Розділ «Око Аполлона»

— Поліна бачила… — повторив священик, і очі його засяяли ще яскравіше. — Говоріть… заради Бога, розкажіть усе! Наймерзеннішому злочинцеві, спокушеному дияволом, стає легше після сповіді. Покайтеся, благаю вас! Як бачила Поліна?

— Пустіть мене, дідько вас забирай! — кричав Калон, немов пов'язаний велетень. — Що вам до того? Нишпорка! Павук! Що ви мене плутаєте?

— Схопити його? — запитав Фламбо, кидаючись до виходу, бо Калон широко відчинив двері.

— Ні, нехай іде, — сказав отець Браун і зітхнув так глибоко, немов його скорбота сколихнула глибини Всесвіту. — Нехай іде Каїн, Бог йому суддя.

Коли він ішов, усі мовчали, і швидкий розум Фламбо губився у здогадах. Панна Джоан з превеликим спокоєм прибирала папери на своєму столі.

— Отче, — сказав нарешті Фламбо, — це мій обов'язок, а не лише цікавість… Я повинен довідатися, якщо можна, хто скоїв злочин.

— Який? — перепитав священик.

— Той, що стався сьогодні, — відповів його поривчастий друг.

— Сьогодні сталося два злочини, — сказав отець Браун. — Вони дуже різні й скоїли їх різні люди.

Панна Джоан поскладала папери, відсунула їх і стала замикати шафу. Отець Браун вів далі, звертаючи на неї не більше уваги, ніж вона на нього.

— Обидва злочинці, — говорив він, — скористалися однією і тією самою вадою однієї й тієї ж людини, і боролися вони за ті ж самі гроші. Серйозніший злочинець перечепився через дрібнішого злочинця, і той отримав гроші.

— Та не тягніть ви, як на проповіді, — благав Фламбо. — Скажіть кількома словами.

— Я можу сказати й одним словом, — погодився його друг.

Панна Джоан, діловито й строго насупившись, надягла перед люстерком строгий, діловитий капелюшок, неквапливо взяла сумочку та парасольку і вийшла з кімнати.

— Правда дуже проста, — сказав отець Браун. — Поліна Стейсі сліпнула.

— Сліпнула… — повторив Фламбо, повільно підвівся і випростався на весь свій велетенський зріст.

— Це у них родинне, — вів далі отець Браун. — Молодша сестра носила б окуляри, але Поліна не дозволяла їй це робити. У неї була своя особлива філософія чи то своє марновірство… Вона вважала, що людина повинна долати слабкість, а не потурати їй. Вона не визнавала, що туман довкола неї згущується, і хотіла розігнати його зусиллям волі. Постійно напружуючи зір, вона сліпнула ще більше, але найважче було попереду. З'явився цей несамовитий, знавіснілий пророк, чи як він там себе називає, і змушував її дивитися на палюче сонце неозброєним оком. Вони це називали «смакувати Аполлона». О, Господи, якби ж ці нові язичники були трохи мудріші та просто наслідували давніх! Ті хоча б знали, що в чистому, беззастережному поклонінні природі чимало жорстокого. Вони знали, що око Аполлона може погубити й осліпити.

Священик помовчав, потім почав знову, тихо і навіть через силу:

— Не знаю, чи свідомо засліпив її цей диявол, але сліпотою він скористався свідомо. Убив він її так просто, що навіть неможливо про це подумати. Ви знаєте, вони обидвоє спускалися і піднімалися на ліфті самі, без допомоги ліфтера; знаєте ви і те, як тихо ці ліфти ковзають. Калон піднявся до її поверху і побачив у відчинені двері, що вона повільно, виводячи букви по пам'яті, щось пише, можливо, саме те, що пообіцяла йому напередодні. Він весело гукнув, що ліфт її чекає, і покликав, коли вона допише, піднятися до себе. А сам натиснув кнопку, беззвучно піднявся вище і цілком безтурботно пішов молитися на свій балкон на очах у багатолюдної вулиці, коли вона, бідолашна, закінчивши писати, побігла до ліфта, щоб чимшвидше потрапити до коханого, і ступила…

— Не треба! — скрикнув Фламбо.