Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

І заснула. Спала довго, міцно і щасливо (уві сні посміхалася), а проснувшись свіжою та бадьорою, запитала:

— Як мій царевич?

— Вставай, вставай, матінко царице, твого царевича будемо до купелі нести. Вода дає силу малому і чистоту, оберігає його від злих духів.

У ночви з теплою водою клали свячене зілля. Якщо дівчатам у купіль додавали меду та молока (щоби гарними були), то хлопчикам неодмінно коріння дев’ясила — щоби сильними були. Або й сокиру клали — щоби вмів майструвати, як виросте.

— Але яка сокира, — хтось з жінок жахнувся, — яке майстрування, як цариця народила царевича для Русі. Він царствувати буде, а не майструвати.

Сміялися. Бо й справді — яка сокира. Царевич царствувати буде, а не сокирою махати... Марина посміхнулася, слухаючи своїх жінок, а тоді й стривожилась.

— Боже, — шепотіла, — пошли моєму синочку царство російське — царювати він має, а не сокирою махати!

Скупаного хлопчика обсушували біля печі — себто прилучали його до домашнього вогнища.

«О боги, — зітхала Марина, — хто скаже, де моє домашнє вогнище у цьому світі?..»

Требі було вже годувати немовля, а в Марини, як на гріх, пропало молоко, — та й де воно могло взятися після того, що вона пережила, як побачила порубаного і посіченого чоловіка свого...

Але й тут знайшли вихід.

Сказали боярину, що був старшим при дворі цариці, він комусь гикнув-свиснув, почувся тупіт уже за брамою фортеці. Невдовзі до фортеці привезли міщанку, яка народила і чиє дитинча негадано померло, а молока в неї було повно — вона й стала Марининій дитині мамкою, покіль в останньої не з’явиться молоко. Хоча цариці й не обов’язково своєю груддю готувати маля — ще зіпсує собі фігуру. Годувати можуть й інші — хіба мало на Русі жінок, у яких груди переповнені цілющим молоком?..

Про те, що синові треба давати ім’я — нарікати його в цьому світі, — Марина спершу й не подумала, утішившись радістю, що пологи, яких вона боялася, так відносно легко відбулися, — аж баба-повитуха за ім’я нагадала.

— Ім’яречення вже на порозі, — нагадала значуще. — Пора, матінко царице, давати ім’я царевичу твому. Ім’я дасть синові щастя та благополуччя — як його наречеш, так він і буде жити. Тож вибери ім’я святого, якого скоро будемо відзначати. А для цього треба йти до батюшки у церкву, підношення йому зробити, щоби святий отець гарне ім’я схвалив твоєму синові.

Та виявилось, що не Марина має вибирати ім’я синові своєму, а бояри та дворянство. Бо син не просто син, а — царевич, майбутній цар Росії.

Зібравшись, бояри та дворяни разом з козацьким отаманом боярином Заруцьким на тій раді ухвалили: син цариці Марини є сином царя Дмитрія, онуком царя Грозного, а по сьому бути йому на честь діда свого Іваном. Іваном Дмитровичем.

Так син її став Іваном, а по батькові Дмитровичем. Так про те і в церкві отець Пафнутій гучно — голос в отця, як труба! — оголосив:

— Син цариці її високості Марини Юріївни наречений ім’ям Іван!

І дзвонили в Калузі дзвони, а козаки Заруцького з рушниць та пищалей стріляли — во славу царевича Івана Дмитровича. І всі в Калузі раділи, що саме у них народився цар росій­ський — многія йому літа!!!

А вже тоді, як ім’я було вибране й оголошене народу, настав час хрестин, аби прилучити новонародженого царевича Івана Дмитровича до християнського світу.