Розділ «1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І РОЛЬ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА»

Гносеологічний аспект відображення предмета філософії в теорії впливає на зміст філософського знання, на онтологічний аспект відображення предмета. Онтологічний і гносеологічний аспекти виступають як дві сторони єдиного процесу усвідомлення людиною свого відношення до дійсності. Якщо онтологічний аспект обумовлює необхідність з'ясувати специфіку предмета філософії як певної реальності й одержати про нього знання в його бутті, таким як він є сам по собі, то гносеологічний аспект містить в собі оцінююче ставлення людини до предмета філософії як особливого об'єкта пізнання. Пізнавальне ставлення детермінує специфіку відображення і його вибірковість, виражену в змісті філософського знання, а сам зміст знання є не тільки результатом відображення предмета в його дійсності, але й історичним досвідом, підсумком процесу пізнання людиною дійсності, впливає на пізнавальний процес. В історичному розвитку пізнавального ставлення людини до світу виробляються певні принципи, що мають важливе методологічне і світоглядне значення для визначення спрямованості пізнання, орієнтованої на майбутнє і на різні сфери життєдіяльності людини.

Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати практично-діяльного і пізнавального відношення до дійсності, відображені в змісті філософського знання, фіксуються, знаходять свій вираз в понятійно-категоральному апараті філософії. У системі понять, категорій, законів знаходять своє вираження гранично загальні основи буття людини і світу, усвідомлення людиною своєї сутності і сутності світу в їхньому взаємозв'язку, свого місця у світі, цілей і сенсу життя. Тому поняття і категорії є показником ступеня усвідомлення людиною свого відношення до світу і до себе. Зміст понятійно-категоріального апарату, його структура, динаміка відбивають динаміку розвитку як самої дійсності, людини, так і їхнього взаємозв'язку. Можна сказати, що ступінь розробки понятійно-категоріального апарату, чіткість і ступінь розкриття змісту понять, категорій, законів свідчить про ступінь розвитку пізнавальних можливостей людини, розвитку і зрілості самої теорії. Логічні форми відображення дійсності є підсумком попередньої пізнавальної діяльності, сходинками пізнання, освоєння світу, важливим засобом його перетворення. Вони відіграють важливу роль у цілепокладальній діяльності людини, у визначенні нею як програмних, стратегічних, так і найближчих, практичних цілей діяльності. Тому ці логічні форми виступають, з одного боку, як результат, підсумок попередньої життєдіяльності, а з іншого боку - як її передумови, як умови, фактори і засоби пізнання людиною навколишнього світу і його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку.

Розвиток і удосконалення філософського знання не може успішно здійснюватися без удосконалення, розвитку понятійного апарату, у якому фіксуються результати освоєння світу, ступінь проникнення людського пізнання в сутність предметів, процесів об'єктивної дійсності. Зневажливе ставлення до розробки понятійного апарату, недбалість у використанні термінології часто призводять до значних втрат у дослідженні явищ дійсності і навіть до помилок, до нерозуміння дослідниками один одного.

Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії нерозривно пов'язаний з онтологічним і гносеологічним аспектами. І хоча кожний з них має свою специфіку, тільки разом вони дозволяють осмислити цілісність філософського знання як форми суспільної свідомості. Особливо в сучасних умовах постала потреба в розкритті специфіки філософії в єдності онтологічного, гносеологічного і логічного аспектів відображення предмета в теорії. Це зумовлено виниклою потребою розкриття діалектичної єдності людини і світу, її буття для осмислення взаємозв'язку минулого, сьогодення і майбутнього як усього людства, так і можливостей самореалізації кожною людиною своїх сутнісних сил.

Відомо, що в історії філософської думки уявлення про світ склалося насамперед як уявлення про світ природи, що існує поза людиною. Сама людина переважно розглядалась як продукт і частина природи. Та й у сучасній філософській думці розуміння сутності людини найчастіше не виходить за рамки чисто антропологічної чи екзистенціалістичної інтерпретації.

Значна заслуга в створенні діалектико-матеріалістичного розуміння сутності людини і світу як світу її буття, розуміння їхнього взаємозв'язку належить насамперед К. Марксові. І хоча на хвилі критики марксизму ця його заслуга, як правило, не згадується, пам'ятати про це необхідно. Історію не можна ні поліпшувати, ні погіршувати. Саме життя вимагає об'єктивного аналізу, розуміння й оцінки минулого, сьогодення і майбутнього. Без цього практична діяльність приречена на зіткнення з багатьма дуже серйозними труднощами. Вихідні ідеї Маркса, як і всіх інших філософів, мають потребу в їхньому осмисленні й інтерпретації відповідно до умов сучасної дійсності. Застосування діалектико-матеріалістичного підходу до осмислення специфіки філософії як форми суспільної свідомості припускає необхідність розкриття насамперед суспільно-історичної і соціально-діяльної сутності людини, діалектичної єдності людини і світу. Такий підхід дозволяє побачити світ не просто як щось протиставлене людині, як світ природи поза людиною і

людини поза світом. З цього погляду світ — це світ людського буття, включений у сферу предметно-практичного, пізнавального, творчо-перебудовного відношення людини до дійсності. Місце людини у світі визначається не просто світом як об'єктивною реальністю, а його соціально-діяльною сутністю. В залежності від цього усвідомлення відношення людини і світу виступає не просто як усвідомлення природи людини і світу в їхньому бутті, а як усвідомлення шляхів забезпечення всебічного розвитку людських сутнісних сил, шляхом утвердження соціальної справедливості і справжньої людської свободи.

Функції філософії

Розкриття специфіки філософії як форми суспільної свідомості передбачає необхідність розкриття і її соціальних функцій, тієї ролі, яку вона відіграє в життєдіяльності суспільства й особи.

Питання про функції філософії в навчальній і науково-дослідній літературі висвітлюється по-різному. Це пояснюється тим, що різні соціальні суб'єкти по-різному осмислюють її значення в їхньому житті, а також тим, що об'єктивно її значення багатогранне, вона виконує велику кількість різних функцій. Але для того, щоб представити значення філософії в життєдіяльності суспільства й особи як певної цілісності, необхідно не перелічувати всі її функції, а згрупувати їх так, щоб виділити найбільш важливі з них, а також визначити логічну послідовність їхнього висвітлення. Таке виділення основних функцій дозволяє потім виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До числа основних функцій філософії слід віднести: методологічну, ідеологічну, гносеологічну, світоглядну, практично-діяльну. Може виникнути питання, чому саме пропонується така послідовність розгляду цих функцій. Адже найчастіше на перше місце висувається світоглядна функція.

Виділення методологічної функції як вихідної зумовлене тим, що філософія займає особливе місце в процесі усвідомлення буття в структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, є відображенням саме цієї певної сторони людського буття. Філософія ж, висвітлюючи в узагальненій формі відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній взаємозв'язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв'язку. Тому основні положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх сфер дійсності і до самого себе.

Під методологією слід розуміти систему вихідних, основних принципів, які визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи містять у собі, виражені в загальній формі, уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхнього буття, про відношення людини до світу і до себе. Звичайно, у різних філософських системах інтерпретація цих вихідних принципів різна. Проте, у цих інтерпретаціях проглядається прагнення до з'ясування специфіки саме філософського осмислення дійсності і місця в ній людини.

Для філософії взагалі, як особливої форми суспільної свідомості, найбільш важливими, визначальними принципами є: принцип матеріалізму чи ідеалізму (у вирішенні питання про природу і сутність світу і людини, основи їхнього буття); принцип діалектики чи метафізики (у вирішенні питання проте, як світ влаштований, він — єдине ціле, чи сукупність непов'язаних між собою предметів, явищ, процесів, систем, а також про те, в якому стані світ і людина перебувають — у стані руху, розвитку, чи у стані спокою). Всі інші принципи є похідними від зазначених. Для прикладу зупинимося коротко на характеристиці методологічних принципів діалектико-матеріалістичної філософії. Такими основними методологічними принципами є:

— принцип матеріалізму, який вимагає розглядати всі явища дійсності, виходячи з визнання матеріальної єдності світу;

- принцип діалектики, який вимагає розглядати всі явища з точки зору їх місця в системі загальних зв'язків, причин, закономірностей виникнення, розвитку, їх впливу на інші явища. Основною особливістю принципу діалектики є розкриття джерела саморуху, саморозвитку, який полягає в протиріччях самої сутності речей;

- принцип суб'єктного відношення до дійсності, зміст якого полягає в тому, що підхід до аналізу, оцінки явищ, прийняття рішень для практичної і пізнавальної діяльності здійснюється з позиції інтересів соціальних суб'єктів (осіб, груп, класів). Людина як соціальний суб'єкт не пасивно споглядає світ, а прагне до активного його освоєння для забезпечення свого існування і розвитку;

- принцип практики, який полягає в тому, що вся життєдіяльність людини, її ставлення до дійсності визначається необхідністю перетворюючої діяльності, основу якої складає матеріальне виробництво. Практика — це спосіб буття людини, основа, що визначає зміст і особливості всіх сторін її життя, суть її самої як суб'єкта соціальної діяльності.

На основі всіх цих принципів у їхньому взаємозв'язку формується система похідних методологічних принципів: принцип об'єктивності, детермінізму, конкретно-історичного підходу, всезагального зв'язку, розвитку і багато інших.

Таким чином, методологічна функція філософії полягає в тому, що вона дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, основні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що ставлення людини до світу повинне виходити з усвідомлення нею природи і сутності світу і людини, граничних основ їхнього буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому світ і людина перебувають.