Розділ «Травень, 2»

Пригода на Шулявці

1

Колезький регістратор Симон Васильович Петлюра стояв перед будинком номер одинадцять по Борщагівській вулиці з букетиком конвалій в руці.

Будиночок номер одинадцять по Борщагівській на Шулявці був з мансардою на два вікна. Вікна мансарди в цю вранішню пору відчинено, але запнуто серпанковими фіранками – ніжно-блакитними, з дрібними букетиками рожевих квітів по полю. Вітерець з півдня ледь ворушив занавісками, і Симон Васильович Петлюра терпляче, але з нетерпінням чекав.

Він чекав, щоб котрась із фіранок відслонилась, і з-поза неї визирнуло жадане дівоче личко. Бо Симон Васильович був закоханий.

2

Кохання це прийшло до Симона Петлюри півроку тому.

Він приїхав тоді з фронту до Києва у відрядження від баннопральної валки «земгородів», якою Петлюра командував на Західному фронті, – за новим обладнанням асенізаційного обозу на вісім цистерн, два дезінфекційні креозоторозбризкувачі та один універсальний дезінсектор з герметичною камерою для сухої пари.

З вокзалу Петлюра був рушив на Володимирську, 19, де від початку війни розташувалось управління «Союзу земств та міст», щоб зразу ж оформити документ. Але в трамваї номер сім він раптом уздрів дівоче обличчя. І це змінило не тільки маршрут цієї першої за час війни його поїздки по Києву, але й багато чого в усьому подальшому Петлюриному житті.

На розі Жилянської дівчина – з двома розкішними, кольору стиглої пшениці, довгими косами – вийшла з вагона, і Петлюра, сам добре не відаючи, як же це трапилося так, – вийшов теж.

Дівчина спинилась на трамвайному перестанку – і Петлюра спинився також. Дівчина, очевидно, чекала на номер чотирнадцятий, до Галицького базару, – і Петлюра почав чекати й собі.

Чекання тривало лише дві-три хвилини, але за ці скороминучі сто вісімдесят секунд Петлюра встиг кинути на дівчину щонайменше півста поглядів. На відповідь він дістав тільки один: номер чотирнадцять спинився, дівчина поставила ніжку на приступку вагона і поглядом погордливої зневаги зміряла з ніг до голови прискіпливого незнайомця.

Цей погляд синіх, як волошки в житі, очей – і вирішив усе.

Можливо, коли б не той погляд, Петлюрине життя пішло б далі нормальним шляхом: він одержав би свої асенізаційні причандалля, повернувся б на фронт і просидів би там до закінчення війни біля дезінфекції та дезінсекції – і в історії України не залишилося б цього умовного, але вельми ганебного терміну «петлюрівщина»: залишився б якийсь інший, аналогічний.

Бельгійські вагони-пульмани з віденськими м'якими сидіннями ходили по Брест-Литовському шосе в напрямі до дачних осель київської аристократії в Святошині. Буйна уява колишнього полтавського семінариста миттю намалювала спокусливу картину. Ця чарівниця в фільдеперсових панчішках «павутинка», спідниці «шантеклер» та жакетику «а-ля амазонка» може бути тільки одприском київської еліти: дочкою генерал-губернатора Трепова, племінницею цукрового магната Терещенка або й онукою самої графині Браницької!

І – наче сомнамбула в трансі – Петлюра поточився за трамваєм, скочив на приступку і ввійшов у вагон. Диявольський образ незнаної красуні-аристократки все життя тривожив душу полтавського семінариста, – відтоді, як захопився він шедевром бульварної літератури, «Рокамболем».

Бентежила тільки Петлюру кокарда на його кашкеті. Хоча й була вона промениста офіцерська, одначе з невеличким синім хрестиком усередині, – свідчення, що її носитель зовсім не бойовий офіцер, а тільки військовий урядовець, заурядчиновник чотирнадцятого класу, презренний «земгусар». «Земгусарами» зневажливо прозвано в народі тих молодиків, які, не поспішаючи наражатись на небезпеку для власного життя, вихитрились забронюватись службовцями військовізованих господарських організацій і прийняли на себе клопітні, одначе зискливі турботи про постачання й ремонт армії або обслужування етапних пунктів.

Коли трамвай зупинився проти патріархальної Борщагівської вулички, заселеної в ті часи вершками шулявського міщанства, – білява чарівниця в «шантеклері» зійшла, навіть не глянувши на докучливого зальотника.

Отже, не була вона нащадком аристократичної еліти, – мрії буйної фантазії чиновника чотирнадцятого класу розвіялись, як дим.