Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Це — Іван Мартинович Заруцький. В одній, як кажуть, іпостасі. Один із героїв книги «100 великих казаков» (Москва: «Вече», 2007). Йому знайшлося місце серед таких великих козаків Росії та України, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Дежньов, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Гладкий, Потанін, Суриков, Каледін, Мамонтов, Дутов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов, і багато-багато інших — більш чи менш значних імен.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

Івана Заруцького зазвичай відносять до авантюристів Смутного часу, що став справжньою трагедією Російського царства. Більше того, він замахувався і на шапку Мономаха, щоб «бути при ній у Московському Кремлі». А втім, за свій авантюризм (а який справжній козак та ще в ті часи не був авантюристом — навіть у доброму значенні цього слова, якщо так можна висловитись) він дорого заплатив. Поляки, як слушно зауважить Богдан Сушинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», — «дуже й дуже важили на козацьку військову силу. Для командування українськими військами (у складі військ Дмитрія Івановича. — В. Ч.) король навіть призначив спеціального (наказного) гетьмана України. Ним і став...»

Так, так, він, уже тоді знатний козак і отаман, Іван Заруцький.

Російська цариця Марина Юріївна Мнішек спізнала у своєму молодому житті дві великі любові: першим її, ще дівочим захопленням став царевич, а потім московський цар Дмитрій Іванович, прозваний Лжедмитрієм І (Лжедмитрій II, з яким вона змушена була — під тиском батька, поляків, власної гордині та обставин — «мати справу» і навіть народити од нього дитину, дістався їй з обов’язку, а не з почуття), а другим став він, козак, отаман, наказний гетьман України, боярин московський, а потім авантюрист і державний злочинець, який прийме найлютішу смерть од своїх ворогів; вродливий, ставний та вдатний із себе, розумний та винахідливий, мужній та відважний, яким вона захопилася, як наче з високої кручі в бурхливу безодняву кинулась...

Він і став другим і останнім у її короткому житті коханням...

Вродливець! Наче намальований! Як у пісні співається: «високий та стрункий і на бороді ямка...». Поверх жупана на нім — китайкова черкеска з вильотами, з прорізами й відкидними рукавами, на ногах — червоні сап’янці. Шапка з червоним денцем і малиновим шликом набакир збита.

Пишні вуса. Теж як у пісні співається: «лице біле, чорний вус!..»

Для Марини він увесь був якийсь пісенний, наче нереальний, неземний. Бруд життя до нього не липнув, він завжди був якийсь осяйний, усміхнений, карі очі зичливі, примружено-добрі. Й увесь він хвацький, бравий, голінний... Марина ним милувалася. Любила торкатися його вусищ... Коли він, цілуючи, лоскотав її тими вусами, тихо мліла — від щастя і повноти жіночого задоволення.

Про його походження існує кілька версій. Автор «Піскаревського літописця», вважаючи Заруцького злочинцем, щодо його походження писав, що буцімто він народився «на Москві..., от выезжачего литвина худого». Що він, мовляв, «много времени был в воровстве, у Литвы и у русских воров».

Був він і справді простого роду («худого»). Родом з України, українець з галицького, як тоді казали, міста Тарнопіль.

Для українського вуха в назві цього міста вчувається щось знайоме — хоча на сьогоднішній мапі України міста з такою назвою немає, а є Тернопіль (різниця в одній літері). Нині це на заході республіки обласний центр, розташований на річці Серет (притока Дністра). Виник у XVI ст. навколо польського замка-фортеці. Місцевість, де було засноване місто, називалася Тарнопіль — від польського «тарн», себто терен, терн. Спершу так звалося урочище — Тарнопілля, а потім і однойменне місто навколо фортеці, заснованої у 1540 році... Ймення «Тарнопіль» згодом трансформувалося в українське Тернопіль, себто «Тернове поле», степ, зарослий терном.

Як відомо, терен — дуже колюча рослина з темно-синіми їстівними плодами з терпким кисло-солодкуватим присмаком. Улюблене дерево в народнопісенній творчості українців («Цвіте терен, цвіте терен, / А цвіт опадає, / Хто в любові не знається, / Той горя не знає...»). Про чий-небудь життєвий шлях, сповнений труднощів, страждань, горя тощо, казали: шлях — устелений терном. Коли неможливо було кудись дістатися, зітхали: заросли шляхи тернами. (У Максима Рильського: «Хочу я ридати — та не маю сліз, хочу вдаль полинути — терном шлях заріс».) Терни — зарості цих колючих рослин...

Іван Заруцький народився в краю терновім і все життя його — така символіка — з малих літ і до загибелі було тернами вкрите. Це наче про нього через віки писатиме поет Щоголів: «Перед ним лежить дорога, вкрита тернами, убога, / Повна крем’яха, курна, і далека, і страшна».

П’ятилітньою дитиною Іванко потрапив у хижі пазурі татарської орди, яка, грабуючи, спустошувала Україну, й опинився на довгі роки в неволі. Не в символічній, тяжкій, а в справжній, адже чи не до юнацьких літ був рабом в мурзи...

Але духом ніколи не падав, сліз задарма не лив — та й що б вони змінили у його житті. Добре вивчив татарську мову (це крім рідної, а також польської та російської). Кмітливий, сильний, він усе вмів, до всього в нього руки стояли, голова варила добре, тож навіть у людоловів користувався деяким полегшенням. Йому довіряли як своєму — мову ж їхню знав і тримався як справжній татарин. Іванко цим скористався, втік з Криму при першій же можливості і після довгих та небезпечних мандрівок, що тільки загартували його і загострили й без того гострий хлопців розум, опинився на Дону — де й став козаком.

Там Заруцький пробув щось з десяток літ, став професійним козаком і навіть, як свідчить один з істориків, зробився «серед козаків уже головою». Себто став отаманом. І до Дмитрія Івановича на службу пішов уже «человеком значительным». І далі: «Был он храбрым мужем, наружности красивой и статной». (I те і те — мужність і врода — і кинулось в очі Марині, як вона з ним познайомиться.)

А між козакуванням на Дону (це російські автори чомусь опускають) і службою в Дмитрія Івановича була служба на Україні, де він став полковником (абикого на таку посаду не візьмуть) Новгород-Сіверського полку.

Так, на Чернігівщині та Сіверщині і перехрестилися шляхи козацького полковника Івана Заруцького і російського царевича Дмитрія Івановича, який свій похід на Москву розпочинав саме з тих українських країв і за відчутної допомоги українських козаків... Полковник Іван Заруцький, який на той час уже був наказним гетьманом (на час походу) зі своїми козаками, а їх під його командуванням було до 12 тисяч відчайдух — значна на той час сила! — не просто допоміг царевичу Дмитрію у його битвах з царськими військами, а, власне, виручив його. Ба навіть порятував претендента на російський престол — зокрема у битві з військом Годуна під Севськом, під Новгород-Сіверським, на території Московії під містечком Кроми, під Рильськом і Путивлем...