Розділ XX

— Напиши їм, що я не згоден, — наполягав Бренан. — Зараз же напиши, негайно!

— Та не писатиму я такої дурниці, — відповіла Мораґ. — Сам пиши… але я все одно не надішлю. Бо це просто тупо.

— І справді, Бренане, — підтримав її Ліам. — Тобі вже пізно відмовлятися. Цим ти нічого не зміниш, лише виставиш себе на посміх. Що сталося, те сталося, і вороття назад немає. Як кажуть у нас в Івидоні, поки коваль пиячив, кузня згоріла.

Нещодавно вони зупинилися на обід у придорожньому трактирі. Їхній супровід, що складався з восьми мінеганських ґвардійців, розмістився в загальній залі, а їх трьох огрядна господиня трактиру провела до окремої кімнати, призначеної для столування найповажніших гостей, запросила пригощатися вином і солодкими напоями, а сама подалася на кухню, щоб особисто простежити за приготуванням замовлених ними страв.

Якраз тоді Мораґ отримала листа від Шаннон. Зараз він, зібганий спересердя Бренаном, лежав посеред широкого обіднього столу, вкритого вишиваною скатертиною. Там було лише кілька рядків:

Щойно Рада Лордів обрала короля. Як і очікувалося, ним став Ріґвар аб Ковґал. Та це сущі дрібниці. Головне інше — Рада проголосувала за те, що після Ріґвара, вже без нових виборів, корона відразу перейде до Бренана. Тож вітаю тебе, любий брате, хоч, мабуть, ти не дуже цьому зрадієш.

Це поки все, ніяких подробиць я не знаю, бо не була на зборах. А Шайна не стала нічого пояснювати, негайно побігла до себе, щоб написати вам листа. Чекайте на нього вже незабаром, а я закінчую, бо маю ще повідомити цю новину Ейрін, Давнайг і Ріані.

Цілую вас обох.

Переказуйте мої вітання Ліамові.

Ваша Шаннон.

Ця звістка вкрай обурила Бренана. І зовсім не тому, що колись у майбутньому, років за п’ять, може, за десять, а як дасть Див, то й за всі п’ятнадцять чи навіть двадцять, він стане королем Катерлаху. Найбільше його розгнівало те, що відьми, які так завзято твердили про свою сестринську любов до нього, не дотримали обіцянки і таємними інтриґами та хитрощами провели через Раду таке рішення. І, поза будь-яким сумнівом, Шайна була причетна до цього. Вона просто не могла не знати…

Бренан і без Ліамових слів розумів, що тут уже нічого не можна вдіяти, що всі його протести та заперечення марні, але й далі вимагав від Мораґ надіслати спростування. І водночас, десь у глибині душі радів, що зараз перебуває за півтора дні шляху від Тахріна, бо інакше б міг накоїти дурниць, про які згодом дуже б шкодував.

Невдовзі їм подали обід, і Бренан скерував усю свою лють на смажену кабанятину, тушковану картоплю з грибами, тонко нарізані скибочки духмяного сиру і запечену в сметані рибу. А коли вони взялися до солодкого, нарешті надійшов очікуваний лист від Шайни, який Мораґ стала читати вголос.

Сестра досить детально і послідовно розповіла про всі події на зборах Ради. Вона сухо, без емоцій викладала факти, лише зазначила, що разом з Брігід та Альсою була приголомшена несподіваною ініціативою Фінвара аб Дайхі, а ще дужче її вразила пропозиція Асґера аб Кайрадоґа. Цим Шайна давала Бренанові зрозуміти, що вони не домовлялися з гладким лордом про цю виставу і вже тим більше не були причетні до його змови з ґрафом Тироґенським. Проте чесно визнала, що Брігід таки мала намір натиснути під час перерви на деяких лордів-радників, але цього не знадобилося — усе вирішилось і без відьомського втручання.

Закінчивши читати, Мораґ відклала вбік листа, взяла зі своєї тарілки недоїдене тістечко і промовила:

— Я ж тобі казала, Бренане, що сестри тут ні до чого. Це все Фінвар улаштував… Але ж дивина! — розгублено похитала вона головою. — Такого я не чекала. Він, звичайно, наплів про нас казна-що, звинуватив мало не в усіх смертних гріхах — але ж добровільно відмовився від своїх претензій і став на твій бік.

„Нікуди він не ставав,“ — похмуро подумав Бренан. — „Завжди був і завжди залишається на своєму боці, дбає лише про власну вигоду. І тепер я мушу або віддати Марвен за його сина, або просто подарувати йому чималий шмат відьомських земель…“

— Цікаво, — озвався Ліам, посьорбуючи з кухля пінисте пиво (у цьому плані він був типовим івидонцем і скептично ставився до вина), — як тепер тебе називатимуть? У Катерласі ж немає титулу принца.

— Щось вигадають, — сказала Мораґ. — Королевич, наприклад. — Тут вона зиркнула на Бренана й лукаво всміхнулася. — А бо ж королик, корольчук… Та жартую, жартую. Мабуть, називатимуть просто принцом. Називали ж так лорда Кивіна і чхати хотіли, що офіційно цього титулу не існує.