Розділ «Око Аполлона»

Іскристий серпанок, що буває лише на Темзі, щільний і прозорий водночас, прояснювався і виблискував усе більше в міру того, як сонце підіймалося над Вестмінстером. Вестмінстерським мостом йшло двоє людей. Один із них був високим, інший — низеньким, і ми, підкоряючись примхам уяви, могли б порівняти їх із гордовитою вежею парламенту та смиренним, зсутуленим абатством, тим паче що низькорослий був у сутані. За документами високого звали М. Еркюль Фламбо, був він приватним детективом і прямував у свою нову контору, розташовану в новому багатоквартирному будинку навпроти абатства; маленький же за документами іменувався превелебним Дж. Брауном, приписаним до церкви святого Франциска Ксаверія у Камберуелі; причастивши вмираючого, він заїхав дорогою, аби поглянути на нову контору свого приятеля.

Будинок, у якому розташовувалася контора, був високим, наче американський хмарочос, і по-американськи нашпигованим ліфтами й телефонами. Його щойно добудували, тож зайняті були лише три приміщення — над Фламбо, під Фламбо і його власне; два верхніх і три нижніх поверхи ще пустували. Однак увагу того, хто вперше дивився на нещодавно зведену вежу, привертало зовсім не це. Поміж ще не до кінця прибраного риштування на стіні, просто над вікнами Фламбо, виднілося величезне, величиною на два чи навіть три вікна, позолочене око, облямоване золотистими променями.

— Що це, на Бога, таке? — запитав отець Браун і зупинився.

— А, це нова релігія! — засміявся Фламбо. — На кшталт тих, що відпускають нам гріхи, кажучи, що ми безгрішні. Щось на зразок «Християнської науки», я так гадаю. Якийсь Калон (це він себе так називає, хоч таких прізвищ і не буває) винаймає помешкання наді мною. Я маю за сусідів двох друкарок унизу і цього жвавого пустомола нагорі. Він іменує себе новим жерцем Аполлона і поклоняється сонцю.

— Йому видніше… — зауважив отець Браун. — Сонце було найжорстокішим з усіх божеств. А що має значити це страхітливе око?

— Наскільки я розумію, у цьому суть їхньої доктрини, — відповів Фламбо, — по-справжньому сильні духом здатні витримати що завгодно. Їхні символи — сонце і величезне око. Вони стверджують, що цілком здорова людина може прямо дивитися навіть на сонце.

— Цілком здоровій людині, — зауважив отець Браун, — таке й на думку не спаде.

— Ну, це те, що я знаю про їхню релігію, — безтурботно продовжував Фламбо. — Ну і звісно ж, вони вважають, що їхня віра лікує всі тілесні хвороби.

— А чи лікує вона головну духовну хворобу? — серйозно і схвильовано запитав отець Браун.

— Це ж ще яку? — з усмішкою поцікавився Фламбо.

— Самовпевненість, — відповів священик.

Тиха маленька контора більше приваблювала Фламбо, ніж яскраве святилище нагорі. Він був справжнім уродженцем півдня і не міг уявити себе ніким іншим, окрім як католиком чи атеїстом; до нових релігій був байдужим, а до модних чи маргінальних — жодних симпатій не мав. Натомість він мав симпатії до людей, особливо до вродливих, а панянки, що оселилися внизу, були до того ж ще й своєрідними. Отож, поверхом нижче мешкали дві сестри, обидві худі й темноволосі, одна з них до того ж — висока і неймовірно красива. Профіль у неї був чіткий, орлиний; таких, як вона, завжди згадуєш у профіль, яким вони, немов відточеним клинком, торують собі шлях крізь життя. Її очі сяяли радше сталевим, аніж діамантовим, блиском і трималася вона прямо, так прямо, що, незважаючи на худорлявість, виглядала витонченою. Молодша сестра, вкорочена тінь старшої, видавалася тьмянішою, блідішою і непомітнішою. Обидві вдягали строгі чорні сукні з чоловічими манжетами та комірцями. У лондонських конторах є тисячі таких різкувато енергійних жінок; але цих двох дівчат вирізняло не зовнішнє, відоме всім, а справжнє їхнє становище.

Поліна Стейсі, старша сестра, успадкувала герб і добрячу половину графства з купою грошей на додачу. Вона зростала у замках і садах до того, як у холодному запалі (притаманному сучасним жінкам) відмовилася від усього цього задля, як їй видалося, змістовнішого життя. Вона, однак, не погребувала грошима — такий вчинок, гідний ченців і романтиків, суперечив її прагматичній натурі. Вона вирішила, що гроші стануть їй у пригоді для того, щоб служити суспільству. На частину з них вона відкрила друкарське бюро, а решту розподілила між різноманітними лігами і комітетами, що борються за право жінок займатися такою роботою. Ніхто достеменно не знав, наскільки повно молодша сестра, Джоан, поділяє цей дещо діловитий ідеалізм. Однак у будь-якому випадку вона підтримувала свою сестру і начальницю з собачою відданістю, більш приємною, аніж твердість і прямолінійність Поліни, що межували з трагізмом. Однак старша сестра трагедій не знала і, вочевидь, заперечувала сам факт їхнього існування.

Коли Фламбо вперше зустрів Поліну Стейсі, ідучи до свого офісу, то невгамовна стрімкість і холодний запал дівчини сильно потішили його. Біля входу в хол він саме чекав хлопця-ліфтера, який розвозив мешканців та відвідувачів по поверхах. Але дівчина з пронизливим поглядом чекати не збиралася. Вона різко заявила, що сама розуміється на ліфтах і не бажає залежати від якихось хлопчиків, як і загалом від чоловіків. Хоч вона мешкала лише на третьому поверсі, однак за лічені секунди підйому встигла детально викласти Фламбо свої погляди на тему того, що сучасна прагматична жінка має бути на «ти» із сучасною прагматичною технікою. Її чорні очі пломеніли шляхетною зневагою до тих, хто не цінує науковий прогрес і тужить за романтикою минулого. Кожен, сказала вона, повинен уміти упоратися з будь-якою машиною так, як вона дає собі раду з ліфтом. Вона ледь не спалахнула, коли Фламбо відчинив перед нею дверцята, а він піднявся до себе, з усміхом згадуючи цей спалах самостійності.

Справді, характер у неї був палкий, владний, дратівливий, а худі тонкі руки рухалися так різко, наче вона намагалася все зруйнувати.

Якось Фламбо, якому потрібно було щось надрукувати, зайшов до неї й побачив, як вона жбурнула на підлогу сестрині окуляри і розтрощила їх ногою. При цьому вона таврувала «дурну медицину» та слабких жалюгідних людців, які до неї вдаються. Вона вигукувала, щоб сестра і не думала більше тягати додому усіляку погань, і запитувала, чи не придбати їй перуку або дерев’яну ногу чи скляне око; її ж власні очі при цьому яскріли скляним блиском.

Уражений такою нетерпимістю, Фламбо не втримався і з притаманною усім французам розсудливістю поцікавився в панни Поліни Стейсі, чому окуляри — ознака слабкості, якщо ліфт — ознака сили. Якщо наука вправі допомагати нам в одному випадку, то чому б їй не допомогти в іншому?

— Що тут спільного! — гордовито відповіла Поліна. — Так, пане Фламбо, акумулятори, машини та інші речі такого ж характеру — ознака сили. З допомогою різних двигунів ми можемо долати великі відстані й кидати виклик часу. Усі люди — і ми, жінки, також — опановують її. Це піднесено, це прекрасно, це справжня наука. А всілякі підпірки і припарки — ознака малодушності! Лікарі підсувають нам милиці, наче ми народилися каліками або рабами. Я не рабиня, пане Фламбо. Люди вважають, що все це потрібно, тому що їх навчають страху, а не сміливості й силі. Дурні няньки не дозволяють дітям дивитися на сонце, а потім ніхто й не може вільно дивитися на нього. Я дивлюся на інші зірки, буду дивитися і на цю. Сонце мені не володар, хочу — і дивлюся!

— Ваші очі засліплять сонце, — сказав Фламбо, вклоняючись із чужоземною ґречністю. Йому подобалося говорити компліменти цій дивній колючій красуні почасти тому, що вона при цьому трохи губилася. Але, піднімаючись на свій поверх, він глибоко зітхнув і подумав: «Отож і вона потрапила до лап цього знахаря із золотим оком…» І хоча він мало знав про нову релігію та майже не цікавився нею, про те, що її адепти дивляться на сонце, він усе ж чув.