Розділ VI. Боротьба з імператором

І справді, хіба не чудово замислений, досконало зігра­ний і сміливо завершений цей фортель? Тільки, на жаль, під час цієї зухвалої містифікації в Жозефа Фуше трохи схибила пам’ять. Він, власне, гадав, що жартує з недосвідченим, новоспеченим герцоґом, отим немовлям міністерським. Та він забувся, що того наймита поставив міністром господар, що не дасть із собою жартувати. Не до вподоби були Наполеонові те тривале зволікання з передачею справ, безкінечне відсування поїздки до Рима. До того ж слідство над Увраром, спільником Фуше, достачило несподіваний результат, а саме: Фуше ще давніше, через іншого посередника, звертався до англійського кабінету. А жартувати з Наполеоном — досі ще нікому добром не скінчилося. 17 червня зненацька, мов удар батога, шмагонув у Фер’єр нещадний лист: «Пане герцоґу Отрантський, я вимагаю переслати мені того листа, якого Ви, аби прозондувати лорда Велслі, передавали через пана Фаґана, а він уже приніс Вам лордову відповідь, про що я й не знав ніколи». Цей гострий фанфарний тон міг би й мертвого розбудити. Та Фуше, геть сп’янівши від хвальковитої самозакоханості, не квапився з відповіддю. А тим часом у Тюїльрі долили олії у вогонь. Саварі виявив погром у Міністерстві поліції і, вражений, доповів імператорові. Миттю шмагонув другий лист, за ним третій, вимагаючи доставити без зволікань «увесь міністерський портфель». Секретар кабінету передав наказ особисто й мав доручення негайно відібрати в герцоґа Отрантського незаконно привласнені папери. Жарт скінчився, почалась боротьба.

Жарт і справді скінчився, Фуше тепер уже мусив помітити. Але він, немов його чорт поганяв, цілком поважно взявся мірятися силою з Наполеоном, наймогутнішим у світі. Бо геть усупереч правді пояснив посланцеві, що шкодує безмірно, та нема в нього жодних паперів. Він усе спалив. Звичайно, ніхто Фуше не повірив і найменше йому повірив Наполеон. Він вимагає вдруге, гостріше, наполегливіше — а нетерпіння його знають усі. Але тепер необдуманість стає впертістю, впертість — зухвальством, а зухвальство — викликом. Бо Фуше повторює: нема в нього жодного папірця — і, немов погрожуючи, пояснює це вдаване знищення приватних документів імператора. Його величність, каже він глузливо, вшанували мене такою довірою, що, коли один з братів викликав імператорове невдоволення, доручили мені навернути його до обов’язку. А що кожен з братів теж ділився своїм клопотом, я вважав, що таких листів зберігати не треба. Також і сестри його величності не завжди могли вберегтися від обмов, і сам імператор виявив мені честь, переповівши ті всі плітки й доручивши розвідати, що за нерозважні вчинки могли їх породити. Слова промовисті й більше ніж промовисті: Фуше показує імператорові, що знає забагато і не дасть, щоб його трактували мов лакея. Посланець відчув, що погрожують шантажем, і багато пі­шло в нього праці, щоб цю сміливу відповідь перекласти для свого пана в догідливу форму. Тепер імператора прорвало, він так оскаженів, що герцоґ Маса мусив його заспокоїти і, щоб кінець кінцем уладнати цю дратливу справу, сам узявся видобути в упертюха вкрадені папери. Ще одна вимога надійшла від нового міністра поліції герцоґа Ровізького. Та на всі вимоги Фуше відповідав з однаковою зичливістю й рішучістю: жаль-жаль, та через свою завелику скромність спалив він усі папери. У Франції вперше відверто не корились імператорові.

А це вже занадто. Десять років як Наполеон Фуше, так і Фуше недооцінював Наполеона, гадаючи, що зможе залякати його якимсь там соромом. Це отак опираються Наполеонові на очах у міністрів — йому, кому давали своїх доньок цар Олександр, австрійський імператор, саксон­ський король, перед яким усі німецькі та італійські королі тремтять, мов школярчата! Йому, перед ким розсипаються всі європейські армії, відмовляє в покорі ота блякла мумія, той худющий інтриґан у ще не зношеній герцоґській мантії? Ні, якщо ти Наполеон, з тобою так не жартуватимуть. Наполеон негайно викликає начальника своєї приватної поліції Дюбуа, несамовито лаючи перед ним «мерзенного й паскудного Фуше». Твердим лунким кроком ходить з кутка в куток і зненацька вигукує: «Та хай не сподівається, ніби зможе зі мною те, що проробив із Богом, Конвентом і Директорією, яких він підло продав і зрадив! У мене кращі очі, ніж у Барраса, мене він так просто не обкрутить, і я б йому порадив бути обережнішим. Я знаю: в нього мої ноти та інструкції, й наполягаю, щоб він повернув мені їх. Якщо відмовиться, то беріть одразу десятеро жандармів і ведіть його до в’язниці. Богом присягаюсь, я покажу йому, як швидко можна дійти до вироку».

Тут уже й смаленим запахло. Тепер уже навіть у Фуше засвербіло в носі. І коли з’явився Дюбуа, Фуше мусить терпіти, що в нього, герцоґа Отрантського, колишнього міністра поліції, колишній його підлеглий опечатує всі папери, — що, може, й було б небезпечним, якби, звичайно, наш Обережний заздалегідь не сховав би окремо найважливіші листи, про які, власне, йшлося. Та все ж і йому почало роз’яснюватись, що він увігнався головою в мур. Тепер він заходився писати — то імператорові, то окремим міністрам, — нарікаючи на недовіру, виявлену йому, найчеснішому, найсправедливішому, найпринциповішому й найвідданішому міністрові, і в одному з тих листів надто вже можна потішитись такою чарівною фразою: «Il n’est pas dans mon caractère de changer»[32] (справді, хамелеон за вдачею, Фуше власноруч написав ці слова чорним по білому). І точнісінько так, як і п’ятнадцять років тому з Робесп’єром, він ще сподівається, мерщій замирившись, уникнути лиха. Сідає в карету і мчить до Парижа, щоб самому дати пояснення імператорові чи то пак уже вибачатися.

Але запізно. Фуше задовго прикидався, надміру жартував, ніякого замирення, ніякого прощення й бути не може; хто відкрито кинув Наполеонові виклик, мусить за це прилюдно й розквитатися. Добив його лист, такий камінно­твердий і нещадно гострий, що Наполеон навряд чи писав щось близьке до нього якомусь іншому міністрові. Надто вже коротенький цей лист, цей копняк: «Пане герцоґу Отрантський, надалі Ваша служба мені вже не бажана. Даю Вам двадцять чотири години на виїзд у свою сенаторію». Вже нема навіть згадки про посольство в Римі, це гола і брутальна відставка, а до того ще й вигнання. Водночас новий міністр поліції дістав наказ простежити за негайним виконанням волі імператора.

Напруга стала надмірною, гра — надто зухвалою, і тут трапилось несподіване: Фуше раптом увесь зламався, мов той сновида, що бездогадно видирається на дахи і, зненацька розбуджений чиїмсь зойком, злякавшись власного безуму, обривається вниз. Той самий чоловік, що за два кроки від ґільйотини зберігав тверезість і ясність думки, жалюгідно завалився, коли його копнув Наполеон.

Оте 3 червня 1810 року стало Ватерлоо для Жозефа Фуше. Нерви йому наче урвалися, він подавсь до міністра по закордонний паспорт і мчав без упину, міняючи коней на кожній станції, аж до Італії. Там він, мов очманілий пацюк на розпеченій плиті, вздовж і впоперек гасає з місця на місце. Ось він у Пармі, ось у Флоренції, ось у Пізі, ось у Ліворно замість, як написано йому, сидіти в своїй сенаторії. Адже Фуше несамовито струшувала паніка. Тільки б за межі Наполеонової імперії, далі від стисків тієї жахітної руки! Навіть Італія видається йому не досить безпечною, це все-таки ще Європа, а вся Європа належить тому страшному чоловікові. Отож у Ліворно Фуше наймає корабель, щоб вибратись до Америки, землі безпеки, землі свободи, але, боячись бурь, морської хвороби й англійських крейсерів, завертає назад. І знову карета з божевільним шугає зиґзаґами від гавані до гавані, від міста до міста; він благає про допомогу Наполеонових сестер, князів та друзів, зникає і знову виринає на досаду поліціянтам, що шукають і знову втрачають його слід, — одне слово, поводиться, мов справжній безумець; геть знавіснівши від страху, він, завжди без нервів, уперше подає просто-таки клінічний приклад повного нервового розладу. Нищівніше Наполеон жодного свого ворога не розбив, ніж отут — єдиним порухом, простим собі штурханом — свого найвідважнішого й найхолоднокровнішого служника.

У цих зниканнях і виринаннях, у гарячковій мотанині минали дні та тижні, і не можна було точно вгадати (цього не знав навіть його доскіпливий біограф Мадлен, а ймовірно, що й сам Фуше), чого й навіщо він прагнув у той час. Здавалося, ніби тільки в хисткій кареті він почувається в безпеці перед уявною помстою Наполеона, що, певне, давно вже полишив думку й справді брати за горло свого непоштивого слугу. Наполеон хотів тільки утвердити свою волю, відібрати назад папери — і сталося по волі його. Бо тоді, як по всій Італії шаленець у нестримній істерії заганяв до смерті поштових коней, його дружина в Парижі поводилася набагато розважніше. Вона капітулювала замість нього. Нема навіть сумніву — рятуючи чоловіка, герцоґиня Отрантська вже знайшла якийсь скромний спосіб віддати в Наполеонові руки папери, які підступно приховав Фуше, бо ніколи жоден з тих інтимних документів, на які з погрозою натякав Фуше, не потрапив на очі людства. Як Баррасові папери, що їх купив імператор, як папери решти обтяжливих друзів і свідків його злету, так і письмові скарби Фуше, бодай трохи пов’язані з постаттю Наполеона, безслідно зникли. Або сам Наполеон, або згодом Наполеон III цілковито знищив усі документи, що не пасували до офіційної наполеонівської леґенди.

Тепер нарешті Фуше дістав милостивий дозвіл повернутись назад у свою сенаторію Екс. Велика буря минулася, блискавиця тільки нерви струсила, не зачепивши глибше захованого мозочку. 25 вересня зацькований добувся до свого маєтку, «блідий та вимучений, незв’язністю своїх слів і думок виказуючи цілковиту руїну». Але, щоб загоїти нерви, йому дали доволі часу, бо хто бодай раз повстав проти Наполеона, того надовго відтручують від усяких громадських справ. Честолюбець мусив тепер оплатити свої нелюдські жарти: хвиля знову жбурнула його на дно. Три роки прожив Фуше, не маючи ніякого сану і служби, — почалося його третє заслання.