Розділ «1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І РОЛЬ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА»

Крім вирішення питання про природу і сутність, про граничні основи світу і самої людини, питання про відношення духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття під кутом зору визначення, що з них є первинним, основне питання філософії має і другу сторону — гносеологічний аспект — і виступає як питання про те, як відносяться наші думки про навколишній світ до самого цього світу. Це питання про співвідношення змісту нашої свідомості й об'єктивної дійсності, питання про те, чи є цей зміст свідомості результатом становлення людини, усвідомлення нею себе і світу свого буття, а тому — засобом орієнтації в цьому світі, чи ж він є тим початком, який будучи втіленим в цілях і реалізуючись в людській діяльності, визначає зміст самого світу. Це також і питання про те, чи спроможне наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можуть наші уявлення і поняття про дійсний світ давати правильне відображення дійсності, про межі пізнання, про його природу і сутність.

У вирішенні другої сторони основного питання філософії філософи також розділилися: одні відповідають на нього позитивно, інші негативно.

Матеріалізм розглядає свідомість як похідну від об'єктивно існуючої матерії; виходячи з того, що людина здатна пізнавати світ, що наші знання відповідають матеріальним об'єктам, містять у собі їхні образи, наші поняття мають об'єктивний зміст, вони можуть бути істинними, сприяючи цим самим оволодінню людиною силами природи і суспільства. Об'єктивний ідеалізм теж ствердно відповідає на запитання про пізнаванність світу, виходячи з того, що відповідно до його вихідних установок, у дійсному світі ми пізнаємо той зміст, що є реальним втіленням ідеального начала і основи світу.

Філософський напрям, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом (Д. Юм, І. Кант). Відповідно до цієї філософії, людина не може мати достовірних знань, оскільки реальний світ для неї — усього лише світ її відчуттів, що, у силу обмеженості Й індивідуальних особливостей людських органів чуття, не можуть дати достовірних знань про дійсність, представляють її в перекрученому вигляді. Тому нема сенсу говорити про істинність наших знань. Світ принципово не пізнаваний. Чим більше ми пізнаємо, тим більше підтверджуємо лише своє незнання.

Таким чином, питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття є основним питанням філософії, тому що є відповіддю на питання про природу світу і людини в їхньому взаємозв'язку. У цьому плані матерія і свідомість — це не дві різні, конфронтуючі, споконвіку дані взаємовиключні сутності в механічному визначенні їхньої первинності і вторинності, а дві сторони людської життєдіяльності. Як поняття вони виражають в абстрактній формі граничні основи буття людини і її ставлення до світу і себе. На різних етапах історії основне питання філософії вирішувалося неоднозначно. Прийняте в сучасній навчальній вузівській і науково-дослідній літературі трактування основного питання філософії було вироблене в філософії Нового часу. Швидкі темпи розвитку виробництва, становлення капіталістичного способу виробництва вимагали посиленого розвитку природничонаукового знання, що висувало на передній план і загальні логіко-гносеологічні проблеми. Це зумовило посилення уваги до гносеологічної проблематики в розвитку філософського знання і відтискування на другий план проблематики гуманістичної.

Але за своєю суттю основне питання філософії через з'ясування відношення духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття містить в собі загальну передумову розкриття відношення "людина — світ", виявлення граничних основ їхнього буття. Воно не може бути зведене тільки до питання про первинність чи вторинність матерії і свідомості. Воно, виражене в найбільш загальній формі, є відношенням людини і світу, у якому людина виступає як активне начало. її хвилюють питання про можливості самореалізації себе у світі, у якому вона живе, а також питання про те, від чого залежить її доля, що очікує її в майбутньому.

Варто підкреслити, що у відношенні свідомості людини до світу має місце не тільки відображення дійсності, але і її оцінка, виявлення значимості відображеного для людини. Тому свідомість людини набуває значення самосвідомості, у якій людина, усвідомлюючи себе людиною, прагне до освоєння навколишньої дійсності для забезпечення свого існування. Отже, основне питання філософії містить у собі проблему цілей, ідеалів, сенсу життя.

Особливо варто підкреслити, що саме визначення основного питання філософії випливає не з абстрактного співвіднесення матерії і свідомості, а з практичного, діяльно-перетворюючого відношення людини до дійсності. Багаторазово повторюваний, емпірично фіксований факт, що людська діяльність є усвідомленою, цілеспрямованою, призвів до висновку про активну роль цілі в життєдіяльності людини, про те, що цілепокладальна діяльність є специфічним способом людського буття. Однак, яку б активну роль не відігравало цілепокладання, воно саме зумовлене практикою, цим реальним способом буття людини, необхідністю задовольняти свої потреби.

Людина для задоволення своїх потреб змушена вступати в зв'язки і відносини з навколишнім світом, робити знаряддя праці і засоби до життя. Тому дійсною основою людського буття є її взаємодія з навколишнім світом, перетворення предметів природи на засоби забезпечення своєї життєдіяльності. Усвідомлення необхідності взаємодії з природою і соціальною дійсністю зумовлює необхідність розробки, визначення цілей і необхідність вибору шляхів для їхньої реалізації.

У такий спосіб у двоїстому характері практики, у єдності духовної і предметно-чуттєвої діяльності людина подвоює себе і світ свого буття у свідомості, що складає реальну основу виникнення питання про відношення мислення і буття, ідеального і матеріального. Виникаючи на практиці і набуваючи значення загальності, основне питання філософії на практиці ж і знаходить своє вирішення. І тут особливо виявляється взаємозв'язок першої і другої сторін основного питання філософії.

Саме практичне освоєння дійсності, виявлення активної ролі свідомості людини в її життєдіяльності зумовило необхідність вирішення питання про пізнаванність світу, у якому цілепокладання повинно узгоджуватися з достовірними знаннями про реальні властивості предметів, явиш, про зв'язки, закони об'єктивної дійсності, про світ і про людину, питання про відмінність між свідомістю і буттям і про їхню єдність. У практиці цілепокладання і реалізація цілей, визначення значимості результатів цієї реалізації для людини дозволяє їй переконатися в істинності чи хибності придбаних знань, у відповідності змісту свідомості дійсності.

Але для досягнення своїх свідомо визначених цілей людина повинна активно впливати на навколишній світ і на саму себе, повинна змінювати його відповідно до своїх цілей. Тут ціль, виступаючи як результат становлення людини, перетворюється на особливий імператив, що змушує людину діяти саме так, а не інакше. І через те, що перша сторона цього взаємозв'язку свідомості і діяльності, складаючись історично, не особливо яскраво фіксується у свідомості, то друга її сторона — активна й імперативна роль цілі, — реалізуючись в значимих для людини результатах, усвідомлюється, в певному значенні, як вихідна посилка його діяльності. Тут ідеальний, суб'єктивний образ бажаного і необхідного виступає як первинний стосовно результатів втілення в дійсність ідеальних образів. І якщо залишити в тіні питання про походження самих цілей, про зумовленість їх потребами й умовами життя людини, то відкривається прямий шлях до уявлення, що у відношенні "людина - світ" первинною є свідомість, а не матеріальна дійсність. Цей безпосередній процес життєдіяльності людини, будучи перенесеним на відношення людини до світу, приводить до висновку, що і світ є втіленням певних ідеальних образів, що за самою своєю природою і суттю світ ідеальний, матерія ж, реальна дійсність є тільки результатом цих ідеальних начал. Можна сказати, що цілепокладання набуває значення одного з найважливіших аспектів вирішення основного питання філософії, питання про природу і сутність світу і людини, про місце людини у світі, про ставлення до нього, про можливості його пізнання і перетворення. Відношення матеріального й ідеального, об'єктивного і суб'єктивного, розкриття їхніх дійсних взаємозв'язків стає можливим тільки через розкриття соціально-діяльної сутності людини, через з'ясування практично-діяльної зумовленості характеру ставлення людини до світу і до себе. Саме практика розкриває взаємозв'язок між духом і природою, свідомістю і матерією, мисленням і буттям, а також можливості пізнавального ставлення людини до світу.

Однак, як зазначалося, предмет філософії містить у собі і відповідь на питання проте, як світ влаштований, яка його загальна структура, які в ньому існують зв'язки і відносини, а також питання про стан, у якому людина і світ перебувають, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху, розвитку. Характер вирішення цього питання, як і інших загальних питань буття людини, залежить насамперед від рівня розвитку самої людини, її пізнавальних здібностей і засобів проникнення в сутність явищ навколишньої дійсності.

Як зазначалося, філософія виникає з практично-діяльного, пізнавального і перетворюючого ставлення людини до світу, з потреби дати в раціональній, теоретичній формі відповіді на питання, поставлені самим життям. Ця потреба носить історичний характер, тобто вона розвивається під впливом змін у суспільному виробництві, ускладнення людських відносин, що породжують, відкривають нові сторони відношення "людина — світ".

Зі зміною суспільного буття розвивається і філософія — як його відображення, як форма суспільної свідомості. Тому питання про те, як світ влаштований, чим він є за своєю структурою, він єдине ціле чи проста сума предметів і явищ, у якому стані він перебуває, розвивається чи залишається незмінним, як співвідносяться людина і світ - це різні, незалежні феномени, чи вони складають взаємозалежну єдність, в історії філософської думки трактувалося по-різному. Так, в античному суспільстві домінуючу роль відігравало сільськогосподарське виробництво, що зумовило необхідність пізнання тих закономірностей природи, знання яких сприяло здійсненню виробництва продуктів харчування і сировини. У цих умовах особливу роль відігравало звичайне спостереження, споглядання природних ритмів, циклів народження і смерті. Під впливом постійного спостереження і нагромадження досвіду складалося уявлення, що навколишній світ перебуває в русі, змінюється, що усе у світі взаємозалежне. Однак рух обмежувався певними рамками. Справа в тім, що в основі картини світу лежали циклічні ритми природи, а також цикли виробничої діяльності людини. Світ уявлявся як замкнута система, що рухається у формі круговороту. Крім того, діяльність людини здійснювалася у певній соціальній структурі суспільства, що була необхідною умовою здійснення виробничих циклів. Тому, як і у випадку з природою, суспільство розглядалося як одне і те ж, що рухається в постійному круговороті, із раз і назавжди встановленим характером взаємин між людьми залежно від виконуваних функцій. Ці дві групи соціальних передумов (відношення до природи і відношення до суспільства) породили специфічну особливість уявлень про світ і про людину, що знайшли своє втілення в античній діалектиці. Ця діалектика, визнаючи всезагальність зв'язків і змін у навколишньому світі й у самій людині, не піднялася до визнання ідеї розвитку.

Подальший розвиток виробництва, особливо промисловості, розширення і поглиблення пізнавальних потреб, спрямованих на освоєння властивостей, зв'язків, законів природи, потрібних для створення складних знарядь праці і необхідних засобів для забезпечення життєдіяльності людини, призвело до того, що людина змогла піднятися до проникнення в сутність багатьох процесів об'єктивної дійсності, розкриття їх специфіки, якісної визначеності. Це був значний крок вперед в освоєнні людиною навколишнього світу. Але в той же час, у силу ще недостатньої розвиненості пізнавальних здібностей і засобів виникло уявлення про те, що світ складається з безлічі явищ, процесів, між якими відсутні взаємопереходи одних явищ і процесів в інші. На цій основі склалася специфічна точка зору на загальну структуру світу і становище, у якому він перебуває: світ за загальною структурою став сукупністю різних явищ, процесів, не пов'язаних між собою, а рух і розвиток розглядалися тільки в межах цих процесів як збільшення чи зменшення, як рух по колу. Так виникає метафізичне уявлення про світ, про людину, яке, будучи перенесеним із природознавства у філософію Беконом і Локком, стало метафізичним способом мислення. Цей спосіб мислення зумовив специфічне бачення світу і людини в ньому, специфіку мислительно-аналітичного процесу.

Неухильний розвиток промисловості, суспільного виробництва загалом, вимагав не тільки поглибленого вивчення законів природи, він породив і нові форми організації людей у процесі виробництва (перехід від мануфактур до великих капіталістичних підприємств), що різноманітило інтереси всіх прошарків суспільства і помітно підсилило динамізм суспільних відносин. Постійні перевороти в знаряддях виробництва, корінні зміни в системі суспільних відносин (насамперед — виробничих), а таким чином, і всього суспільства як певної цілісності зумовили необхідність поглибленого вивчення не тільки природи і суспільства, але і взаємозв'язку між ними. Ця обставина надзвичайно актуалізувала гносеологічну проблематику філософії, висунувши на передній план питання про діяльну природу розуму і його можливостей, викликала посилення орієнтації філософії на вивчення не тільки природи, але й соціальних процесів. Саме життя, змінені соціальні умови, нові потреби й інтереси поставили перед філософією цілий ряд нових проблем. І однією з найважливіших стала проблема загальної структури світу і стану, у якому він перебуває. Це, зокрема, було зумовлено тим, що подальший розвиток виробництва, пізнавальних можливостей і засобів людини, розширення і поглиблення наукових знань розкрили не тільки взаємозв'язок різних явищ, процесів дійсності, але і їх взаємопереходи, розкрили всезагальність руху і розвитку. У цих умовах метафізичний погляд на світ не тільки перестав відповідати потребам осмислення світу і людини в їх взаємозв'язку, але й перетворювався на гальмо розвитку філософської думки. Тому він повинен був поступитися місцем діалектичній концепції розуміння світу, його структури, зв'язків і законів його розвитку. Відповідно до цієї концепції усе у світі перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності, у стані руху, зміни, розвитку, ніщо не залишається незмінним, джерело саморуху і саморозвитку перебуває у внутрішній суперечливості сутності світу і людини, загальних основ їхнього буття. Тому й основними принципами діалектики є принцип всезагального зв'язку і принцип розвитку.

Таким чином, питання про те, як влаштований світ, питання про структуру і стан світу знайшло своє вирішення в двох основних концепціях — діалектичній та метафізичній.

Особливо варто підкреслити, що діалектична концепція дає ключ до розкриття саморуху всього існуючого, що джерело цього саморуху перебуває у внутрішніх протиріччях. З точки ж зору метафізичної концепції джерело саморозвитку, його рушійна сила залишається в тіні чи виноситься назовні.

Вирішення проблеми загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стану, у якому він перебуває, є відносно самостійним питанням. Воно може вирішуватися в принципі однаково при різному підході до вирішення основного питання філософії, тобто матеріалізм може бути метафізичним і діалектичним. Так само Й ідеалізм може бути як метафізичним, так і діалектичним.