Розділ VI. Боротьба з імператором

Великий приклад завжди або надихає, або занапащує цілі покоління. Стає чоловік, як-от Наполеон Бонапарт, героєм доби — і геть кожен з його навколишніх постає перед вибором: або здрібніти й безслідно зникнути на тлі його величі, або ж, ідучи за його прикладом, і собі докладати безмірних зусиль. Ті, хто навколо Наполеона, можуть бути тільки його рабами або суперниками: ніякої середньої міри не визнає така недосяжна велич.

Серед тих, у кого Наполеон відібрав рівновагу, був і Фуше. Наполеон затруїв йому душу небезпечним прикладом невситимості, демонічною потребою сягати все далі й далі. Нині він теж, як і його пан, хоче неперервно поширювати й розтягувати межі власної могуті, він уже теж пропав для скромного затишку і тихої вдоволеності. І яке ж було розчарування Фуше того дня, коли Наполеон знову повернувся тріумфатором з Шенбруна, перебравши віжки до своїх рук! Що за чудові минули місяці, коли можна було урядувати, як заманеться, скликати армії, випускати відо­зви, через голови наполоханих колеґ уживати сміливих за­ходів, бути зрештою господарем країни, гравцем за велетен­ським столом історії! А тепер Жозеф Фуше змушений знову бути лише міністром поліції, стежити за невдоволеними й за газетними теревенями, щодня ліпити зі шпигунських повідомлень надокучливі бюлетені, перейматись усіляким дріб’язком, як-от: з ким спав Талейран або з чиєї вини на біржі вчора впала рента. Ні, відколи він утрутився в світові події, власноруч тримав стерно великої політики, це лише непотріб і жалюгідне папероїдство для його неспокійного і спраглого за подіями духу. Хто бодай раз грав із такими високими ставками, того вже не тішать усякі дрібнички. Ліпше знов показати, що навіть поряд з Наполеоном є місце для дій — така думка вже не полишає Фуше.

Та що можна вчинити поряд із тим, хто досяг уже всього, розбив Росію, Німеччину, Австрію, Іспанію та Італію, кому імператор найдавнішої європейської династії віддав за дружину ерцгерцоґиню, хто повалив папу й тисячолітнє панування Риму й заснував у Парижі європейську світову імперію? Нервозно, гарячково, ревниво роздивляється на всі боки честолюбство Фуше, шукаючи собі роботи. І справді, в будівлі світового царства бракувало тільки останнього малесенького вершечка — миру з Англією, — і тоді робота була б завершена. Й цей останній етап роботи Фуше хоче виконати сам, без Наполеона й проти Наполеона.

Англія 1809 року, як і 1795-го, — прадавній і найнебезпечніший ворог Франції. Перед брамами Акона, в окопах Лісабона — на всіх кінцях світу Наполеонова воля зіткнулася з холодною, зваженою й методичною силою англосаксів, і поки він загарбав усі землі Європи, вони вирвали в нього другу половину світу — море. Він не може схопити їх, а вони — його, вже майже двадцять років обидві держави з мукою намагалися розбити одна одну. Обидві жахливо ослабли в цій безглуздій війні, хоч і не визнавали, що війна їм набридла. Відколи урвалася торгівля з Англією, у Франції, Антверпені, Гамбурзі занепадали банки, та й на Темзі застоювалися кораблі з нерозпроданим товаром, дедалі нижче падала англійська і французька ренти, тож в обох країнах торгівці, банкіри й просто розважливі люди прагнули порозуміння й геть несміливо провадили обережні переговори. Та для Наполеона було, мабуть, важливішим, щоб його дурнуватий брат мав іспанську корону, а сестра Кароліна — неаполітанську, і тому він уриває насилу розпочаті через Голландію мирні переговори й залізним кулаком змушує союзників затримувати англійські кораблі, скидати їхній товар у море, а в листах уже погрожує Росії, щоб і та приєдналась до континентальної блокади. Знов-таки шал задушив розважливість, і війна, може, стала б довічною, якби останньої миті мирна партія не здобулась на мужність і не вдалась до дій.

В оці передчасно припинені переговори з Англією встромив свої гравецькі руки й Фуше. Він знайшов посередника для імператора й голландського короля, притягши французького фінансиста, а той — голландського, а той уже далі — англійського, тож, як у кожній війні й за будь-якої доби, надійний золотий місточок став шляхом для таємних намагань урядів порозумітися. Аж тут імператор раптом наказав урвати переговори, і Фуше це зовсім не до вподоби. Чом би й далі не домовлятись? Переговори, торги, обіцянки, дурисвітство — це ж його улюблена пристрасть.

Отож Фуше укладає зухвалий план. Він вирішив ризикнути й вести переговори далі, хоча нібито за дорученням імператора, щоб і власні аґенти, і англійська служба щиро вірили, ніби це імператор, дбаючи про мир, провадить переговори, дарма що ті плани виснував тільки герцоґ Отрантський. То було просто безумство, грубе надужиття імператорового ім’я і свого становища міністра, безпрецедентне в історії зухвальство. Але така таємничість, така двозначна й, мов лабіринт, заплутана гра, коли дуриш не одного, а трьох-чотирьох водночас, — найпритаманніша пристрасть природженого й присяжного інтриґана. Фуше, мов школяр, що робить ґримаси, коли відвернеться вчитель, полюбляє викидати фортелі поза спиною імператора й точнісінько, як відчайдушний хлопчак, ладен скуштувати різок чи почути лайку, аби тільки потішитися своїм зухвальством і спритністю. Сотні разів, як ми вже бачили, розважався Фуше отакими політичними стрибками через пліт, проте ніколи не дозволяв собі сміливішого, свавільнішого й небезпечнішого вчинку, ніж тоді, коли нібито ім’ям імператора, а насправді всупереч його волі провадив переговори з англійським Міністерством закордонних справ про мир між Англією і Францією.

Основу випрядено просто геніально. Для цього Фуше дібрав одного темного фінансиста — банкіра Уврара, який уже кілька разів посидів у в’язниці. Наполеон цурався такого непевного приятеля через його лиху славу, проте це не заважало Фуше вкупі з Увраром оперувати на біржі. З таким чоловіком він почувається безпечно, бо не раз і не два витягав його з халепи й міцно тримає на ретязі. Цього Уврара він посилає тепер до голландського банкіра де Лябушера, статечного чоловіка, на якого щиро покладався лондон­ський банкір Барінґ, його тесть, що мав уже далі налагодити зв’язки з англійським кабінетом. І скажена дзиґа завертілася: певне, Уврар гадав, що Фуше діє за дорученням імператора, і вже далі, перед голландським урядом, видавав свої заходи за офіційні. Такі ґарантії задовольняли й англійців, що цілком поважно поставились до переговорів. Отже, Анг­лія вважала, що веде переговори з Наполеоном, а говорила тільки з Фуше, що, природно, пильно дбав, аби імператор не здогадався про їхній потаємний перебіг. Фуше хоче, щоб діло спершу дозріло, хоче усунути труднощі, а потім зненацька, мов Deus ex machina[31], виступити перед імператором та французьким народом і гордо виректи: «Ось мир з Англією! Те, чого всі хотіли і прагнули, те, що не вдалося жодному з ваших дипломатів, те безмірно важке завдання я, герцоґ Отрантський, виконав сам-один!»

Який жаль! Дрібний і нікчемний випадок зіпсував цю чудову й запаморочливу шахову партію. Наполеон, прихопивши молоденьку дружину Марію-Луїзу, поїхав до Голландії провідати брата Людовіка. Пишнотливе прийняття змусило його забути про політику. Та якогось дня в принагідній розмові його брат, король Людовік, — зрозуміло, разом з усіма переконаний, що потайні переговори з Англією відбуваються зі згоди імператора, — розповів про вже досягнений поступ. Наполеон був приголомшений. Блискавично пригадалося йому, що саме в Антверпені він здибався з цим ненависним Увраром. Що ж воно діється? Що означає оте сновигання між Англією і Голландією? Та він приховав подив, лише недбало попросивши брата, щоб йому при нагоді доставили листування голландського банкіра. Його прохання невдовзі виконали і, повертаючися з Голландії до Парижа, Наполеон мав змогу перечитати ли­сти: та це справді переговори, про які він навіть не здогадувавсь. Безмірно розлютившись, він одразу напускається на герцоґа Отрантського за браконьєрство, бо ж той знову заганяв дичину на чужому полі. Але поряд з таким промітним і собі зробившись метикованим, він спершу, щоб не сполохати пронозу й не дати йому вислизнути, ховає свої підозри під удаваною люб’язністю. Наполеон довірився тільки начальникові жандармерії Саварі, герцоґові Ровізькому, й наказав йому швидко й без галасу заарештувати банкіра Уврара й відібрати всі його папери.

Аж потім, 2 червня, через три години після цього наказу, Наполеон закликав свого міністра в Сен-Клу і брутально, без усяких «наздогад» спитав герцоґа Отрант­ського, що той знає про якісь подорожі банкіра Уврара і чи, зрештою, не посилав він його сам до Амстердама. Фуше, заскочений, та ще не здогадуючись, у яку встряв халепу, поводивсь як завжди, коли його хапали за руку: точнісінько, як за часів революції, намагаючись відкараскатись від Шомета, за Директорії — від Барраса, він просто зрікався своїх сподвижників. Ох, Уврар, то такий настирливий чоловік, що залюбки свого носа скрізь упхає, та й діло це нічого не варте, просто собі гра, пустощі. Але Наполеон тримає цупко, так легко випорснути не дасть. «Це аж ніяк не пу­сті готування, — спалахує він, — а нечуване нехтування свого обов’язку, коли дозволяють собі накладати з ворогом за спиною володаря країни на умовах, яких той не знає і, мабуть, не схвалив би. Навіть найслабший уряд не простив би такого надужиття. Уврара треба як стій заарештувати». Тут уже Фуше стало непереливки. Цього ще тільки бракувало — арештувати Уврара! Таж той усе розплеще! І Фуше заходивсь усіляко відмовляти імператора від такого наміру. Та імператор, знаючи, що цієї миті його власна поліція вже тримає банкіра за ґратами, глузливо слухав розвінчаного й далі. Тепер він уже знає справжнього заводія цього зухвалого крутійства, а відібрані Уврарові папери незабаром розкриють усю гру Фуше.

І тоді з довго скупчуваних хмар недовіри нарешті вдарила блискавиця. Наступного дня, в неділю, після відправи (як зять його апостольської величності, нині він знову став побожним, хоча кілька років тому заарештував папу) Наполеон скликав на ранкове прийняття всіх міністрів і двірських достойників. Бракувало тільки одного — герцоґа Отрантського. Хоч і міністр, та не запрошено його. Наполеон зачекав, поки його рада повсідалася коло столу, і прямо запитав: «Що ви скажете про міністра, який надужив своє становище й без відома володаря налагодив відносини з ворожою державою? Провадив переговори, виходячи з власних міркувань, ставлячи, таким чином, під удар політику всієї країни? Яку кару визначають наші книги законів для такого переступу?» Запитавши отак суворо, імператор роздивився навколо, сподіваючись, безперечно, що зараз усі його дорадники та креатури поквапно запропонують ви­гнання або ж іншу ганебну кару. Та ба! Міністри, хоч одразу вгадали, проти кого поцілені стріли, принишк­ли в прикрому мовчанні. Загалом усі вони вважали, що Фуше вчинив слушно, завзято заходившись коло миру, і як справжні слуги тішились, що він утнув таку сміливу штуку з автократом. Талейран (уже не міністр, але з такої важливої нагоди закликаний як значний достойник) стиха собі посміхався, згадуючи власне приниження два роки тому, й тішився тим скрутним становищем, у якому опинилися нині Наполеон і Фуше, бо не любив обох. Нарешті великий канцлер Камбасерес урвав мовчанку примирливими словами: «Нема сумніву, це переступ, що заслуговує суворої кари, але винуватець допустився такої помилки лише з надміру службового завзяття». — «Надміру службового завзяття!» — роздратувався Наполеон, відповідь не подобалася йому, він не хотів ніякого прощення, а прагнув утовкмачити й показати кожному, як карають за будь-яку самостійність. Він збуджено переповів присутнім увесь перебіг подій і наказав запропонувати на посаду міністра поліції когось іншого.

Але знов-таки: ніхто з міністрів не квапився говорити про такі прикрі речі, бо після Наполеона всі вони найдужче боялися Фуше. Аж нарешті, в такому скрутному становищі, як завше, дотепним словом зарадив Талейран. Він повернувся до свого сусіди й сказав півголосом: «Безперечно, пан Фуше припустився помилки, та якби я мав шукати йому наступника й призначив би цього наступника, то ним був би не хто інший, як сам пан Фуше». Невдоволений міністрами, яких він сам поробив автоматами й безмовними мамелюками, Наполеон закрив засідання й закликав до себе канцлера: «Таки справді, не варто навіть клопоту запитувати щось у цих добродіїв. Ви вже бачили, яких корисних пропозицій можна сподіватися від них. Але й у гадці не майте, ніби я серйозно намірявся питати вашої думки, не з’ясувавши всього сам для себе. Я вже вибрав, міністром поліції буде герцоґ де Ровіґо». Навіть не питаючи, хоче той герцоґ чи ні такого прикрого наступництва, того ж вечора імператор привітав його нагальним наказом: «Ви міністр поліції, складіть присягу і ставайте до роботи!»

Відставка Фуше невдовзі була в кожного на вустах, і вся громадськість одним рухом стала на його бік. Цей двоязикий міністр нічим не здобув собі стільки симпатій, як опором уже нестерпному для звиклого до свободи французького народу необмеженому царюванню людини, що знялася так високо за революційної доби. Крім того, ніхто й не вважав, що Фуше варто карати за скоєний злочин, за домагання всупереч волі одержимих війною остаточного миру з Англією. Всі партії — роялісти, республіканці, якобінці, — а також іноземні посли в один голос оплакували разом із падінням останнього вільнодумного Наполеонового міністра й очевидну поразку миролюбних намірів. Навіть у власному палаці, у власній спочивальні, як колись і за першої дружини — Жозефіни, — Наполеон у постаті Марії-Луїзи мав заступника за Фуше. Єдиний чоловік з усього двору, якого її батько, імператор австрійський, називав гідним довіри, вже у відставці, — вражено виповідала вона. Ніщо так виразно не виявляє справжніх настроїв тодішньої Франції, як те, що імператорова неласка збільшила в суспільстві повагу до відставного урядовця, і новий міністр поліції Саварі знаменними словами узагальнив приголомшливе враження від відставки Фуше: «Гадаю, звістка про чумну пошесть не могла б нагнати більшого страху, ніж моє призначення міністром поліції». Справді, разом з імператором за ці десять років Фуше теж став могутнім.

Не відомо, яким саме чином, але ця відставка, відкотившись, мов хвиля, назад, мала уразити й Наполеона. Бо, тільки-но стругавши Фуше з посади, він мерщій став хукати на пальці. Згодом ця відставка, як і перша 1802 року, теж була позолочена й замаскована наданням іншої посади. За втрату Міністерства поліції герцоґові Отрантському надано почесний титул державного радника й призначно імперським послом у Римі. Найвиразніше вагання імператора поміж страхом і гнівом, докорами і вдячністю, озлобленням і замирливістю виказує його суто приватний лист про відставку: «Пане герцоґу Отрантський, я знаю про ті послуги, що Ви робили мені, й вірю у Вашу прихильність до моєї особи, а також у Вашу службову ревність. Я, хоч і багато втрачу на цьому, все-таки не можу лишити Вас у міністерстві. Посада міністра поліції вимагає цілковитої, безмежної довіри, та її вже нема, відколи Ви у вкрай важливій справі злегковажили мій і державний спокій. Як на мене, цього не можуть виправдати навіть похвальні спонукальні мотиви. Ваші дивні погляди на обов’язки міністра поліції аж ніяк не узгоджуються з добробутом держави. Не маючи сумніву у Вашій прихильності й вірності, я, проте, мусив установити над Вами невпинний і надокучливий нагляд, дарма що це мені й не подобалось. Контроль за Вами був потрібний з огляду на чимало речей, які ви робили самовільно, не знаючи, чи це не суперечить моїй волі й намірам... Я не можу сподіватися, що Ви зміните манеру своєї діяльності, бо вже не один рік, попри моє очевидне несхвалення, жодних змін так і не сталося. Тільки не подумайте, ніби я маю сумнів у чистоті Ваших намірів, але й прагнучи робити добро, можна накоїти багато лиха. Моя віра у Ваші здібності й відданість непохитна. Сподіваюся, невдовзі я матиму нагоду дати їм виявитись і використаю їх для служіння мені». Цей лист, немов потаємний ключ, найглибше розкриває Наполеонове ставлення до Фуше, і не полінуйтесь удруге прочитати цей маленький шедевр, щоб побачити, скільки там бажання і спротиву, визнання і відрази, страху й прихованої поваги змішано в кожному реченні. Автократ прагне мати рабів і розлютивсь, натрапивши на самостійність. Він хоче позбутися Фуше і все-таки боїться зробити його своїм ворогом. Шкодує, що втратив, а водночас радіє, спекавшись непевного чоловіка.

Та вкупі з Наполеоновим гонором тією самою велетен­ською мірою піднеслись і його міністри, а загальні симпатії ще більше випростали спину Фуше. Ні, так просто герцоґ Отрантський уже не дасть себе вигнати. Нехай Наполеон подивиться, що станеться з Міністерством поліції, коли випхнуть Фуше за двері, а наступник нехай начувається, бо сів у осине гніздо, а не в міністерський фотель, звідки набралися зухвальства вигнати його, Фуше. Не для грубих пальців того бороданя, не для Саварі, новачка в дипломатії, він десять років виготовляв цей чудово настроєний інструмент — не для того, щоб той партач по-дурному цигикав на ньому далі і як власні здобутки подавав оте, над чим попередник струджено гарував день і ніч. Ні, такою мирною, як вони уявили собі, його відставка не буде. Нехай вони обидва, Наполеон і Саварі, побачать, що Жозеф Фуше не так, як решта, — тільки зігнуту спину, — а й зуби показує.

Фуше вирішив податися геть не з понурою головою. Він не хоче ніякого поганенького миру, ніякої супокійної капітуляції. Чинити відвертий опір — таж не дурний він справді, це ж не його стиль. Він хоче лише пожартувати, утнути невеличку дотепну й метку штуку, аби Париж потішився, а Саварі дізнався, що за славні терни є в царині герцоґа Отрантського. Тут нам знову слід нагадати про видатну сатанинську рису, притаманну вдачі Фуше: якраз у найбільшому озлобленні його пориває нелюдський потяг до кпин, проклюнувшись, його сміливість мужньою не стає, а проростає гротескним і небезпечним вихвалянням. Коли хто підступає до нього, він не б’є кулаком, а завжди, і саме вкрай розлютившись, цьвохкає блазенським батіжком, тож насправді пошиває інших у дурні. При таких нагодах усі неспокійні й шалені інстинкти цього стриманого й замкненого чоловіка гарматним пострілом вириваються й шумують назовні — й оці хвилини показних веселощів серед гніву якраз найкраще розкривають потаємний запал і диявольську одержимість його натури.

Отож дошкульний жарт і для наступника на посаді! Його не важко було вигадати, та ще коли йдеться про такого незлобивого йолопа. Герцоґ Отрантський надягає на себе святковий мундир і вже надто ласкаву міну, приймаючи свого наступника зі вступним візитом. І справді, ледве показався Саварі, герцоґ Ровізький, Фуше, наче повінь, затопив його ґречністю й догідливістю. Не тільки привітав його з таким почесним імператоровим вибором, а й щиро дякував, що від нього відібрали цю службу, яка вже так довго гнула йому плечі й добряче вимучила. Ах, який він щасливий, який утішений, що може трохи спочити від тієї нелюдської роботи! Бо ж у міністерстві — а це герцоґ незабаром і сам побачить — просто сила роботи, та ще й невдячної, надто коли не звичний до неї. Хай там як, він, Фуше, був би радий прислужитися своєму наступникові, швидко зробивши лад — адже відставка заскочила його зовсім непідготованим — у трохи невпорядкованому міністерстві. Правда, це забере кілька днів часу, та якщо герцоґ Ровізький погодиться, Фуше радо перебрав би на себе цей невеличкий клопіт, а тим часом і його дружина, герцоґиня Отрантська, спокійно могла б собі переїхати. Сердега Саварі, герцоґ Ровізький, не помітив у тому меду дьогтю. Був лише радісно вражений такою зичливістю чоловіка, якого всі малювали злим і підступним; атож, навіть з іще більшою гречністю дякує він герцоґові Отрантському за таку несподівану люб’язність. Звичайно, нехай собі залишається скільки йому ще треба; Саварі вклонився й зворушено потис руку бравому й для всіх незнаному Фуше.

Який жаль, що не можна було бачити й зобразити обличчя Жозефа Фуше тієї миті, коли зачинилися двері за його одуреним наступником! Йолопе, невже ти справді віриш, що я тобі ще й порядок робитиму, щоб ти своїми неоковирними граблями зручно й без клопоту залізав у впорядковані теки, в геть усі таємниці, які я десять років збирав невсипущою працею? Щоб я тобі ще шмарував і чистив машину, мій дивовижний винахід, що так чарівно й безгучно, зубчик до зубчика, коліщатко до коліщатка, потаємно всмоктував вістки з усієї імперії й опрацьовував їх? Бовдуре, та тобі ще й очі повилазять!

Негайно ж почалася шалена гонитва. Допомагав Фуше вірний приятель. Вони ретельно взяли на засув кабінетні двері й похапцем заходилися вибирати з досьє всі важливі й таємні папери; те, що колись могло б іще правити за зброю, все викривальне та обвинувальне Фуше відбирав для свого приватного вжитку, решту безжально спалював. Навіщо знати панові Саварі, хто в шляхетних кварталах Сен-Жерменського передмістя, хто у війську, хто при дворі провадить шпигунську роботу? Так і служба йому легкою здасться. Отож у вогонь усі списки. Нехай собі знає тільки імена безвартісних викажчиків і підглядачів, звичайних міщан і шльондр, від яких він однак нічого важливого не дізнається. Блискавично порожніють теки. Зникали неоціненні списки з іменами закордонних роялістів, таємних дописувачів, повсюди спритно робився нелад, знищено картотеку, актам давали сфальшовані номери, міняли шифри, а водночас набирали на таємну службу найзначніших урядовців майбутнього міністра, щоб вони й далі потай постачали вістки своєму колишньому і справжньому господареві. Ґвинтик за ґвинтиком Фуше розкручував і виймав з велетенської машинерії, щоб уже не зчеплювалися зубці на колесах, щоб у руках бездогадного наступника вже й не крутилося нічого. Як росіяни перед Наполеоном спалили своє священне місто Москву, щоб той собі там і вигідної квартири не знайшов, так і Фуше знищив і висадив у повітря свій найулюбленіший витвір. Чотири дні й чотири ночі палахкотіло в каміні, чотири дні й чотири ночі тривала ця пекельна робота. Ніхто з тих, хто був близько, й не здогадався ні про що, а державні таємниці невловною матерією випорснули через комин або ж помандрували в скринях до Фер’єра.

Потім ще один надто вже ґречний, надто люб’язний ­уклін перед бездогадним наступником: прошу, ось місце! Потиск рук і підступно прийнята подяка. Тепер, власне, герцоґ Отрантський з кур’єрською поштою мав дістатись до свого посольства в Римі, але він обирає спершу податись у Фер’єр, до свого замку. І там, аж тремтячи з нетерпіння та втіхи, чекає першої гнівної лайки одуреного наступника, коли той зауважить, як ловко пожартував із ним Жозеф Фуше.