразі це привело до того, що сьогодні Україна не має власного позитивного історичного досвіду державно-правової організації, який би (досвід) можна було використати з практичною метою.

Звернення до імен князя Володимира Великого, княгині Ольги, князя Ярослава Мудрого і навіть до імені гетьмана Пилипа Орлика — творця конституції гріє слов’янську душу українця, але не дає ніяких конструктивних засобів для вирішення проблем сьогодення. За відсутності власного позитивного історичного досвіду державно-правового будівництва логічним було б звернутись до найближчого досвіду — російського. Але цей досвід є вельми своєрідним. Якщо європейські країни впродовж століть еволюційно і революційно розвивались від абсолютизму до демократії (тобто, до організації суспільства знизу), а особливо в цьому відношенні справляє враження Англія, то в Росії спроби демократичної трансформації авторитарно організованого суспільства почались пізно, коли суспільство уже перезріло для демократичних реформ. А тому ці спроби закінчились крахом. З’явились більшовики, які організували цю країну за принципами солдатського строю. Мирного часу така організація забезпечувала ефективність за рахунок мінімізації витрат на споживання при тому, що задовільні умови для відтворення робочої сили забезпечувались. А воєнного часу така організація була ефективною, бо була адекватною і умовам і потребам. Розквіту, а тим більше реалізації творчого, трудового, інтелектуального і морального потенціалу суспільства і окремих людей така система не забезпечувала і об’єктивно не могла забезпечити. Тому історично вона була безперспективною.

Більше того, радянський досвід — це не тільки час, утрачений для прогресивного розвитку. Це — і нажиті нові соціальні хвороби. Не будемо говорити про поширення атеїзму шляхом проведення широкомасштабної повсякденної пропаганди та позбавлення людей моральних орієнтирів, даних людству Спасителем дві тисячі років тому. Звернемо на глибоко запроваджену в життя та у свідомість людей традицію імітаторства суспільної діяльності, яка подекуди досягає ознак того, що називається карикатурою. Коли спостерігаєш за діяльністю державних органів, коли слухаєш промови високих посадовців, виникає враження, що ми таке вже бачили. Апогею імітаторства досягли радянські чиновники, які говорили про титанічну діяльність свого вождя, що стояв при цьому в президії з видом людини, яка свідомість уже втратила, а впасти ще не встигла. Нашим чиновникам бракує майстерності, щоб досягти цього апогею. Та й обставини все ж стали іншими, зокрема таких вождів не стало.

Але ж імітація і сьогодні посідає чільне місце в діяльності державних органів. Вона глибоко проникла в науку, в діяльність законодавчої влади. Треба бути щирим та визнати, що імітація характерна і для діяльності судової гілки влади (вона, зокрема проявляється в тому, що в судовому рішенні часто можна знайти будь-які міркування за відсутності відповідей на основні доводи учасників судового процесу). Прояви імітації є закономірним наслідком недоліків організації суспільства, який (наслідок) в свою чергу за законом зворотного зв’язку посилює ці недоліки.

Імітації немає там, де людина сама споживає результати своєї праці. Найманий працівник об’єктивно зацікавлений в імітації. Але ці прояви легко викорінюються при простому характері праці, коли елементи імітації проявляються в неналежній якості праці, яка (неналежна якість) легко виявляється засобами контролю. Чим складнішим є характер праці, тим складнішою є проблема контролю та оцінки якості праці та її результатів. Тому на рівні керівника величезної держави, якою був Радянський Союз, досягався максимальний розрив між реальною якістю його діяльності (людина ледве ноги переставляла, а здатність думати втратила зовсім) та оцінкою (титанічна діяльність). Україна не дуже далеко відійшла від такої ситуації. Прикладом є законодавчий брак, що подається як розбудова незалежної України в законодавчій сфері.