Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Вулиці порожніли в містах СРСР, як демонструвалося це дешевеньке і простесеньке «мило»! Фан-клуби «рабині Ізаури» виникали. Доходило до того, що маленькі хлопчики (хлопчики, а не дівчатка!) на запитання, ким би вони хотіли стати, коли виростуть, відповідали, не задумуючись:

— Космонавтом або «рабинею Ізаурою»!

Далеко, далеко нашій героїні до такої всенародної любові!

Не була, не була, не була...

А ким же вона була?

...Ні, ні, не була вона і Жанною-Антуанеттою Пуасо, маркізою де Помпадур. Коханка французького короля Людовіка ХV, яка 20 років протрималася біля трону (а це — ой як небезпечно!). Протрималася завдяки своєму холодному, але здоровому розумові, честолюбивому характеру і до всього ж відзначаючись залізною волею.

Її панування протягом 20 років обійшлося Франції у 36 мільйонів франків!

«...За винятком щастя знаходитися з королем, що, звичайно ж, радує мене більше всього, — писатиме вона наприкінці життя, — все інше — тільки переплетіння злоби і ниці, що веде до всіх нещасть, які властиві людям взагалі. Прекрасний сюжет для роздумів, особливо для такої, як я».

Не була вона і Софією Потоцькою, гречанкою, яка з волі долі стала жоною польського аристократа Станіслава Потоцького, з чиєю допомогою Польща була приєднана до Російської імперії Катерини II. Софія Потоцька «виступала в ролі політичного агента, кокетуванням схиляючи Потоцького, який вагався, до пропозиції «північної союзниці»... Була вона не лише гарною жінкою, а й також «янголом або сатаною у плоті», яка ще й зраджувала Потоцького, мужа свого законного, із його... сином.

«Життя Софії Потоцької, жінки небаченої, майже неможливої краси, було подібне вогню. Вона горіла, зігрівала й обпалювала, вона манила, зачаровувала, надихала, підкоряла і залишала попіл від сердець, які посміли торкнутися її своєю любов’ю».

Не була вона й Марією-Антуанеттою, королевою Франції, яку стратили в роки Великої французької революції.

Її чоловіка, короля Людовіка ХVI, позбавили не лише трону, а й — життя.

«Перед смертю Людовік пробув дві останні години з сім’єю, отримавши стільки любові від дружини, скільки ніколи не бачив раніше».

16 жовтня 1793 року суд виніс смертний вирок і королеві.

«В день страти Марія-Антуанетта встала дуже рано... З допомогою служниці наділа біле плаття. Охорона слідкувала за кожним її кроком, і нарешті засуджена вигукнула: «В ім’я Господа і пристойності, прошу вас, залиште мене хоч би на хвилину». Потім зайшов кат, обстриг розкішне волосся Марії-Антуанетти — це був його трофей. Її посадили на брудний візок і повезли вулицями Парижа. Юрма брутально й зневажливо улюлюкала їй услід.

Гільйотина знаходилася неподалік палацу Тюільрі. Коли Марію-Антуанетту підвели до плахи, вона необережно наступила на ногу катові.

«Вибачте мене, мсьє, я ненароком».

Це були останні слова французької королеви» («100 великих женщин»).

Багато чого є спільного у Марини Мнішек з Марією-Антуанеттою. Але не все. Бо вона не була Марією-Антуанеттою, вона була...

Так, так, Мариною Мнішек, російською імператрицею, яку теж стратили, як пізніше буде страчено Марію-Антуанетту.