Розділ «1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І РОЛЬ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА»

Вся історія, як історія становлення і розвитку людини, є складним, драматичним, зі своїми радостями і трагедіями процесом усвідомлення людиною самої себе, своєї сутності та сутності світу свого буття. Цей довгий і тернистий шлях буяв і митями осяяння, і провалами, злетами і падіннями, завоюваннями і поразками. Усе було. Людина створювала світ рослин і тварин, створювала технічні засоби скорення природи, скоряла її, руйнуючи і безжалісно знищуючи те, що створювалося природою протягом мільйонів років. Людина формувала людину, людина знищувала людину. Сама йшла на смерть в ім'я порятунку іншого. У кривавих війнах гинули тисячі, десятки і сотні тисяч ні в чому неповинних людей. Вона звеличувала себе в ранг надприродного, вона принижувала себе до рівня дощового черв'яка.

Однак у всьому цьому різноманітті, багатогранності і суперечливості її життя, уже з тих далеких часів, коли вона почала відрізняти себе від предметів навколишньої дійсності, почала вимальовуватися певна логіка її ставлення до світу, логіка усвідомлення цього ставлення. Можна сказати, що з виникненням людини створюється цілісний, воістину людський світ, що постає не просто як природа, матерія, а як прояв усього багатства людської сутності. Природно, що ставлення людини до цього світу є одночасно і ставлення до самої себе.

Різні сторони цього світу, відіграючи істотну роль у життєдіяльності людини, відображаються у свідомості. Усвідомлення значення

різних його сторін для забезпечення існування, функціонування, розвитку людини знаходить своє вираження в різних формах суспільної свідомості. Кожна з них є не тільки відображенням певного боку дійсності, але і фактором, що визначає орієнтацію людини, зумовлює спрямованість її цілепокладальної діяльності в даній сфері життя. Наприклад, безпосередня взаємодія з навколишнім світом для задоволення своїх життєвих потреб зумовила необхідність у виявленні і використанні тих властивостей предметів, зв'язків, законів, оволодіння якими забезпечує саму можливість життя. Шляхом емпіричного освоєння дійсності, шляхом проб і помилок, знахідок і втрат людина накопичувала необхідні знання, узагальнюючи і систематизуючи їх, знання, які передавались з покоління в покоління, збагачувались новими знахідками, відкриттями, удосконалювались, і тим самим допомагали їй вижити, продовжити своє життя в ланцюзі поколінь. Перевірена практикою вірогідність знань розширювала її свободу в оволодінні силами природи. Неухильне зростання знань, практична перевірка їх імовірності, значимості для людини створили основу для виникнення наукової свідомості, науки як форми суспільної свідомості.

Спільне життя, залежність життєдіяльності кожного індивіда від життєдіяльності співтовариства, взаємна залежність індивідів від спільної діяльності зумовили потребу у розробці певних правил, норм, принципів, що регламентують відносини суспільства й особи, відносини між людьми, що створюють вплив на характер їх поведінки, вчинків. Ця потреба знайшла своє вираження у формуванні моральної свідомості. Залежність життєдіяльності людини від інших сторін дійсності зумовила виникнення естетичної, релігійної, політичної, правової свідомості.

Усі ці форми суспільної свідомості — це усвідомлення людиною свого відношення до різних сторін дійсності, залежності свого життя від рівня їх освоєння.

Разом з тим, у складному протистоянні і єднанні людини з навколишнім світом, починаючи з тих далеких часів, коли вона ще ставала людиною, перед нею почало вимальовуватися, нехай у найнечіткішій формі, питання про те, чим є цей світ за своєю суттю, що лежить у його основі, а також питання про сутність самої людини, про людську сутність. Перед нею виникла потреба розкрити свою власну таємницю. В міру становлення і розвитку людини ця потреба набувала усе більшого значення в її житті, її необхідно було вирішити. І вже з тих далеких пір і донині людина незмінно повертається до її вирішення. її завжди цікавили питання про те, чи є вона творцем своєї долі, чи може вона стати володарем тих сил, у боротьбі з якими їй доводиться утверджувати своє існування, чи може вона проникнути в таємниці своєї душі, чи може вона досягти щастя й у чому воно полягає, у чому полягає сенс самого її існування.

Усі ці та інші питання показали, що її життєдіяльність залежить не тільки від виробництва засобів існування, але і від усвідомлення нею своєї сутності, сутності світу свого буття, сенсу життя. Більше того, вирішення цих питань формувало певний підхід людини до дійсності і до себе, складалося певне бачення, розуміння світу як цілісності. Усвідомлення людиною свого ставлення до цього світу визначало характер її вчинків і дій. Іншими словами, усвідомлення людиною свого ставлення до світу в його цілісності, усвідомлення себе в цьому світі знайшли своє відображення у світогляді. Але для цього необхідні були певним чином сформовані уявлення про самий світ і про людину.

Першими такими уявленнями була міфологія. Тому й історично першим типом світогляду був світогляд, заснований на міфології. Він відповідав ще дуже низькому рівню розвитку людини.

Найпростішими способами підкорення природи для первісної людини були полювання і збирання. Але це вже не просто присвоєння готових продуктів природи. На відміну від тваринної життєдіяльності людська життєдіяльність супроводжувалася духовно-практичним перетворенням природи. Отже, міфологія виникла з практичного ставлення людини до світу і спрямована на подолання сторонності, ворожості зовнішнього світу. Усвідомлюючи своє відношення до навколишнього світу, але будучи ще неспроможною подолати сили природи, людина бажане зводила у ранг дійсного, вона прагнула перебороти відчуженість світу у своїй уяві. Хоча міфологічна свідомість намітила основні світоглядні проблеми, створила певне відносно цілісне уявлення про світ, про людину, про їхній взаємозв'язок, вона не могла забезпечити усвідомлення всієї складності дійсного відношення людини до природи, до соціального світу, до себе.

Обмеженим є й світогляд, заснований на релігійних уявленнях про світ і про людину. Ґрунтуючись на вірі в надприродне, продуктом чого є і сама людина, релігійний світогляд перешкоджає раціональному аналізу реальної дійсності.

Процес розпаду первісного суспільства і перехід до класового, що супроводжувався диференціацією суспільного виробництва і суспільних відносин, виокремленням розумової і фізичної праці у відносно самостійні види діяльності, подальшим виділенням людини з природи, зумовив необхідність розширення і поглиблення пізнавального ставлення до природи і суспільства. Поряд з диференціаційними процесами відбувалися процеси інтеграційні, що проявилися в тенденції становлення суспільства як складної системи, що саморозвивається, у рамках і за допомогою якої здійснюється життєдіяльність людей. Це викликало потребу осмислення людського буття в його цілісності, потребу в теоретичному осмисленні складного світу людського буття, а також сутності самої людини, її взаємозв'язків зі світом. Ця потреба знайшла своє вираження, свою реалізацію у виникненні філософії.

Слово "філософія" походить від грецького "філо" — любов і "софія" — мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості. У Стародавній Греції слово "філософія" як любов до мудрості застосовувалося до людей, що відкривають таємниці природи і людського життя, учать діяти і жити в злагоді з природою і вимогами самого життя. Мудрість — це узагальнений людський досвід у його застосуванні до оцінки сьогодення і майбутнього, вчинків і дій. Мудрість — це здатність правильно розуміти співвідношення між думками, словами, справами людини і тими вимогами, що диктуються об'єктивними закономірностями розвитку природи, суспільства, мислення. Тому мудрість споріднена з свободою і розумністю. Мудро вчиняє (і радить, і учить) той, хто, спираючись на знання, узагальнений життєвий досвід, уміє розумно співвіднести бажане з належним, суб'єктивні устремління з об'єктивною логікою життя. Мудрість дозволяє уникати грубих помилок у судженнях і діях.

Недарма в одному з прислів'їв говориться, що мудрість — найлегша, найдорогоцінніша і найпотрібніша ноша в дорозі.

Однак це етимологічне значення далеко не вичерпує змісту й специфіки філософії як форми суспільної свідомості. У ній йдеться про здатність людини осягти сутність світобудови, в якій вона живе, осягти свою власну сутність, піднятися до усвідомлення змісту свого буття. Філософія — це форма раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв'язок. Тому філософське вирішення питання про сутність світу і людини, про її ставлення до світу постало методологічною основою формування якісно нового світогляду. У цьому зв'язку важливим постає питання про те, чим же є філософія як феномен духовного життя суспільства.

Якщо філософія є формою суспільного усвідомлення буття, то для з'ясування її специфіки необхідно з'ясувати, що відображається у філософії, ЩО є об'єктом філософського осмислення дійсності; ЯК, під яким кутом зору цей об'єкт розглядається у філософії, ЩО є предметом філософії; ЧОМУ так, а не інакше відбувається відображення дійсності у філософії, яка структура філософського знання, а також — ДЛЯ ЧОГО вона потрібна людині, яке її соціальне призначення, які функції вона виконує.

Об'єкт і предмет філософії

Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності е відношення "людина — світ". Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відображається у свідомості. А зважаючи на те, що об'єктом філософії є відношення "людина — світ", то, природно, на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки; про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт — відношення "людина — світ", — який розглядається з точки зору природи і сутності світу, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також з точки зору побудови світу, його загальної структури і стану, у якому він перебуває.