Розділ «20»

Я повільно ступаю на килим. Роблю маленькі, обережні кроки: тіло ще не звикло до чужорідної позиції. Мої руки дивно й незграбно висять обабіч мене. У вухах стоїть шум, синхронний моєму диханню.

«Тепер обернися, — каже він, коли лишається кілька кроків до дивана. Я майже не чую його. — І підніми сорочку». Я обертаюся й стою прямо, притиснувши сорочку до боків ліктями. «Ти розчарований?» — кажу я несподівано високим голосом. «Жартуєш? Ти шикарна, — ледь не шепоче він. — Ти шикарна, люба». Мої повіки важко опускаються. Я прислухаюся до шуму у вухах, кожна клітинка моєї шкіри немов палає, жадаючи дотику. Намагаючись прочистити вуха, я хитаю головою, волосся падає мені на губи. «Будь ласка, — думаю я, — будь ласка».

«Стань навкарачки, — каже він, — і прибери сорочку. Підніми її, я хочу бачити твою задницю». Я дивлюся на товстий вовняний килим темно-сірого кольору, що тепер лише за кілька дюймів від мого обличчя. «Плазуй, — каже він дуже низьким голосом. — Повзи до дверей. Плазуй». Я переставляю праву руку, праве коліно, ліву руку. Я думаю: «Здається, слони роблять це в інший спосіб?» Моє ліве коліно. Я завмерла в тиші, яку порушує чиясь придушена розмова в коридорі за дверима його квартири. Грюкають двері. Віолончеліст, що живе поверхом нижче, починає репетицію, і я із зацікавленням прислухаюся до його темпераментних, рішучих перших акордів. Я завжди думала, що музиканти починають розігрів повільно, мов бігуни. Але цей розпочав одразу жваво й голосно, потроху скидаючи напругу після тригодинного тренування. Він лисий та непривітний, я стикалася з ним у ліфті. «Я не можу», — кажу я.

Мені здається, що від звуку власного голосу моє тіло немов зморщується. На якусь частку секунди я затримую погляд на килимі, що здавався таким бездоганно м’яким із висоти людського зросту, а на дотик виявився зовсім іншим, ніж можна було очікувати. Я сідаю. Висота цих підборів не дає мені змоги сісти так, як дуже хочеться: коліна притягнути до підборіддя, руками обійняти себе.

«Кажи», — звертається він до мене нейтральним тоном. «Я почуваюся дурепою, — кажу я. — Почуваюся ідіоткою». Світло від лампи на протилежному кінці доволі тьмяне, тож я не можу розгледіти вираз його обличчя. Він закладає руки за голову й спирається на диванні подушки. Похитуючись, я підводжуся на ноги й кажу: «Цей килим колеться», — майже пошепки, ледве чутно, але так, аби він зрозумів, наскільки це важливо, — і сідаю на найближчий до мене стілець. Я схрещую руки на грудях сорочки, яку зав’язала навколо плечей. Один із рукавів ковзнув вниз, і я ховаю пальці в манжет, згинаючи їх під тканиною в кулак.

«Буцімто ми через це не проходили, — каже він, не дивлячись на мене. — Я ненавиджу складати речі. А ще більше ненавиджу їх розбирати. Мені знадобився тиждень на те, щоб розібрати твою валізу». Віолончель внизу верещить, ніби її катує якийсь божевільний.

«Чого я рішуче не розумію, так це чому ти ніяк не візьмеш собі до тями, що я буду бити. Чому мені завжди доводиться це робити? Перед тим як сказати мені: “Ні, я не хочу цього робити”, — чому ти не можеш уявити, як я знімаю свій ремінь. Чому від ночі до ночі ти не пригадуєш відчуття, коли він зі свистом опускається на твою шкіру. Нам доводиться проводити ці кляті перемовини, і щоразу, чорт його забирай, зрештою ти робиш те, що я тобі наказав».

«Ні», — кажу я, спочатку одними лише губами. «Ні, — кажу я вже вголос, але дуже тихо, — будь ласка…» Він схиляється до мене, прибирає волосся зі свого лоба. «Я почуваюся, немов я собака, — кажу я, — плазувати… Мені страшно, я боюся, що ти глузуєш із мене».

«Ти дійсно ідіотка, — каже він. — Що за нісенітниці ти верзеш? Якщо я коли-небудь глузуватиму з тебе, то спершу повідомлю». Я хитаю головою, мов німа. Насуплений, він ходить по кімнаті й уважно розглядає мене. Я сиджу нерухомо на краю стільця, мої коліна зведені разом, руки складені на животі. Його долоні лягають на мої плечі. Мене тягнуть назад, доки мої лопатки не торкаються спинки стільця. А тоді його рука занурюється в моє волосся, масажує голову, стискається в кулак, повільно тягне мене назад, доки моє обличчя не лягає горизонтально, а маківка не торкається його члена. Він пестить моє підборіддя тильним боком долоні. Невдовзі я розкриваю губи. Коли мій стогін стає невпинним, він виходить із кімнати й вертається з нагайкою в руці. Він кладе її на столик.

«Подивися на це, — каже він. — Подивися на мене. За три хвилини я можу довести тебе до такого стану, що ти лежатимеш у ліжку цілий тиждень». Але я майже не чую його. Ненормальна малесенька шершава трубка, що я відчуваю її в себе в горлі замість трахеї, дозволяє мені ковтати лише малесенькі, життєво необхідні дози повітря. Мені здається, що замість рота в мене суцільна рана.

«Плазуй», — каже він. Я знову накарачках. Я притискаю лице до правого плеча й відчуваю, як тремтіння мого підборіддя замість того, аби вщухнути, передається від кістки до кістки, аж доки мої руки не починають тремтіти, а за ними й ноги, до кінчиків пальців. Я чую скрип дотику шкіряної ручки до поверхні стола. Задній бік стегон пронизує пекучий біль. Сльози бризкають із моїх очей, несподівані, мов викликані чарівною паличкою. Немов прийшовши до тями, вийшовши з небезпечного ступору, я повзу від стільця до дверей спальні, гнучко й легко дістаюся лампи в дальньому куті кімнати; кіт голосно муркоче та вимальовує вісімки навколо моїх рук. Обидві панчохи порвалися на колінах, і я відчуваю, як стрілки повзуть наверх по кожному зі стегон. Коли я повертаюся й майже дістаюся софи, він кидається на мене, притискає до підлоги, перевертає на спину.

Уперше з ним та вперше у своєму житті я кінчаю одночасно зі своїм коханцем. Він облизує моє обличчя. Кожна клітина моєї шкіри спочатку розжарена, а потім — коли його язик переміщується далі — неймовірно холодна, адже піт та слина швидко випаровуються в кондиціонованому повітрі.

Коли він зупиняється, я розплющую очі. «Але ти все одно поб’єш мене, — шепочу я, — навіть якщо я робитиму те, чого ти…» «Так», — каже він. «Тому що тобі подобається бити мене», — шепочу я. «Так, — каже він, — і дивитися, як ти здригаєшся від болю, і не давати тобі вирватися, і слухати твої благання. Я обожнюю ті звуки, коли ти не можеш стримувати себе, коли ти така беззахисна. Я обожнюю спостерігати шрами на тобі й знати, звідки вони, рубці на твоїй дупі». Я здригаюся. Він підводиться й стягує старий плед, що зазвичай лежить складений під диванною подушкою в кутку софи. Він розправляє його, укриває мене й каже, поправляючи обтріпаний атлас біля мого підборіддя: «І ще тому, що ти цього також хочеш». «Хочу, — шепочу я. — Не тоді… не тоді, коли…» «Я знаю», — каже він мені майже у вухо, запустивши руки глибоко мені у волосся й міцно його тримаючи.