Ліс простягав тисячі сірих рук з мільйоном срібних від інею пальців. Об тьмяний, блакитно-зеленавого кольору сланець неба неначе хтось розбив крижану бурульку, що розпалася на безліч холодних діамантових зірок. Усе в цій густо залісненій і слабо освітленій місцині закоцюбло від лютого, тріскучого морозу. Чорні порожнини поміж стовбурами здавалися бездонними печерами описаного в скандинавських сагах пекла, де панує льодяний холод. Навіть прямокутна кам'яна башта церкви виглядала як капище північних поганських народів, що височіло над прибережними скелями десь в Ісландії. То була справді люта ніч, особливо для тих, кому заманулося б у ту пору оглядати кладовище на церковному подвір'ї. Проте, з іншого боку, можливо, цей огляд вартував того, щоб його здійснювали саме у такий час.
Цвинтар добре проглядався на тлі попелястого лісового масиву, як пасмо чи віднога зеленого дерну, що у зоряному світлі мав сіруватий відтінок. Могили лежали переважно на схилі; навіть стежка, що вела до церкви, була така крута і звивиста, як гвинтові сходи. На вершині пагорба, у доволі рівному і добре помітному місці, стояв пам'ятник, що робив усю цю місцину відомою. Він разюче вирізнявся з-поміж непримітних довколишніх могил своєю формою, бо був твором одного з найвидатніших скульпторів сучасної Європи, ім'я якого, однак, швидко відійшло у тінь слави тієї людини, пам'ятник якій він створив. Під штрихами тонкого срібного олівця на тлі зір вимальовувалася масивна металева постать розпростертого горілиць солдата, сильні руки якого складені у вічній молитві, а голова спочиває на рушниці. Його величне обличчя окантовувала борода чи, радше, бакенбарди у стилі старого суворого полковника Ньюкома. Але уніформа, проста і зручна, свідчила про її застосування у сучасній війні. Праворуч від вояка лежала шабля з відламаним вістрям, а ліворуч — Біблія. У сонячні літні дні пополудні сюди приїжджали фургони, переповнені американцями і місцевими мешканцями, які бажали відвідати могилу героя, але навіть тоді вони відчували, що тут, біля журної й занедбаної церковки, у глушині безкрайого лісу, йому не місце. Відтак можна було сподіватися, що темної морозної ночі, у розпал зими, це кладовище полишать наодинці із зорями. Однак серед тиші змерзлого лісу рипнула дерев'яна хвіртка, впустивши дві невиразні постаті у чорному, які подерлися догори стежкою, що вела до пам'ятника.
Зоряне світло було надто слабким і не дозволяло детальніше роздивитися риси прибульців. Можна було лише зауважити, що обидва були одягнені у чорне і один був чоловіком надзвичайно високим, а інший — навпаки, на диво низеньким. Вони підійшли до висіченого з каменю пам'ятника історичному герою і кілька хвилин мовчки розглядали його. Навколо панувала мертва тиша і можна було уявити, що й вони самі — не люди, а примари. Принаймні початок їхньої розмови був аж надто незвичайним. Першим лячну німоту порушив невисокий:
— То де мудра людина ховатиме камінець? — запитав він напарника.
Велетень відповів низьким голосом:
— На узбережжі.
Невисокий схвально кивнув і, знову помовчавши, спитав:
— А де мудра людина ховатиме листок?
— У лісі, — відповів його напарник.
Настала мовчанка, а тоді запитав уже високий:
— То ви маєте на увазі, що коли мудра людина захоче сховати справжній діамант, то зробить це поміж фальшивих?
— Та ні, — посміхнувся невисокий, — забудьте про те, що було.
Він потупав ногами з холоду, а тоді промовив:
— Я думаю не про це, а про зовсім інше, значно дивовижніше. Ану, запаліть сірника, будь ласка.
Велетень понишпорив у кишені, й незабаром у полум'ї сірника вся поверхня пам'ятника засяяла золотом. На пласкому боці чорними літерами було викарбувано пам'ятні слова, які американці читають з такою шанобою:
Вічна пам’ять генералові пану Артуру Сен-Клеру, героєві й мученикові, котрий завжди перемагав своїх ворогів і щадив їх, але був ними, врешті, зраджений і вбитий. Хай Бог, у якого він вірив, винагородить його і помститься за нього.
Сірник догорів і, обпікши високому пальці, упав додолу. Високий збирався вже запалити іншого сірника, але невисокий напарник спинив його:
— Не треба, Фламбо, дякую, друже. Що я хотів, те побачив. Точніше, чого я не хотів, того я й не побачив. А тепер нам доведеться пройти ще півтори милі до найближчого заїзду, і я спробую вам усе детально розповісти. Бог свідок, для цієї історії необхідне вогнище і трохи елю.
Вони зійшли обривистою стежкою до заржавілої хвіртки, зачинили її й попрямували униз лісовою замерзлою дорогою. Добру чверть милі йшли мовчки, аж тоді невисокий промовив:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смиренність отця Брауна » автора Гілберт Кіт Честертон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Під знаком зламаної шаблі“ на сторінці 1. Приємного читання.