Розділ «20»

У передні двері хтось стукає. На годиннику пів на сьому, і я прийшла додому лише кілька хвилин тому. Коли я знімаю ланцюжок останнього замка, переді мною постає він: закочені очі, пакет із продуктами під правою пахвою, ручка портфеля між указівним та великим пальцями, решта пальців тримають пакет із логотипом «Бендел»; у зубах у нього складена по довжині газета «Пост».

Рішуче мотання головою — газета зачіпає листя селери — дає мені зрозуміти, що він не хоче, аби я допомогла йому звільнитися від ноші. Він проходить на кухню й кладе пакет із продуктами із задоволеним зітханням; різко обертається, кидає «Пост» у коридорі, а портфель — на порозі спальні. Падаючи, кейс гучно грюкає. Він підморгує мені, дивлячись без тіні усмішки на обличчі, та урочисто обома руками ставить пакет «Бендел» на незаправлене ліжко. «Після вечері», — каже він, а я піднімаю брови й широко усміхаюся. «Ти ж не ніс газету в зубах по вулиці?» — питаю я. «Ні, — відповідає він. — Я засунув її до рота перед тим, як постукати у двері ногою. Для більшого ефекту». Він суворо оглядає мене з ніг до голови.

«Зараз?» — питаю я після салату. «Точно не зараз, — каже він. — Тут тобі що — “Вейт Вотчерз”[17]? Ми поїмо омлет». «Його величність не знає, що приготувати. Знову». Він зловісно киває: «І тобі це сподобається». Після омлету — його омлети просто розкішні, вони соковиті: хрусткі овочі, вкриті розтопленим сиром, гарнір зі смажених грибів — я прочищаю горло: «А тепер?» «Серйозно, — каже він, — таке враження, що ти ніколи тут не вечеряла. Невже я зазвичай не пропоную який-небудь десерт? Сьогодні в нас буде пахлава». «Пахлава, — важко зітхаю я. — Після яєць, що за жахлива комбінація. Я наїлася». «Роби, що тобі заманеться, — каже він. — Я відчуваю її смак із того моменту, як вона покликала мене, лежачи в брудному гастрономі на Блікер-стрит. Можеш подивитися, як я їм».

Злизуючи останні краплі меду з його пальців, я облизую губи. «Огидно, — каже він. — Здається, тобі треба ще раз прийняти ванну. Мед ще й у тебе на шиї, заради Господа Ісуса Христа, у тебе навіть брови липкі».

Він бере вологий рушник і витирає ним моє обличчя. «Ну, гаразд, — помпезно кажу я. — Тепер усе. Чи можу я нарешті подивитися, що в тому пакеті від “Бендел”?» «Ти навіть не знайшла другий пакет, — зловтішається він. — Я сховав його в пакеті з продуктами, він розчавив томати. Окрім того, я ще не пив кави й можу заснути без кофеїну: сьогодні був важкий день».

Ще п’ятнадцять хвилин ми влаштовуємося у вітальні. Я сиджу на подушці біля ніжки дивана, пристебнута наручниками до столика; чекаю, доки він варить собі каву, гріє воду мені на чай, миє посуд, несе тацю у вітальню.

Він старанно зображує розслабленість та спокій — прикурює для мене цигарку, закидає ноги на стіл, широко позіхає, тягнеться за «Пост». Я кричу: «ЩО В ПАКЕТІ ВІД “БЕНДЕЛ”?!»

Він прикладає вказівний палець до нижньої губи й потирає брову. «Ц-с-с-с! Ц-с-с-с! Ти при своєму розумі? Тут не просто така собі висока орендна платня: крикунам тут не місце. Стара леді Крайслер буде на порозі за хвилину, хіба я не розповідав тобі про неї? У кінці холу, кімната 15Д. Відчуває гостру потребу чути нову історію про зґвалтування та ще кілька про пограбування щотижня, а інакше страждає від запорів. Уже дев’ять днів вона не чула жодних пікантних подробиць…» «Насміхаєшся з хвороб жінок похилого віку, — кажу я, — нижче опускатися нема куди. Я виб’ю з-під тебе столик. Це пошкодить твою спину, і тобі довго болітиме».

Він хвалькувато зітхає, опускає ноги на підлогу, кудись зникає й повертається, тримаючи по пакету в кожній руці, тріумфально піднятій над головою. Він кидає пакети через кімнату, стає біля мене на коліна, аби розстебнути наручники. Автоматично розтирає мені зап’ястя: рефлекс, що став для нього безумовним і не має стосунку до стану самих зап’ясть, які цього разу, як і в більшості випадків, не мають навіть рожевої смуги в тому місці, де вони торкалися металу. Я звикла бути в них і не відчуваю жодного дискомфорту.

«Гаразд, — каже він. — Я сидітиму тут, а ти підеш подивишся, що в пакетах, і вдягнеш це». «П’ятнадцять Б, жива вистава», — бурмочу я, і він киває: «Саме так. Його величність завітали на шоу».

Спочатку я відкриваю пакет від «Бендел». У ньому знаходжу підв’язки з чорного мережива та пару світло-сірих панчіх, загорнутих у розкішні шість шарів тонкого паперу. Зі швом. Радість закипає в горлі. Я не втримуюся й починаю голосно сміятися, регочу й регочу, тримаючи високо в повітрі цей хитромудрий винахід — він трохи нагадує кажана. Я кладу його собі на голову. Ловлю одне пасмо зубами, зводжу очі на друге, яке падає прямо мені на носа, третє лоскоче мені вухо. «Кіски! — репетує він. — Ти ще ніколи не мала такого екзотичного вигляду…» Він верещить, він реве, він гуде. Ми стоїмо в різних кінцях великої кімнати, ми регочемо, нас накрило, як дітей, без попередження, під час перерви; або в дуже специфічній, сильній та короткій стадії алкогольного сп’яніння, коли неможливо пояснити жарт сторонньому спостерігачеві; коли неможливо пояснити жарт навіть самому собі; коли неможливо втриматися від сміху й незабаром після цього доводиться потерпати від болю в боках.

«Що в біса?..» Він потирає обличчя й підкладає подушку собі під спину. До того моменту, коли він відповідає, я заспокоююся. Я зняла підв’язки й панчохи з голови й поклала їх собі на коліна. «Подивися на це от яким чином, — каже він, досі усміхаючись. — Я намагаюся доволі пізно реалізувати свою давню фантазію. З юних одинадцяти, чорт, це навіть… не має значення. Я стільки мріяв про це — в одинадцять років, у п’ятнадцять, у двадцять два, тридцять два. Чорний пояс із резинками, не в журналі, не в кіно, а на справжній жінці. І панчохи зі швом! Жодна з тих, з ким я спав за все своє життя, не вдягала їх, жодна душа, тож допоможи мені, Господи. Що я можу тобі сказати… Довелося взяти долю у свої руки. — Він широко усміхається та підморгує мені. — Тепер я нарешті хочу побачити, як це в реальному житті».

«Я ніколи не носила пояса з панчохами, — кажу я йому, хоча час від часу й замислювалася над тим, аби купити собі такий. Проте, — кажу я йому, — я жодного разу навіть не уявляла собі чорний пояс, можливо, я взяла б… рожевий чи білий». Ми знову сміємося. Він описує продавчиню, що обслуговувала його, жінку віком, як наші матері: грудаста, бездоганна в одязі, з блиском на губах, незворушно байдужа. Вона розклала перед ним дивовижну безліч білизни й описувала основні особливості окремих речей: регульовані паски; еластична вставка на внутрішньому боці цього — краще сидітиме; спеціальна фурнітура на цій моделі; дрібні розетки з контрастної тканини на іншій; усе це, звісно, прати лише в холодній воді. «Ви обрали одну з двох найпопулярніших моделей, сер», — сказала вона йому. Він хотів спитати, яка друга, але стримався, коли вона спитала «Ще чогось?» голосом, який видався йому майже отруйним.

«Тепер подивися, що в іншій коробочці», — каже він радісно й відсовує низький столик від ліжка. Він сидить із широко розведеними ногами, поставивши босі стопи на килим пальцями вперед; лікті впираються в коліна, підборіддя лежить на долонях, два безіменні пальці розтирають шкіру зовнішніх кутиків його очей. Його волосся, уже сухе після душу, який він прийняв перед вечерею, м’яко спадає йому на лоба. Приємна біла бавовняна сорочка, сильно поношена на комірі, розстебнута, рукави закочені, волосся кучеряве на грудях, а далі не таке, воно спускається вниз і зникає у старих тенісних шортах. «Ти не уявляєш, який у тебе зараз вигляд, — кажу я. — Робінзон Крузо, що знайшов щастя на своєму острові й більше ніколи не вдягне свій костюм, я так тебе люблю».

Він щулиться й закусує нижню губу верхнім іклом, намагаючись приховати усмішку — сором’язливий та задоволений і такий дорогий мені, що аж паморочиться в голові. Він відкидається на дивані, кладе голову на подушки; його шкіра світиться, і я бачу це зі свого кінця кімнати. Він запускає обидві руки у волосся й каже до стелі рівно, неквапливо: «Це мало статися саме так. Усе, що ми маємо робити, просто дозволити цьому тривати саме так». А тоді сідає, схиляється вперед, розмахує простягнутою рукою, вказує на мене пальцем і каже громовим голосом: «Відкрий інший пакунок, чорт його забирай! Ти просила й скиглила протягом усього вечора — тепер дивися негайно!»

«Гаразд, — кажу я, — так точно, сер!» У пакеті я знаходжу коробку взуття від «Шарль Журдан» — крамниці, на яку я лише дивилася з відстані, мудро визнаючи, що навіть моя картка з «Блумінгдейлс» іноді є надмірною спокусою. Я підіймаю блискучу кришку бежевої коробки. Загорнуті в нескінченні шари обгорткового паперу, на дні лежать елегантні світло-сірі замшеві туфлі на таких високих підборах, від яких у мене перехоплює подих. «Сам у такому ходи, — кажу я гарячково. — Пресвятий Боже, я навіть не уявляла, що вони можуть зробити такі підбори». У два стрибки він опиняється біля мене й опускається на підлогу, на його обличчі сяє усмішка янгола. «Так-так, я розумію, про що ти». «Розумієш, про що я, — повторюю я. — Авжеж, ще б ти не розумів. Ти впевнений, що це взагалі взуття?» «Упевнений, це нормальні туфлі, — каже він. — Бачу, тобі вони не подобаються. Зовсім не подобаються? Маю на увазі решту, окрім підборів?» «Звісно, — відповідаю я, тримаючи в кожній руці по туфлі, і відчуваю, що замша м’яка, мов оксамит. — Як вони можуть не подобатися, вони приголомшливі. Проте важко не зважати на такі химерні підбори, та й коштують вони, напевно, ціле багатство…» Він раптово дивно здригається.

«Послухай, — каже він, — узагалі-то їх не треба носити на вулицю, їх не треба носити як взуття. — Він показує рукою на обгортки “Бендел”. — Це лише для нас. Тобто для мене. Для нас обох. Мені б хотілося, аби ти… я мав на увазі, що… але якщо вони тобі справді огидні…» Раптово він стає на десять років молодшим за мене: юний хлопець, що просить випити з ним коктейлю й очікує, що йому відмовлять. Я жодного разу раніше не бачила його таким. «Любий, — поспіхом кажу я, трохи причарована, — вони прекрасні, лише доторкнися до цієї шкіри. Звісно, я носитиму їх…» «Я дуже радий, — каже він, і в його голосі лишаються рештки янгольської невинності. — Я сподівався, що будеш; до того ж, може, згодом вони таки сподобаються тобі. — І знову завзято й жваво: — А тепер вдягай усе це».

Я роблю те, що він каже. Як завжди до цього вечора, — і сьогодні востаннє, — я вдягнена в одну лише сорочку, тому це забирає небагато часу, хоча вирівняти шви на панчохах виявляється складніше, ніж я думала. Туфлі пасують ідеально. «Я взяв із собою твої чорні, — каже він. — А потім наполіг, щоб вони знайшли дівчину з таким самим розміром, і вона переміряла дев’ять пар, перш ніж я зупинив свій вибір на цих. Дякувати Богові, у тебе поширений розмір».

Підбори роблять мене настільки вищою, що тепер ми майже дивимося одне одному у вічі. Він легко обіймає мене, проводить руками по боках і переходить до грудей, розкриває долоні, розводить пальці в маленькі кола, мої соски опиняються в центрі кожного з них. На його обличчі немає жодних емоцій. У сірих очах, у які я дивлюся, бачу відбиток двох мініатюрних облич. Його руки линуть униз, до мого пояса. Він проводить пальцями по ньому навколо моєї талії, а потім по чотирьох смугах до місця, де пристебнуті панчохи. На місто спускаються сутінки. Він вмикає лампу, що стоїть на підлозі за нашими спинами, і каже: «Стій на місці», — а тоді вертається на диван і сідає. «Тепер, — каже він хрипким голосом, — іди сюди. Не поспішай».