Розділ V. Імператорський міністр

1802 року Жозеф Фуше — та де там, його світлість пан сенатор Жозеф Фуше — на лагідно-настійливе бажання першого консула знову зануривсь у приватне життя, з якого він десять років тому вип’явся нагору. Збігло неймовірне людовбивче десятиліття, коли відмінювався світ і мінялися долі, а життя повсякчас було під загрозою, але Жозеф Фуше добре скористався цим часом. Він уже не тулиться, як 1794 року, в неопалюваній і злиденній мансарді, а купує гарненький, чудово обставлений будинок на вулиці Серутті, що колись міг належати котромусь із тих «паскудних багатіїв» або «безчесних аристократів». У Фер’єрі, майбутній резиденції Ротшильдів, він собі влаштовує розкішну літню домівку, а з його князівства в Провансі — сенаторії Екс — щедро пливуть прибутки. Ще більшої вправності досягає Фуше в шляхетному алхімічному мистецтві з усього робити золото. Ті, ким він опікувався, залучають його до гешефтів на біржі, він вигідно скуповує землі, ростуть його маєтки, ще кілька років — і автор першого комуністичного маніфесту стає другим за багатством громадянином Франції, найбільшим землевласником країни! З ліонського тигра зробився добрий хом’як, кмітливий, ощадливий капіталіст і майстер лупити відсотки. Таке фантастичне багатство політичного вискочня анітрохи не змінило його природженого й потім наполегливо прищеплюваного монастирським вихованням браку потреб. Із п’ятнадцятьма мільйонами життя самого Фуше навряд чи змінилося відтоді, як він ледве нашкрябував щоденні п’ятнадцять су в мансарді; він не курить, не п’є, не грає, не марнує гроші на жінок і дурниці. Точнісінько немов добропорядний поміщик, укупі з дітьми — після двох перших померлих народилося ще троє — він гуляє по власних луках, іноді збирає нечисленне товариство, слухає музику, коли грає хтось із жінчиних приятелів, читає книжки й тішиться розважливою розмовою. Геть глибоко — й не дістати — заховалась у цьому пісному й кістлявому громадянинові демонічна пристрасть до азартної політичної гри, до напруг і небезпек гри в світову історію. Найменше про це знають сусіди, вбачаючи в ньому лише поштивого управителя, доброго батька родини, дбайливого чоловіка. Ніхто, не знаючи його тут по службі, навіть не здогадувавсь, що за такою погідною мовчазністю дедалі грізніше напирає і рветься застояна пристрасть.

Бо ж у влади погляд Медузи. Хто бодай раз побачив її лице, вже ніколи не відводить очей, навік очамрілий і зачарований. Хто бодай раз зазнав п’янкого шалу владарювати й урядувати, вже ніколи не зречеться його. Ось прогляньте світову історію, пошукайте прикладів добровільного зречення — крім Сулли і Карла V, серед тисяч і десятків тисяч постатей навряд чи можна знайти десяток, що з удоволеним серцем і при ясному розумі зреклися злочинної втіхи гратися долею мільйонів. Ні на мить, однаково, що гравець із грою, пияк із горілкою, браконьєр з дичиною, Фуше не може розлучитися з політикою. Спокій його вимучує, і коли він з погідною, добре поставленою байдужістю, мов той Цінціннат, удає, що береться до плуга, йому сіпаються нерви і сверблять долоні знов ухопитися за політичні карти. Хоч і відставлений від служби, самохіть він далі провадить поліційну роботу; щоб перо не втратило вправності й самому не піти цілком у забуття, щотижня надсилає першому консулові таємні повідомлення. Цим тішиться його інтриґанський дух, знаходить бодай якусь роботу для себе, та аж ніяк не вдовольняється; покинувши нібито все, Фуше насправді гарячково вичікує, щоб знов ухопитися за віжки, відчувати владу над людьми, владу над історією, владу передусім!

З багатьох ознак Бонапарт помічає дедалі дужче нетерпіння Фуше, та вдає, ніби недобачає. Тримаючи такого надзвичайно розумного й роботящого чимдалі від себе, він залишає його в сутіні, бо, відколи дізналися про нездоланну самоволю цього потайного чоловіка, вже ні­хто не бере Фуше на службу: адже, власне, не вона йому потрібна й занадто він нею надуживає. Консул засвідчує йому всіляку прихильність, залучає до найрізноманітніших справунків, дякує за добру інформацію, повсякчас запрошує в коронну раду, а насамперед дає прислужитись і збагатитись — аби той сидів і не рипався. Лише на одне він затято не погоджується: знову надати Фуше посаду й відновити Міністерство поліції. Поки Бонапарт сильний, поки не скоїв жодної помилки, йому зовсім не потрібен такий тямущий і занадто розумний служник.

На щастя Фуше, Бонапарт таки скоїв помилку, найзначущішу й найнепрощеннішу для історії. Його вже не задовольняло бути просто собі Бонапартом, йому не досить мати певність у собі й тішитися тріумфом власної винятковості, а заманулося ще й тьмавого полиску леґітимності, пишнотливого титулу. Нікого не боячись завдяки своїй силі й могутній особистості, він здригнувся перед тінями минувшини, перед хиренним німбом вигнаних Бурбонів. Отож послухав Талейранових намов і, зламавши людські права, наказав жандармам схопити на нейтральній території герцоґа Енґієнського й розстріляв його — про що Фуше сказав славетні слова: «Це гірше, ніж злочин, це була помилка». Страта утворила навколо Бонапарта порожнечу страху й розгубленості, спротиву і ненависті. Незабаром йому вже видалося слушним знову віддатися під нагляд тисячоокого Аргуса — під захист поліції.

Та й потім — і це найголовніше: 1804 року консулові знову був потрібен промітний і безоглядний помічник, щоб зіп’ятись найвище. Те, що два роки тому маячіло перед ним найвищим честолюбним осягненням, — довічне консульство — вже потьмяніло в маєві дальших успіхів і неперервного поривання вгору. Він уже хоче бути не про­сто першим громадянином серед решти громадян, а паном і володарем над підданими, йому запраглося охолодити гаряче чоло золотим обручиком імператорської корони. Та хто прагне стати Цезарем, той потребує собі Антонія, і хоча Фуше довго грав роль Брута (перед тим навіть Катіліни), проте, зголоднівши за два роки політичного посту, дає наздогад, що цілком готовий виловити з сенатського баговиння імператорську корону. За наживку для гачка правлять гроші й щедрі обіцянки — і світові довелося побачити щось нечуване: колишній голова якобінського клубу, а нині його світлість у сенатських кулуарах обмінюється підозрілими потисками рук і доти потискує й нашіптує, що зрештою кілька догідливих візантійців подали пропозицію, мовляв, народ хоче «так учинити, щоб назавжди розбити надії заколотників, забезпечивши й після смерті проводиря сталість урядування». Якщо з цих слів струсити сухозлітку, ядром залишиться намір перетворити дожиттєве консульство Бонапарта на спадкове імператорство Наполеона. І мабуть, з-під пера Фуше (що однаково добре пише і єлеєм, і кров’ю) вийшла ота по-собачому віддана петиція Сенату, де Бонапарта впрохували «завершити діло, обезсмертивши його». Мало хто завзятіше копав яму, щоб до решти поховати Республіку, ніж Жозеф Фуше з Нанта, — екс-депутат Конвенту, екс-президент якобінського клубу, «Mitrailleur de Lyon», борець проти тиранів і колишній найреспубліканніший республіканець.

Винагорода не забарилася. Як перше громадянин консул Бонапарт громадянина Жозефа Фуше, так і 1804 року його величність імператор Наполеон після двох золотодайних років вигнання знову призначив міністром його світлість пана сенатора Фуше. Вп’яте складає Жозеф Фуше присягу на вірність — першу він давав ще колись урядові короля, другу — Республіці, третю — Директорії, четверту — консульству. Та Фуше тільки сорок п’ять років — бо­зна ще скільки того часу зосталося йому для нових присяг, нової вірності і невірності! Відпочивши, він знову поринає в улюблену здавна стихію вітру і хвиль, присягою ніби зв’язаний з новим імператором, проте залишаючись вірним тільки власній непогамовній пристрасті.

Десять років на сцені світової історії, чи, радше, на задній сцені стоять одна проти одної дві постаті — Наполеона й Фуше, — пов’язані долею всупереч взаємному інтуїтивному спротиву. Наполеон не любить Фуше, а Фуше не любить Наполеона — сповнені прихованої неприязні, вони служать один одному, притягуючись, мов два протилежні полюси. Фуше достоту знає, що в найближчі десятиліття світ не зродить іще одного такого потужного генія, отже, цьому генієві варто служити. Наполеон своєю чергою знає, що ніде не знайде такого блискавичного розуміння, ніж у тому тверезому, ясному й виразному шпигунському по­гляді, де все, мов у дзеркалі, відбите; ніж у того роботящого, однаково прихильного до зла і добра політичного таланту, якому, аби стати довершеним служником, бракує єдиного: безумовної відданості, вірності.

Адже Фуше ніколи не був чиїмсь слугою, а ще менше — лакеєм. Заради чужих справ він не жертвує до решти власною духовною самостійністю, своєю самоволею. Навпаки: що більше давні республіканці, нині перебрані на новітнє дворянство, впадають навколо імператорського німба, що далі, замість дораджувати, грузнуть у лестощах і підхлібстві, то все рівнішою й негнучкішою стає спина Фуше. Щоправда, вже не можна відкрито суперечити, відверто висловлювати протилежну думку самоправному імператорові, в якому дедалі більшає цезаризму, бо в Тюїльрійському палаці давно вже нема невимушеного товариства, щирого слова й тепла між громадянами. Імператор Наполеон, якому давні спо­движники й навіть (як вони, певне, реготали!) рідні брати мусили казати «Sire» і якому жодна смертна істота, крім власної дружини, не могла тепер тикати, вже не хоче радитися з міністрами. Вже не так, як колись — у просторому жабо з широким коміром і невимушеним кроком заходить громадянин міністр Фуше до громадянина консула Бонапарта, — нині міністрові Жозефу Фуше імператор Наполеон надає щось на кшталт аудієнції: Фуше йде закутаний у пишнотливий двірський мундир, у гаптованому золотом, високому й тугому комірці, в чорних шовкових панчохах і лискучих черевиках, обвішаний орденами, з капелюхом у руці. Перше ніж можна проказати «ваша величносте», «пан» Фуше мусить одразу шанобливо вклонитися колишньому спільникові й товаришеві. Вклонившись, мусить заходити, уклінно слухати й без заперечень приймати швидкі й несподівані накази — нема вже щирих товариських розмов. Постановам цього найшаленішого владолюбця суперечити не випадає.

Принаймні відверто. Фуше досконало знає Наполеона і, коли йдеться про ту чи ту постанову, намагається накинути йому свою волю. Йому наказують, ним порядкують, як і рештою блюдолизів та догідливих імперських міністрів, проте є невеличка різниця: ці накази він не завжди виконує. Доручають йому зробити арешти, яких він сам не схвалює, — отже, загрожених перед тим стиха застерігають; коли мусить когось покарати, то всюди оголошують, що це робиться не з його волі, а лише з наказу імператора. Натомість будь-яку прихильність чи поблажливість Фуше завжди виставляє як свою особисту ласку. Що владніший стає Наполеон — справді дивно, що, вже спочатку маючи таку владолюбну вдачу, він, здобувши могутність, стає дедалі нестримнішим і автократичнішим, — то погідніше й замирливіше поводиться Фуше. Отак, ані словом не заперечивши імператорові, тільки ледь підморгуючи, посміхаючись і відмовчуючись, він сам-один вибудовує відчутну, проте ні разу й не викриту систему опозиції проти новітнього божества. Він давно вже не береться за небезпечний клопіт самому подавати правду, знаючи, що за королів та імператорів, навіть якщо раніше вони й звалися Бонапартом, не буде з того ніякого пожитку. Лиш іноді потай, немов контрабандою, у своїх щоденних звітах Фуше зумисне і злісно підносить самодержцю правду. Замість казати «Я гадаю», «Я вважаю», щоб потім йому вичитували за такі самостійні думки й погляди, у своїх рапортах він пише: «Кажуть...» або «Казав один посол», і таким робом майже щодня вкладає в трюфельний паштет кілька пікантних новин, а то й трохи перцю про імператорську родину. З побілілими губами мусить Наполеон читати про ввесь бруд і ганьбу своїх сестер (позначені як «зломисні наклепи»), а вкупі з тим і добре вкарбоване лихослів’я про себе самого — хитро укладені вправною рукою Фуше гострі й дошкульні зауваження, що, мов коріння, пообплітали кожен бюлетень. Сам ані словом не прохопившись, цей лихий слуга час від часу сповіщає своєму нестерпному панові прикру правду; чемно ставши обіч, ніби й не причетний, дивиться, як його неприступний господар аж душиться, читаючи рапорт. Це дрібна помста Фуше лейтенантові Бонапарту, що, вдягнувши монарше вбрання, воліє лише бачити, як тремтять і гнуть спини колишні його дорадники.

Кожен розуміє, що між цими обома чоловіками нема й найменшої приязні. Що Фуше — недобрий слуга для Наполеона, що той — поганий пан для Фуше. Наполеон жодного разу не поклав на стіл поліційного звіту, цілком йому вірячи й цілком покладаючись на нього. Соколиним зором він пильно додивляється до кожного рядка, шукаючи найменшої неузгодженості, хоч малого недогляду, — а тоді вибухає гнівом, усіляко шпетить, мов школяра, свого міністра, до решти виливаючи всю нестримність корсиканського темпераменту. Підслухачі, розмаїті підглядачі, колеґи з міністерської ради — всі однодушно показують, що саме холоднокровність опору Фуше найдужче лютила імператора. Та навіть без їхніх свідчень (бо тільки з лупою слід читати всі мемуари тієї доби) можна дійти тако­го ви­сновку, бо й у листах відлунює суворий і гострий урядничий голос: «Вважаю, що поліція не досить пильно наглядає за пресою», — вичитує Наполеон старому досвідченому метрові. Або ж просто докоряє йому: «Здається, в Міністерстві поліції ніхто й читати не вміє, там ні про що не дбають». Чи: «Наполягаю, щоб ви не виходили за межі своїх обов’язків і не втручались у закордонні справи». Напо­леон безжально стручує Фуше вниз — про це знаємо з сотень повідомлень, а також від свідків, ад’ютантів, членів Державної ради, — і вже коли його вуста запінювалися гнівом, він притьмом пригадує Фуше навіть Ліон і добу тероризму, називаючи зрадником і вбивцею короля. Замк­нувшись у скляну холоднечу спостережень, Фуше за десять років достоту вивчив клавіатуру цих гнівних вибухів, знає, що часом у запального несамохіть спалахне кров у жилах, але й знає, що схильний прикидатися Наполеон іноді гримає, маючи цілком ясну голову, — і тому не боїться ні справжніх, ні вдаваних бурь, на відміну від австрійського міністра Кобенцля, що аж трусився з переляку, коли імператор жбурляв йому під ноги коштовну порцеляну; Фуше не бентежиться ні перед показним, театральним гнівом, ні перед правдивою імператоровою люттю. З безбарвним, крейдяним — немов машкару начепивши — обличчям, не кліпнувши й оком він спокійно стоїть собі під навальною зливою слів, жодним нервом не зрадивши хвилювання. Хіба коли вийде з кімнати, його тонкі вуста викривить іронічна або й лиха посмішка. Навіть не здригнеться, коли імператор кричить: «Ви зрадник, вас треба розстріляти!» — а незворушно, навіть голосу не змінивши, відповідає: «Ваша величносте, я не такої думки». Сотні разів йому погрожували вигнанням і відставкою, а він незворушно виходив з кімнати, добре знаючи, що наступного дня імператор знову покличе його до себе. І завжди мав слушність. Бо, незважаючи на недовіру, лють і причаєну ненависть, цілих десять років, аж до останнього свого дня Наполеон не міг остаточно позбутися Фуше.

Така загадкова для всіх сучасників влада Фуше над Наполеоном не мала, проте, в собі нічого магічного чи гіпнотичного. Це влада вироблена, набута, здобута потом, спритністю й невідступним спостереженням. Фуше знає багато, ба навіть забагато. Аж ніяк не завдяки імператоровій товариськості, а всупереч його волі він знає всі імператорські таємниці, всю країну і своїх господарів узявши в шори доскіпливою, майже дивовижною поінформованістю. Від Жозефіни, дружини імператора, він знає найінтимніші дрібнички їхнього шлюбного ложа, від Барраса — кожен крок і щабель його сходження, завдяки власним зв’язкам із банкірами може контролювати всі приватні майнові операції імператора, від нього не сховалася жодна з сотень брудних оборудок Бонапартової родини, гравецькі афери братів, мессалінині пригоди сестри Поліни. Бачить він і те, коли й сам його пан скаче через пліт. Коли Наполеон об одинадцятій годині вечора, накинувши чужого плаща й замотавшись, мов лялька, через бічні, потаємні двері Тюїльрійського палацу вислизав до якоїсь коханки, то вже наступного дня Фуше знав, куди їздила карета, скільки імператор був у тім домі, коли повернувся, ба навіть міг інколи присоромити володаря світу, що, мовляв, ця обраниця наставляє йому, Наполео­нові, роги з якимсь нікчемним акториком. Кожен важливий папір з імператорового кабінету, переписаний рукою підкупленого секретаря, мандрує до Фуше, численні лакузи всіх ранґів отримують щомісячну платню з таємної каси Міністерства поліції за сумлінне переповідання всіх розмов у палаці — вдень і вночі, за столом і в ліжку пильнує Наполеона його занадто ревний слуга. Від Фуше неможливо сховати жодної таємниці, отже, хоч-не-хоч, Наполеон змушений довіряти йому. Саме знання про все й кожного було єдиною владою Фуше над людьми, якій так чудувався Бальзак.

З тією самою старанністю, з якою Фуше пильнує всі справи, плани й думки імператора, він намагається замовчати все своє. Ні імператорові, ні будь-кому іншому Фуше не розповідає про свої справжні наміри й роботу; зі свого величезного довідкового матеріалу він видає тільки те, що йому заманеться. Решту інформації замкнено в шухлядах письмового столу міністра поліції, в цей останній замок Фуше не дає зазирнути нікому, там загніздилася його пристрасть, одна-однісінька найповніша й найвища втіха — бути нерозгаданим, непроникним і невидимим на нікому не підзвітній посаді. Намарне засилав до нього Наполеон кількох шпигунів — Фуше дурив їх або й використовував, пересилаючи назад одуреному доручителеві геть сфальшовані, ганебні повідомлення. З роками ця обопільна гра в шпигунів і контршпигунів ставала дедалі хитрішою й запеклішою, вони явно несправедливо ставились один до одного — так, справді, між цими обома чоловіками не було ніякої ясності й порозуміння, одному з них занадто кортіло бути паном, а другий якнайменше хотів бути слугою. Що сильніший Наполеон, то дужче заважає йому Фуше, що сильніший Фуше, то ненависніший йому Наполеон.

За цим приватним духовним суперництвом поступово зростають до велетенських розмірів суперечності доби. Бо рік у рік у Франції дедалі виразніше проступають примус і спротив: країна хоче нарешті миру, зате Наполеон знай прагне і прагне війни. Бонапарт 1800 року, спадкоємець і впорядник революції, мав цілковиту єдність із країною, народом і міністрами; Наполеон 1804 року, що на десять років став імператором, давно вже не думає про свою країну й народ, а думає тільки про Європу, світ і безсмертя. Вміло розв’язавши покладені на нього завдання, від надміру сили він бере на себе нові, ще важчі — і той, хто з хаосу зробив лад, ґвалтовно стягнув свій витвір, свій власний порядок назад у хаос. Хай тільки не кажуть, що збаламутився його розум, блискучий і гострий, мов діамант, — це зовсім не так, попри всю Наполеонову одержимість, його математично точний і несхибний інтелект був напрочуд ясним аж до останньої хвилі, коли вмирущий тремтячою рукою підписав заповіт, свій останній здобуток. Проте вже давно його розум утратив земну міру, та й хіба міг Наполеон бути інакшим, коли взяло й здійснилося неможливе! Хіба його дух, звикнувши до безмірних ставок після стількох нечуваних перемог усупереч будь-яким правилам світової гри, міг не піддатися спокусі перевершити неймовірне ще неймовірнішим? Навіть у найбезумніших Наполеонових витівках нерозуму було не більше, ніж в Олександра Македонського, Карла XII чи Кортеса. Як і вони, здобувши нечувані перемоги, він утратив реальну міру можливого, і саме це шаленство при найяснішому розумі, той довершений природний спектакль, де актором — дух, та потужна, немов містральний буревій у ясному небі, гра й породжує ті вчинки, що є злочином однісінької людини супроти сотень тисяч, а водночас леґендарним набутком людства. Олександрів похід з Греції аж до Індії, що й досі — досить пальцем по карті провести — скидається на казку, Кортесова ви­права, марш Карла XII від Стокгольма до Полтави, караван шестиста тисяч люду, що його Наполеон довів з Іспанії до Москви, — всі ці значні діяння є водночас і гордощами, і дурною пихою нашої новочасної історії й дуже скидаються на борню Прометея й титанів із богами в грецькій міфології: це зарозумілість і звитяга, незаперечний і вже злочинний максимум усіх земних досягнень. І до такої надзвичайної міри невпинно пнеться Наполеон, тільки-но наснилася йому імператорська корона. Разом з успіхами виростає його дальша мета, від перемог зростає зухвальство, а від тріумфів над долею дедалі дужчає прагнення викликати її на герць. Тому зовсім природно, що ті люди круг нього, яких не туманили фанфари переможних вісток і не сліпили успіхи, що були, як-от Талейран і Фуше, водночас і розумні, й розважливі, почали непокоїтись. Вони замислювалися над часом, сучасністю і над Францією — Наполеон тільки над прийдешнім, над леґендою, над історією.

Таке протиборство між розумом і шаленством, між логічним і демонічним характерами, що відвіку повторюється в історії, у Франції невдовзі після початку нового сторіччя вже не обмежувалось окремими постатями. Війна зробила Наполеона великим, з небуття піднесла на імператорський трон. То хіба не природна річ, що він завжди прагнув нової війни і дедалі більшого й могутнішого супротивника? Його ставки ростуть просто до безмірно фантастичних розмірів. 1800 року під Маренґо він переміг із тридцятьма тисячами люду, через п’ять років виводить у бій триста тисяч, а ще через п’ять із знекровленої, вимученої війною країни вириває вже один мільйон боє­здатних. Останньому візничому в його військовому обозі, найтупішому селюкові на пальцях можна було втовкмачити, що такі guerromanie й courromanie[28] (ці слова викував Стендаль) призведуть зрештою до катастрофи, і пророчими були слова Фуше під час розмови з Метерніхом за п’ять років до походу на Москву: «Коли він розіб’є вас, залишаться тільки Росія й Китай». Лиш один не збагне нічого або ж очі затуляє рукою — Наполеон. Хто пережив Аустерліц, Маренґо та Ейлау — всесвітню історію, щоразу ввібгану в дві години, — той уже не переймається й не тішиться прийняттями золотомундирних блюдолизів на двірських балах, сидінням у розцяцькованій Опері, слуханням утомливих депутатських промов — ні, вже давно його нерви стріпуються тільки тоді, коли на чолі свого війська швидким маршем він перебігає цілі країни, розбиває вщент армії, недбалим порухом пальця, мов пішаків, прибирає королів і на їхнє місце наставляє нових, коли Палац інвалідів шумує лісом знамен, а нова скарбниця повна награбованого добра з усієї Європи. В нього на думці тільки полки, корпуси та армії; Франція, вся країна, ввесь світ давно вже стали для нього лише ставкою, до решти належною йому власністю («La France c’est moi»[29]). Але дехто з його підлеглих потай переконаний у тому, що Франція передусім належить самій собі й не на те існують її народ та її громадяни, щоб усе корсиканське кодло поробити королями, а всю Європу — маєтністю Бонапартів. З дедалі більшим спротивом вони бачать, як рік у рік на міських брамах вивішують вербувальні списки, витягають з домівок вісімнадцяти- дев’ятнадцятирічних, щоб безглуздо, або принаймні за глузд, який уже збагнути не можна, загнати в землю десь на португальських кордонах, у снігових пустелях Росії чи Польщі. Отож між ним, що завжди тільки дививсь на свої зорі, і тими, хто все бачив ясно, з мукою й нетерпінням дивлячись на рідну землю, поставало дедалі запекліше протиборство. А оскільки Наполеонів автократичний дух ставав дедалі владнішим, не дослухаючись порад навіть від найближчих, вони потай почали замислюватись, як стримати це безумно розкочене колесо, врятувати від неминучого падіння в прірву. Бо ж мала надійти мить, коли врешті у відкритій ворожнечі зійдуться шаленство і розум, коли спалахне війна між Наполеоном і його найтямущішим служником.

Потаємний опір воєнному завзяттю й безмірності Наполеона кінець кінцем звів докупи навіть двох найзатятіших ворогів з-поміж його дорадників — Фуше й Талейрана. Обидва найздібніші Наполеонові міністри, психологічно найцікавіші постаті своєї доби, не любили один одного, мабуть, тому, що було в них чимало спільного. Обидва міркували тверезо, реально і ясно, були цинічними й безоглядними учнями Мак’явеллі. Обидва пройшли школу церкви й вогненні університети революції, обидва мали однакову безстидну холоднокровність там, де йшлося про гроші й честь, обидва однаково невірно й безсоромно служили Республіці, Директорії, консульству, імперії і королю. Перебрані на революціонерів, сенаторів, міністрів і королівських слуг, вони невпинно ворогували, виставляючи типові образи несталості на одній спільній сцені світової історії, і хоч обидва вийшли з духівництва, обом дісталась однакова дипломатична роль, вони ненавиділи один одного з холодним усвідомленням і запеклою люттю суперників.

Вони належали до одного аморального типу, але, однакові вдачею, мали різне походження. Талейран, герцоґ Періґорський, архієпископ Отенський, потомок давніх аристократів, уже мав на собі фіалкову мантію духовного владики цілої французької провінції, а дрібний і злиденний син торгівця Жозеф Фуше, жалюгідний і непомітний церковний учитель, за кілька су на місяць утовкмачував десяткові учнів у монастирі латину й математику. Талейран — уже представник Французької республіки в Лондоні й уславлений промовець Генеральних штатів, а той лестощами та запопадливістю щойно виловив у клубі депутатського мандата. Талейран прийшов у революцію зверху, зійшов, ніби владар із колісниці, на кілька щаблів униз до третього стану, і зустріли його страшенним захватом; а Фуше інтриґами з мукою стелив собі шлях нагору. Внаслідок такої різниці походження, головна притаманна їм риса набирає різного забарвлення. Талейран, чоловік широких замахів, служить із холодною й байдужою зневагою великого пана, а Фуше — з ревною, пронозуватою старанністю канцеляриста, що пнеться нагору. Коли в чомусь вони близькі, то водночас і різні, а коли обидва люблять гроші, то Талейран як аристократ — щоб їх витрачати, щедро тринькати золото за гравецьким столом і з жінками, а Фуше, купецький син, — щоб наживою й відсотками згрібати їх та ощадити. Для Талейрана влада — лише засіб утіхи, вона дає йому найкращі й найшляхетніші нагоди допастися до земних насолод: розкошів, жінок, мистецтва, дорогих наїдків, а Фуше, що вже нагріб не один мільйон, і далі зостається скнарою зі спартансько-монастирськими звичаями. Обидва не могли цілком відірватись від свого соціального коріння: ніколи, навіть у дні найнесамовитішого терору, Талейран, герцоґ Періґорський, не був справжнім народовцем і республіканцем — і ніколи, навіть уже бувши новоспеченим герцоґом Отрантським, Жозеф Фуше, дарма що в блискучому золотому мундирі, не став справжнім аристократом.

Блискучішим, чарівливішим і, мабуть, значнішим із двох був Талейран. Вирісши на музичній та античній культурі, з духом, сформованим у горнилі XVIII сторіччя, він любить дипломатичну гру як одну з багатьох бентежних ігор життя, зате ненавидить роботу. Навіть листа неохоче він пише власноруч; цьому достеменному ласунові, витонченому любителеві всіх насолод любіше всю чорну роботу перекласти на когось іншого, а потім лише недбало згрібати результати всіяними перснями ручками; йому досить інтуїції, щоб блискавичним поглядом прозирнути заплутані ситуації. Природжений і вишколений психолог, Талейран, за словами Наполеона, проникне в кожну думку і, не вагаючись, обставатиме за тією, яка внутрішньо найближча йому. Сміливі повороти, миттєве розуміння, влучне слово будь-якої скрутної хвилини — ось його манера, він зневажливо ухиляється від усякого дріб’язку, від великого поту й клопоту. Така любов до мінімуму, до концентрованих форм духовної діяльності породжує також його надзвичайне вміння вжити блискуче, дотепне слово, його афоризми. Талейран не пише довгих повідомлень, а єдиним гострим і точним словом окреслює ситуацію, змальовує людину. Зате Фуше цілковито бракує здатності одним поглядом озирати світ, він працює, немов бджола, невпинно сновигає туди й сюди, стягує докупи незліченні дрібні петельки, тисячі спостережень, потім їх поєднує й комбінує, отримуючи точні й непомильні результати. Він — аналітик, Талейран — ясновидець; його талант — працьовитість, Талейранів — духовна проворність. Жоден художник не вигадав би ліпшої пари протилежностей, ніж історія в цих обох постатях, — ледачкуватому й геніальному імпровізаторові Талейрані і в тисячоокому, пильному обчислювачі Фуше, — поставивши їх біля Наполеона, поряд з довершеним генієм, що поєднував у собі обидва обдарування, — далекоглядність і пильність, пристрасть і працьовитість, знання світу і вміння бачити світ.

Але ненависть між представниками однакової породи найлютіша. Тому за якимсь найглибшим інстинктом, непомильним, успадкованим з кров’ю знанням, Фуше й Талей­ран цураються один одного. З першого дня великому сеньйорові був огидний той дрібнороб, збирач чуток і доповідач новин, той холодний підглядач. А Фуше дратували легковажність і марнотратство, шляхетно-зневажливе й лінькувато-жіноче недбальство Талейрана. Вони якщо й говорили один про одного, то немов кололи отруєним кинджалом. Талейран глузував: «Фуше тому так зневажає людей, що занадто добре знає себе». Фуше й собі брав на кпини, коли Талейрана призначили віце-канцлером: «Il ne lui manquait que ce vice-là»[30]. Де вони могли поставити камінь один одному на дорозі, то робили це, не лінуючись, де могли нашкодити один одному, то хапалися за першу-ліпшу нагоду. Обидва — меткий і працьовитий — так доповнювали один одного, що були важливими для Наполеона міністрами, і надто вже була йому до вподоби їхня взаємна запекла ненависть, бо наслідком стало те, що вони пильнували один одного ліпше, ніж пильнувала б сотня невсипущих підглядачів. Про те, що Талейран знову запродався, знову віддавався любощам чи бенкетам, про Талейранове недбальство йому запопадливо доповідав Фуше, а про нові хитрощі, кожне нове крутій­ство Фуше квапливо сповіщав Талейран. Отже, Наполеон відчував, що ця незвичайна пара водночас служить йому і стереже його. Бувши видатним психологом, Наполеон якнайкраще скористався цим суперництвом своїх міністрів, щоб підганяти їх і водночас тримати на ретязі.

Не один рік розважався ввесь Париж такою затятою ворожнечею двох суперників — Фуше й Талейрана. Публіка дивилася, немов Мольєрові сцени, невичерпні варіанти тієї комедії на підніжках трону й тішилась, коли знову й знову чубились обидва володареві служники, цькуючи один одного дошкульними словами, а володар з олімпійським спокоєм приглядався до цієї вигідної йому борні. Але поки він сам та решта й далі з утіхою сподівалися дивитись на гру кота з собакою, це двійко досконалих акторів раптом поміняло ролі й узялось до поважної спареної гри. Вперше їхня спільна невдоволеність паном здолала їхнє суперництво. Йдеться про 1808 рік, і Наполеон тоді знову почав війну, наймарнішу й найбезглуздішу зі своїх війн — Іспанський похід. 1805 року він переміг Австрію і Росію, 1807 року розбив Пруссію, впокорив німецькі та італійські держави, і не було й найменшого приводу до ворожнечі з Іспанією. Та його простакуватий брат Жозеф (через кілька років Наполеон сам визнав, що «пожертвував собою задля йолопа») захотів і собі корони, а що якраз жодної напохваті не було, ухвалили, зламавши людські права, просто відняти її в іспанської династії: знову загарчали барабани, посунули батальйони, знову потекли з кас із мукою збирані гроші. Наполеон знову сп’янів від страшливого прагнення перемоги. Від такої нестримної воєнної гарячки мало-помалу оскаженіли навіть найтовсто­шкуріші. Оскільки Фуше й Талейран не схвалювали цю, без ніякісінької причини почату війну, внаслідок якої ще сім років Франція мала спливати кров’ю, а імператор не слухав ні одного, ні другого, то вони непомітно зійшлися. Вони знали, що їхні листи й пропозиції імператор, зіжмакавши, з люттю жбурляє в куток, що давно вже безсилі урядовці супроти маршалів, генералів та всіляких шабельників і геть беззахисні перед корсиканським кодлом, що прагло свою жалюгідну минувшину якнайшвидше закутати горностаями. Отож Фуше й Талейран спробували запротестувати прилюдно і, тому що були позбавлені слова, вирішили вдатись до політичної пантоміми, до справжнісінького театрального трюка, а саме: демонстративно поєднатися.