Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Хрестили в церкві, маля тримав на руках отаман Іван Заруцький, як хрещений батько царевича.

Тримав свого похресника гордо — не кожному-бо з простих смертних випадає сіє — хрестити і стати хрещеним батьком завтрашньому цареві Русі.

Марина, схвильована і трохи аж бліда, маленька й тендітна, схожа на дівчину, стояла у церкві поруч з отаманом Заруцьким, і коли позиркувала на нього, то мовби злегка рожевіла. Гарний козацький отаман, як намальований. Високий, статний, лице біле, чорний вус...

Руки у нього певно сильні, сповиточок з малям тримає, як лялечку.

«З таким, напевне ж, надійно в житті, — під час обряду хрещення думає цариця. — Такий од усіх бід світу захистить. Та й козаки у нього як орли».

Бояри, дворяни, служилі люди її двору заповнили церкву.

Гуде бас отця Пафнутія.

Пливе голубий запашний димок від його кадильниці.

Триває хрещення царевича Івана, а мати його не так на сина дивиться, як на його хрещеного батька.

«Господи, — подумки благає Всевишнього цариця, — по­шли мені цього отамана — я ж така у світі білому нині самотня! Хіба я, зазнавши стільки лиха, не заслужила такого лицаря, захисника і коханого?..»

Над Калугою, над засніженими просторами лине малиновий передзвін, і всі, хрестячись, радіють, що у них народився цар Русі...

А Марина у церкві все ще позиркує на козацького отамана, як на рятівника свого.

«З таким і на Москву можна йти», — думає.

Вірить, що піде з ним і на Москву, бо вона — мати російського царевича, — і місце йому, як виросте, неодмінно буде у Кремлі — на троні...

Син Марини Мнішек, царевич Іван Дмитрович, був хрещений за православним обрядом — на це мати його, хоч і була католичкою, погодилась. Мусила погодитись, аби в майбутньому до її сина не було претензій, що він, мовляв, не руський, адже мати — полячка, не православної віри, а батько невідомо хто за походженням і невідомо яку віру він насправді сповідував. І хай супротивники Дмитрія Другого, прозваного Тушинським, а потім Калузьким вором, за аналогією з батьком прозвали хлопчика «ворьонком» (а він, якому всього кілька місяців, — при чім? Що батька його вором дражнили? Та й батьків діти при своєму народженні не вибирають).

«— ...час би вже й звикнути, що я краду. Я нічого не можу з собою зробити... Я знаю, що красти дуже погано. Але все ж краще, як бути убивцею чи алкоголіком...»

Це з оповідання (випадково, але, як кажуть, до теми, потрапило автору під руку) одного зарубіжного автора, яке так і називається: «Крадійка».

І розповідає воно про одну жінку молоду, яка займається — проти своєї волі — крадіжками, страждаючи на клептоманію. (А втім, багато крадіїв і не страждають на клептоманію — від двох грецьких слів — красти і пристрасть, хворобливий, нездоланний потяг до крадіжок, психічне захворювання.)

Отож, про крадійку. До Марини Мнішек, хоч вона у житті нічого не вкрала (як і на клептоманію не страждала) спершу в просторіччі, а потім і офіційно (а нині і в російській історичній літературі) як прилипло: злодійка. Крадійка. Чи як по-російському — воровка.

Річ у тім, що так — ворами — на Русі звали не тільки представників кримінальних структур, себто чистої води крадіїв, злодіїв (воров), а взагалі всіх зловмисників, бунтарів, екстремістів, самозванців і всіх, як би ми сьогодні сказали, опозиціонерів та неугодних режиму політичних діячів. Усі вони на Русі-Московії, як уже зазначалося, звалися «ворами». Тож і Марину, яка буцімто зазіхнула на владу в Московії, нарекли «воровкой», а її сина — «ворьонком» (злодійчуком), хоч дитина, звісно, і не винувата (як і всі діти, вона не могла відповідати за вчинки своїх батьків). Батьків — «воры» вони чи ні — для свого народження не вибирають. Але так чи інакше, а ставши дружиною Тушинського вора, Марина стала «воровкою», а сина, од нього народженого, всі дружно — і на віки вічні — прозвали «ворьонком»... Наприклад, стаття про його долю у виданні «100 великих казней» (Москва: «Вече», 2000) так і називається: «Воренок — сын Марины Мнишек».