Розділ «1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І РОЛЬ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА»

На різних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не у всій своїй повноті і цілісності. Залежно від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людину, як правило, цікавили не усі відразу, а ті чи інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, про те, як світ улаштований, або питання про місце людини у світі, питання пізнання світу. Однак, у якому би плані й у якому би взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку усі вони були підпорядковані осмисленню людиною сенсу свого буття.

Важливо зазначити, що незважаючи на багатоаспектність підходів до вирішення проблеми відношення людини і світу, перед людиною виникала потреба в узагальненому, цілісному уявленні про той світ, у якому вона живе, а також про саму себе, про цілісне бачення свого ставлення до цього світу. Такий підхід зумовлений самою специфікою життя людини.

У практично перетворюючій діяльності людина прагне до реалізації цілей, в яких у знятому вигляді виражені її потреби й інтереси, а також передбачувані шляхи і засоби їхнього досягнення для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Природно, що для вирішення безлічі посталих перед нею проблем їй необхідні певні уявлення про світ у його цілісності. Адже цей світ є необхідною умовою її існування. Поза цим світом саме питання про її життя втрачає зміст. Тому самим життям ставиться перед людиною істотно важливе для неї завдання: з'ясувати, ЧИМ є світ за своєю природою, що лежить у його основі? Відповідь на це питання далеко не однозначна. Характер його вирішення залежить від рівня розвитку самої людини, її пізнавальних здібностей і можливостей, від рівня розвитку науки і техніки, можливостей виробничо-перетворювальної діяльності, характеру і спрямованості інтересів соціальних суб'єктів, від особливостей історичного розвитку суспільства загалом.

У вирішенні цього питання склалися два основних підходи. Один із них полягає в тому, що в трудовій і практичній діяльності, опановуючи стихійними силами природи, у людини історично складалося уявлення про те, що світ існує поза і незалежно від бажання і волі людей; що люди повинні рахуватися з фактом об'єктивного існування світу, щоразу погоджуючи свої цілі і дії з об'єктивними закономірностями, природними зв'язками і відносинами, що існують у цьому світі; що світ не створений ніким, існує як об'єктивна реальність; що в основі його лежить матеріальний початок; що сама людина — продукт і частка цього світу. Що свідомість — це властивість високоорганізованої матерії — мозку і поза своєю матеріальною основою не існує. На цій основі склалося уявлення про матеріальну природу і сутність світу. Матеріальне начало постало як гранична основа буття світу і самої людини.

Інший підхід до вирішення питання про природу і сутність світу характеризується тим, що, практично змінюючи світ, займаючись землеробством, виробництвом знарядь праці і засобів задоволення своїх життєвих потреб, ставлячи собі на службу сили природи, людина переймалася вірою в могутність свого розуму, ставлячи цілі практичної діяльності і домагаючись їхнього здійснення. Підстава для такого підходу полягає в тому, що сам трудовий процес починається з постановки, визначення цілей і формування ідеального образу предмета, до створення якого прагне людина. Виходить, будь-якій практичній дії передує ідея, ціль, появі будь-якого результату творчої діяльності — його ідеальний образ. Абсолютизація цієї особливості життєдіяльності людини, перебільшення ролі свідомої, цілепокладальної діяльності в практичному освоєнні дійсності призвели до того, що і сам світ почав розглядатися як результат втілення ідеального начала. Якщо всім результатам людської діяльності, всій олюдненій природі передували ідеї, образи, цілі, якщо усі вони є реальним втіленням цих цілей, то, міркуючи за аналогією із собою, людина постала перед висновком: "Отже, і світ, та й сама людина є результатом втілення якоїсь ідеї, і світу, і людині повинне теж передувати ідеальне начало".

Цей же принцип двоякого підходу до вирішення питання про природу і сутність світу людина застосувала і до самої себе, тобто перед нею неминуче виникало питання і про її власну природу і сутність, про те, яке начало - матеріальне чи ідеальне — складає основу її буття, про її місце у світі, відношення до нього. У результаті склалися два основних підходи до вирішення цього питання: загальною основою, що визначає природу і сутність людини, є матеріальне чи ідеальне начало. Якщо людина матеріальна за своїм походженням і природою, то її свідомість виникає як похідне від матеріального начала, як його властивість, як результат його розвитку. Якщо ж основою людської природи і сутності є ідеальне начало, тоді матеріальне є результатом втілення ідеального, його похідне. Отже, питання про природу і сутність людини набуло значення питання про відношення матеріального й ідеального, духовного і тілесного в її життєдіяльності, питання про те, що ж в дійсності є основою її буття.

Варто підкреслити, що вирішення питання про природу і сутність світу і людини відбувалося у взаємозв'язку. Більше того, до усвідомлення природи і сутності світу вона йшла у міру власного становлення й усвідомлення себе людиною. Ще тоді, коли людина тільки почала помічати активну роль свідомості, усвідомлених цілей у її життєдіяльності, у неї виникло уявлення про душу як деяку самостійну силу, що керує тілом, змушує діяти так чи інакше. Перенісши уявлення про саму себе на природний світ, наділивши його духовним, активним началом, людина прийшла до одухотворення сил природи. Ця тенденція розгляду світу і людини спочатку була виражена у релігії, а потім знайшла своє відображення й у філософії.

Два протилежних підходи до вирішення питання про природу і сутність світу і людини позначили суть основного питання філософії. Основним питанням філософії є питання про те, що ж є граничною основою буття світу і людини, що лежить в основі всього сущого.

Як зазначалося, у вирішенні цього питання існувало два підходи. Згідно з одним з них в основі буття світу і людини лежить матеріальний початок, матерія, усе, що існує — це різні форми матерії, сама свідомість є тільки властивістю матерії. Відповідно до іншого підходу, в основі буття світу і людини лежить ідеальний початок, ідея, світовий розум. Усе, що існує, - це втілення цього ідеального, духовного начала.

Тому основне питання постало як питання про відношення природи і духу, матерії і свідомості, буття і мислення.

Поняття "природа і дух", "матерія і свідомість", "мислення і буття" — це тільки різні аспекти вирішення того самого питання: "Що лежить в основі буття світу і людини?". Визнання матеріального й ідеального як граничних основ буття світу і людини з неминучістю призвело до вирішення питання про те, що ж є первинним — матерія чи свідомість. Постановка і вирішення цього питання склали першу сторону основного питання філософії. Залежно від того, як філософи відповідали на це питання, що вони вважали первинним, а що вторинним, вони розділилися на матеріалістів і ідеалістів. Так виникли матеріалізм і ідеалізм як два основних напрями у філософії.

Матеріалізм виходить з того, що світ за природою своєю матеріальний, нестворений, вічний, нескінченний у часі і просторі, матерія складає вихідну посилку й основу буття світу і людини; вона — первинна; що свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії — мозку, свідомість — вторинна. В історії філософської думки матеріалізм перетерплював зміни, розвивався, удосконалювався. Матеріальний світ, відповідно до матеріалізму, існує незалежно від людини з її свідомістю чи від яких-небудь надприродних сил. Людина — частина природи, її свідомість породжена природою, є її особливою властивістю. В історії філософської думки тривалий час матеріалізм розглядав людину з її свідомістю лише як природну істоту, не бачачи в ній насамперед суспільно-історичної сутності. У працях ряду мислителів природа (світ, космос, Всесвіт) настільки звеличувалася людиною, що найчастіше обожнювалася, а свідомість людини іноді припасувалась їй як її усеосяжна властивість (пантеїзм, гілозоїзм і т.п.). Роль людини як діяльної, творчої істоти залишалася в тіні. У результаті свідомість пояснювалася на природному, біологічному, а не на соціальному рівні.

Незважаючи на усю свою обмеженість, таке матеріалістичне пояснення свідомості знімало містичну оболонку з людини, порушувало питання про реальне, земне благополуччя, про природне прагнення людини до кращого життя, щастя, добра, краси і т.д., у кінцевому рахунку відчужувало релігійний фанатизм і приреченість на вічну покірність надприродним силам.

Матеріалізм у різні історичні епохи здобував різні форми і види: наївний і зрілий, у тому числі науковий матеріалізм, стихійний і теоретично осмислений, метафізичний і діалектичний.

Ідеалізм виходить з визнання первинності духу, свідомості, мислення і вторинності природи, матерії, буття. Ідеалізм так само, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнявся конкретним змістом на різних етапах історії. Існує два основних різновиди ідеалізму - об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм (Платон, Гегель та ін.) виходить з того, що над світом панує духовний початок, світовий розум (логос, дух, ідея, поняття і т.п.), що споконвічно даний як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись в матеріальні предмети і процеси, зумовлює їхнє реальне існування. Цей світовий розум є не чим іншим, як самою людською свідомістю, відірваною від людини і перетвореною в самостійну, об'єктивну, усеосяжну силу, здатну творити навколишній світ.

Релігія, що визнає Бога як творця всього існуючого, — теж різновид об'єктивного ідеалізму. Але це не філософський ідеалізм. Релігія й ідеалістична філософія мають спільне в тому, що виходять з визнання певного духовного начала. Однак на відміну від філософського ідеалізму, у якому допущення світового розуму є результатом теоретичних міркувань, логічних висновків, а разом з тим і способом теоретичного пояснення, релігія — це поза теоретична, груба форма ідеалізму, що ґрунтується на сліпій вірі, яка базується на почуттях і емоціях. Отже, релігійний світогляд легко формується на рівні життєвої психології і стійко впроваджується в повсякденне життя.

Суб'єктивний ідеалізм (Беркі, Мах та ін.) розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Він ґрунтується на абсолютизації тих чи інших сторін духовного життя людського індивіда — індивідуальна свідомість, воля, емоції, відчуття і т.д.

Суб'єктивний ідеалізм акцентує увагу на суб'єктивній стороні життя людини, її неоднозначному, суперечливому ставленні до світу, що сприймається тільки через призму складної системи оцінок і дійсно виступає як чуттєвий світ людини. Однак ця суб'єктивність настільки звеличується ідеалізмом, що не залишається місця ніякій об'єктивності. Природа свідомості стає непоясненою, а замість послідовного наукового вирішення питання здійснюється поступка релігії і вірі, можливість пізнання обмежується, а то і зовсім заперечується.

Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії існує ще дуалізм (Декарт, Мальбранш, Кант), який визнає дух і природу, свідомість і матерію, мислення і буття двома самостійними началами. Це — специфічна спроба перебороти протилежність між матеріалізмом і ідеалізмом.