Розділ V. Імператорський міністр

Невідомо хто, Фуше чи Талейран, так театрально й разюче поставив сцену. Відбулася вона так: Наполеон воював собі в Іспанії, а в Парижі аж гуло від усіляких свят, гульні та зборів — до цілорічної війни вже звикли, як до снігу взимку й до грому влітку, — тож і на вулиці Святого Флорантена в домі великого канцлера одного грудневого вечора 1808 року (а Наполеон тієї миті десь у неохайній валь­ядолідській квартирі писав армійські накази) теж мерехтіли тисячі свічок і награвала музика. Зібралися гарненькі жінки, що їх так полюбляв Талейран, блискуче това­риство, високі державні радники й іноземні посли. Всі жваво теревенили, танцювали, розважалися. Раптом в усіх кутках стиха заговорили й зашепотілись, урвався танок, вражені гості зібралися в купки: ввійшов чоловік, на якого тут найменше сподівалися, худющий Кассій — Фуше, що (як знав кожен) люто ненавидів і зневажав Талейрана, ніколи й ногою не ступивши до його дому. Але ж гляньте, з вишуканою люб’язністю міністр закордонних справ покульгав назустріч міністрові поліції, чуйно привітав його, немов любого гостя чи приятеля, по-дружньому взяв під руку. Вочевидь виявляючи прихильність, провів його через залу, зайшов з ним до сусідньої кімнати; там вони сіли на канапі й стиха перемовлялись — усіх присутніх охопила безмірна цікавість. Наступного дня ввесь Париж дізнався про надзвичайну сенсацію. Повсюди тільки й говорили про це раптове примирення, що так упадало у вічі, так афішувалося, і кожен розумів його причину. Коли так несподівано поєдналися кіт і пес, то, безперечно, лише проти кухаря: дружба Фуше з Талейраном свідчить про відкриту незгоду міністрів з паном — Наполеоном. Миттю позривалися на ноги всі шпигуни, аби розвідати властиві наміри цієї змови. В усіх посольствах зашкряботіли пера, пишучи термінові рапорти, Метерніх кур’єрською поштою повідомив у Відень, що «таке єднання є виявом бажань надміру виснаженої нації». Але й Наполеонові брати й сестри теж ударили на сполох, пославши до імператора надзвичайних гінців з такою неймовірною звісткою.

З гінцями шелеснула вістка в Іспанію, та ще швидше, як тільки міг, мов ошпарений батогом, помчав Наполеон до Парижа. Отримавши вістку, він не запросив до себе навіть найближчих дорадників, кусав, закушував губи й відразу дав розпорядження про виїзд: таке зближення Талейрана й Фуше його налякало більше, ніж програна битва. Повертався він просто скаженим темпом: 17 числа виїхав з Вальядоліда, 18-го він у Бурґосі, 19-го — в Байоні; ніде не зупинившись, скрізь похапцем міняючи збатожених коней, 22-го, наче вихор, він заскочив у Тюїльрі і вже 23-го у відповідь на натхненну й блискучу Талейранову гру показав не менш театральну сцену. Ввесь двір повбирали в золото, статистами заздалегідь розставили міністрів і генералів: нехай усі бачать, як імператорів кулак розтрощить тих, хто бодай трохи відступив від його волі. Фуше він ще вдень закликав до себе, замкнувши двері, дав йому доброго прочухана, а той, вже звичний до такого й незворушний, вибачався гладенькими та ухильними словами і вчасно вклонявся. На такого догідливого чоловіка, гадав собі імператор, досить ногою тупнути, ну а Талейранові — сильнішому й могутнішому — треба прилюдно нам’яти чуба. Але часто сцена компонується так, що навіть драматургові історії нема чого додати. Спершу імператор загальними фразами висловив невдоволення поведінкою декотрих за його відсутності, та потім, роздратований холодною байдужістю, зненацька накинувся на Талейрана, що своїм звичаєм, спокійно й недбало поклавши руку на мармурову полицю, притуливсь до каміна. І тепер заздалегідь обрахована комедійна наука на очах усього двору обернулась у справжнісіньку лють, імператор розкричався на старшого й досвідченішого чоловіка, вдаючись до звичайнісінької лайки, називаючи його злодієм, клятвопорушником, відступником, крамарем, що за гроші й рідного батька продасть, звинуватив його спершу в убивстві герцоґа Енґієнського, а потім в іспанській війні. Жодна баба не лаяла так щиро через пліт свою сусідку, як Наполеон — герцоґа Періґорського, ветерана революції, першого дипломата Франції.

Усі аж заціпеніли, кожному стало моторошно. Кожен відчув, що цієї миті імператор схибив. Лише Талейран — ніби у волову шкуру закутаний, такий байдужий і невразливий до нападів, що, казали, колись був заснув, коли читали написаний проти нього памфлет, — і знаку не подав, занадто гордовитий, щоб ту лайку вважати за образу. Після того як буря відгриміла, він мовчки покульгав гладеньким паркетом аж за двері, заквапився в передпокій і, лише коли слуга накидав йому плащ, зронив кілька отруйних слів, що були дошкульніші за всі ті громовиці: «Шкода, що така видатна людина так кепсько вихована».

Цього ж вечора Талейрана позбавили камергерської гідності, й наступного дня всі заздрісники похапцем розгортали «Монітор», щоб серед державних новин прочитати й повідомлення про відставку Фуше. Та вони помилилися. Фуше залишився. Як і завжди, коли замахувались на нього, він став позаду сильнішого, й той затулив його від грому. Згадайте: Коло, що вкупі з ним розстрілював у Ліоні, вислали на малярійні острови, Фуше залишився. Бабефа, його спільника в боротьбі з Директорією, розстріляли, Фуше залишився. Його заступник Баррас мусив утікати з країни, Фуше залишився. Цього разу теж передній упав — Талейран, а Фуше залишився. Мінялись уряди, дер­жавні устрої, погляди, люди — все падало і зникало в шаленому вихорі на переламі століть, тільки один залишався завжди на тому самому місці, байдуже кому служачи, чиї погляди поділяючи, — Жозеф Фуше.

Фуше залишився при владі, ба навіть більше: адже найрозумніший, найспритніший, найнезалежніший Наполеонів радник отримав шовкового шнурка, а на його місце поставили нікчемного притакувача — саме це, власне, посилило вплив Фуше. Та ось що важило більше: крім суперництва з Талейраном, він позбувся на якийсь час і обтяжливого господаря. Бо настав уже 1809 рік, Наполеон, як і щороку, знову пішов війною, цього разу на Австрію.

Наполеонова відсутність у Парижі і його невтручання у справи — найліпше, що може статися для Фуше. І що далі імператор, то краще, що довше його нема, то ліпше, — нехай собі буде в Австрії, Іспанії, Польщі, а найліпше — якби знов у Єгипті. Бо його надпотужне сяйво відсуває все інше в тінь, той вищий, діяльний і досконалий геній владно паралізує чию завгодно волю. Та коли він за сотні миль, керує битвами, виношує плани операцій, тут, удома, Фуше й сам може трохи відчути себе володарем, заступити долю і вже не бути маріонеткою тієї твердої дужої руки.

Тепер нарешті Фуше має таку нагоду — нарешті, вперше! 1809 рік був вирішальним для Наполеона. Не­зважа­ючи на очевидні зовнішні успіхи, його воєнне становище ще ніколи не було таким загрозливим. У поваленій Пруссії, в абияк об’єднаній Німеччині поодинокими залогами сиділи майже беззахисні десятки тисяч французів і стерегли сотні тисяч, що тільки й чекали поклику до зброї. Ще один такий успіх в Австрії, як той біля Ашперна, — і все збурилося б від Ельби до Рони, повстав би ввесь народ. В Італії теж було не краще: брутальне поводження з папою обурило всю країну, як і приниження Пруссії — всю Німеччину. Сама Франція була виснажена. Якби тепер комусь пощастило завдати нового удару цій розпорошеній по Європі — від Ебро до Вісли — військо­вій могуті імператора, то не знати, чи не впав би вже добре розхитаний залізний колос. І цей удар спланували давні Наполеонові вороги — англійці. Поки імператорове військо було поділене між Ашперном, Римом і Лісабоном, вони вирішили вдарити в самісіньке серце Франції, спершу здобувши порт Дюнкерк, захопивши Антверпен і піднявши Бельгію. Наполеон, гадали вони, далеко зі своїми боєздатними арміями, маршалами та гарматами, перед ними лежить беззахисна країна.

Проте на місці Фуше, той самий Фуше, що 1793 року за доби Конвенту навчився за кілька тижнів набирати десятки тисяч рекрутів. Відтоді його завзяття аж ніяк не зменшилось, та діяти він міг лиш у пітьмі, обмежуючись невеликими хитрощами та інтриґами. І він із запалом узявся до роботи, щоб тепер показати нації й усьому світові, що Жозеф Фуше — не просто собі Наполеонова маріонетка, а може при потребі діяти так само рішуче й доцільно, як і сам імператор. Нарешті — чудова нагода, ніби дарована самим небом! — слід виразно і ясно показати, що не тільки самому імператорові судилися всі воєнні та моральні успіхи. З викличною сміливістю Фуше наголошує в прокламаціях, що можна й без Наполеона обійтись: «Хоч відблиск Наполеонового генія осяває Францію, ми покажемо Європі, що його присутність усе-таки не є необхідною, аби відбити ворога», — звертається він до мерів міст і підтверджує ділом ці сміливі, самовладні слова. Бо негайно, тільки-но довідавшись про висадку англійців на острові Вальхерн, міністр поліції й міністр внутрішніх справ (чиї функції Фуше тимчасово перебрав на себе) вимагає призову національних ґвардійців, що з часів революції спокійнісінько працювали кравцями, слюсарями, шевцями та порались на землі. Решта міністрів сполошилися. Як можна без дозволу імператора брати на себе відповідальність за такі далекосяжні заходи? Надто вже обурювавсь військовий міністр: отой цивільний, не маючи повноважень, утрутився до його освяченої царини, — і боронився щосили: спершу треба в Шенбруні спитати дозволу на мобілізацію. Треба зачекати імператорових наказів і не збурювати країни. Та, як завжди, мине два тижні, поки пошта домчить до імператора й буде відповідь, і Фуше анітрохи не боїться збурити країну. Хіба й Наполеон нічого не робив би? А в душі Фуше прагне збурень, прагне заворушень і рішуче бере все на свою голову. В загрожених провінціях ім’ям імператора барабани й накази закликають кожного чоловіка притьмом стати до оборони — ім’ям імператора, який про це все ні сном ні духом не знає. І другий відважний учинок: головнокомандувачем цієї імпровізованої північної армії Фуше призначає Бернадота, саме того генерала, якого Наполеон найдужче ненавидів, покарав і спровадив у вигнання, хоч той і був шваґером його брата. З того вигнання й витяг його Фуше — всупереч імператорові, міністрам і всім своїм ворогам: йому байдуже, схвалить імператор чи ні його заходи. Важить тільки, щоб успіх виправдав Фуше перед усіма.

Така сміливість у вирішальні миті надає Фуше мало не справжньої величі. Його нервозний і роботящий дух невгавно пожирало прагнення величних завдань, а перед ним ставили самі дрібниці, що були йому за іграшку. Тож нема чого дивуватися, що ця надмірна сила шукала собі виходу й свободи в лихих і переважно безглуздих інтриґах. Але тоді, коли Фуше — як давніше в Ліоні чи згодом у Парижі після падіння Наполеона — справді поставав перед значними істо­ричними завданнями, сумірними його силі, то май­стерно впорувався з ними. Місто Флісінґен, яке в листах навіть сам Наполеон називав нездоланним, через кілька днів, як і передбачив Фуше, потрапило в руки до англійців. Але нова армія, без усякого дозволу створена волею Фуше, тим часом відбила назад Антверпен, отож і скінчився цей англій­ський напад цілковитою поразкою з величезними втратами. В країні вперше, відколи Наполеон став біля стерна, міністр зважився самостійно розгорнути корогви, напнути вітрила, йти власним курсом — і саме цією самостійністю вирішальної миті врятував Францію. Того дня Фуше немов знявся на вищий щабель, зріс його гонор.

Тим часом у Шенбруні оскаржувальні листи великого канцлера й військового міністра громадили звинувачення за звинуваченням: ось, мовляв, яке зухвальство дозволив собі той цивільний міністр: скликав національну ґвардію, запровадив у країні військовий стан. Усі сподівалися, що Наполеон скарає таку зарозумілість і Фуше піде у відставку. Та дивовижно — ще й не довідавшись, яким блискавичним успіхом скінчилися заходи Фуше, Наполеон усе своє навальне, миттю зосереджене завзяття обернув проти решти. Великий канцлер дістав добру нагінку: «Мені прикро, що за таких надзвичайних обставин Ви так мало скористалися всією повнотою своєї влади. Одразу ж після першої вістки Вам треба було підняти двадцять, сорок або й п’ятдесят тисяч національних ґвардійців». А військовому міністрові Наполеон написав дослівно таке: «Бачу, що тільки пан Фуше зробив усе, що міг, і відчув, що не годиться залишатись у небезпечній та безчесній бездіяльності». Отож боягузливі, обережні й неспроможні колеґи не тільки не обіграли Футе, а й злякалися, почувши Наполеонове схвалення. Обійшовши Талейрана й великого канцлера, Фуше посів перше місце у Франції. Один він показав, що може не тільки виконувати, а й наказувати.

У тій ситуації ще раз можна було пересвідчитись, що Фуше бездоганно діє в хвилини небезпеки. Коли перед ним поставало найважче завдання, він із блискучим, ясним і сміливим завзяттям розв’язував його. Траплявся найзаплутаніший вузол — розплутував. Але так чудово він тільки береться до якоїсь роботи, бо, на жаль, не знає найтяжчого, найголовнішого з усіх політичних мистецтв: не вміє вчасно спинитися. Встромивши кудись руки, він уже не може їх звідти витягти. Й саме коли розплутує вузол, його пориває сатанинський потяг до гри, прагнення знов усе хитро сплутати. Так і цього разу. Завдяки його проворності, мерщій зібраній і навальній силі підступний фланговий удар був відбитий. Зі страшними втратами в людях і в припасі, ще з більшими — в престижі англійці знову посадовили своє військо на кораблі й попливли додому. Тепер уже можна спокійно відітхнути, з подяками й орденами Почесного леґіону розпустити по домівках скликану національну ґвардію. Та честолюбство Фуше вже скуштувало крові. Як воно добре — вдавати імператора, підняти три провінції, віддавати накази, складати відозви, виголошувати промови, тицяти кулаком під носа легкодухим колеґам. Невже скінчилася така чудова доба? Саме тепер, коли в щоденному, щогодинному розвої він відчував усю свою силу? Ні, у Фуше і в гадці такого нема. Нумо знову гратись у війну та оборону, навіть коли того ворога доведеться й вигадувати. Хай-но далі шкварчать барабани, піднімається і збурюється країна. Отож Фуше віддає наказ про нову мобілізацію, бо англійці начебто збираються висадитися під Марселем. На загальний подив, піднято національну ґвардію в усьому П’ємонті, Провансі, навіть у Парижі, хоч у країні й на узбережжі ніде й близько не видно жодного ворога — через те тільки, що очманілого Фуше охопило давно вже не звідане бажання організовувати й мобілізовувати, що нарешті завдяки відсутності правителя світу було де розгулятися так довго стримуваній і тамованій діяльній істоті.

«Та проти кого ці армії?» — що далі, то більше дивувалися в країні. Англійці не показувались. Мало-помалу недовіра прокинулась навіть у доброзичливих колеґ Фуше: «Чого хоче цей Непроникний зі своїми дурними мобілізаціями?» Вони не розуміли, що Фуше просто сп’янів від потаємного азартного потягу діяти самохіть. А тому що ніде й близько жоден баґнет не показався, ніякого тобі ворога, а міць скликаної армії щодня неймовірно зростала, Фуше мимоволі стали накидати далекосяжні плани: одні — що він готує повстання; інші — що в разі, коли імператор зазнає ще одного Ашперна, чи якомусь новому Фрідріхові Штапсу більше пощастить під час замаху на імператора, він одразу проголосить давню республіку. Тепер уже один за одним полетіли листи до штаб-квартири в Шенбруні, мовляв, Фуше або збожеволів, або заколотник. Незважаючи на свою зичливість, роздратувався врешті й Наполеон. Він побачив, що Фуше надто вже вигнався, треба його знову присадити. Вітер у листах ґвалтовно відмінився. Наполеон висварює Фуше, звучи «донкіхотом, що б’ється з вітряками», й пише твердим і гострим тоном: «В усіх листах до мене сказано, що в П’ємонті, Ланґедоку, Провансі й Дофіне піднято національну ґвардію. На кий біс заманулося Вам її скликати, коли нема ніякої потреби, а до того ж не було жодних наказів від мене!» Отож із гіркотою в серці Фуше мусив облишити прикидатись паном, віддати Міністерство внутрішніх справ і — вінику, віничку, ти вже замів — знов подаватись у куток, знову грати роль міністра поліції свого славетного господаря, що повернувся додому, — як на ­нього, надто вже він рано повернувся.

Та все-таки, хоч і далеко ввігнався Фуше, він єдиний з-поміж решти наполоханих міністрів діяв слушно і вчасно в мить найбільшої небезпеки для Вітчизни. Тож не міг Наполеон і далі відмовляти йому в честі, якою вже багатьох ушанував. Нині, коли на щедро напоєній кров’ю французькій землі заврунилось нове дворянство й усі генерали, міністри й чорнороби поприбирали собі шляхетні імена, надійшла черга й ворога аристократів Фуше зробитись і собі аристократом.

Графський титул йому тихо-мирно відкраяли ще давніше. Але колишній якобінець хоче ще вище видертись повітряною драбиною титулів. 15 серпня 1809 року в Шенбруні в пишному палаці його апостольської велично­сті імператора Австрії колишній лейтенант-недоросток з Корсики поставив свій підпис і печать на всетерплячому клапті віслючої шкури, давши його колишньому комуні­стові й забіглому монастирському вчителеві, — тож відтоді силою того перґаменту (о шануйте всі!) Жозеф Фуше мав називатися герцоґом Отрантським. Він, правда, ніколи не здобував мечем Отранто, навіть кутиком ока не бачив тієї південноіталійської землі, але саме таке вагоме шляхетне ім’я з іноземним звучанням найкраще годилося для маскування колишнього республіканця, бо коли він майже сп’яніло вимовляв його, можна було й забути, що за цим герцоґом заховався ліонський кат, той давній Фуше з хлібом рівності й конфіскаціями майна. А щоб він уже зовсім лицарем почувався, йому надали ще й ознаки герцоґської гідності: новісінький герб.

Та ось що вражає: чи то сам Наполеон зумисне наміривсь натякнути на небезпечність характеру Фуше, чи то державний геральдист з власної волі втнув такий психологічний жарт? Хай там як, але в центрі герба герцоґа Отрантського зображено золоту колону — таке цілком пасувало нестямно залюбленому в золото. А навколо золотої колони обвилася змія — теж очевидна й делікатна вказівка на дипломатичну гнучкість нового герцоґа. Наполеон, мабуть, справді, мав у себе на службі тямущих геральдистів, бо для Жозефа Фуше годі було б вигадати якийсь характерніший герб.