Розділ «Дзигар б'є»

Деякі з місць, згаданих в оповіданні, справді існують, але імена й персонажі — пов-ністю вигадані, будь-який збіг із реальними людьми слід вважати випадковим.

Автор дякує за допомогу в роботі над оповіданням Ірині Дидиченко, Лілії Середі та Марині Супоніній-Калланд.

1

— І не забудь привітати Надійку, чуєш?

— Угу, — Віталій востаннє перевірив, чи на місці квитки та паспорт, визирнув у вікно: таксі вже стояло біля дверей.

— У неї дванадцятого, я тобі напередодні зателефоную, нагадаю.

— Хіба я про день народження власної доньки можу забути! — удавано образився він.

— А минулого разу?.. Добре, сядьмо на хвильку перед дорогою, — Таньця вмостилася на краєчку валізи, вхопила зі столу список «Віталькові зібрати» і пробігла очима: чи все поклали? Він сів поряд, м'яко відібрав папірець і поцілував дружину.

— Ну все, йди, — Таньця поправила йому краватку і, глянувши на годинник, підхопилася: — Блін-малін, літак за півтори години! А тобі тільки до аеропорту їхати хвилин тридцять! Май на увазі: запізнишся — назад не пущу, — і щось там смішком кинула щодо коханців, яким призначено сьогодні на вечір.

Віталій неуважно відбувся жартом: подумки він уже був у небі. А коли за дві з половиною години справді там опинився (виліт затримали з технічних причин), тільки й відчув, що легку втому: «Ну, нарешті». В Нью-Йорку на нього чекали кілька насичених днів: як завжди, коли доводилося літати по справах фірми.

Перекусивши, Віталій подрімав з годину, але неміцно, упівока: зазвичай йому погано спалося в літаках. Певно, якась підсвідома фобія давала про себе знати. Зараз кожного дня щось висаджують у повітря, — спатимеш тут…

Щоби чимось себе зайняти, він погортав часописи, які зазвичай кладуть усім пасажирам, але нічого цікавого не знайшов, хіба статтю про культ вуду, та й та була в'ялою, ватяною. Наче автор сам не вірив у всі ці лоа і мамбо, але намагався переконати в їхньому існуванні читача.

— Маячня! — упівголоса пробурмотів Віталій, закриваючи часопис.

— І несмак, — несподівано підтримав його сусід, що сидів праворуч.

За весь час польоту вони не обмінялися й кількома фразами, за винятком традиційних привітань. Віталій спершу не був схильний до теревенів, потім, прокинувшись і придивившись до сусіда, вирішив, що незнайомець теж не із базік. Таких називать «самодостатніми», маючи на увазі не тільки незалежність, але й — як її наслідок — усамотненість, замкненість, стриманість.

Віталій у студентські роки трохи цікавився психологією і досі вважав, що здатен «розкусити» людину, поговоривши з нею кілька хвилин чи просто уважно її роздивившись. У віддзеркаленні ілюмінатора сусіда було видно дуже добре. Вік як у Віталія, ну, можливо, на кілька років старший за нього: ближче до сорока. Коротка зачіска, підборіддя і щоки акуратно поголені, у погляді легка розслабленість, але стримані жести, (навіть те, як він сидить у кріслі) видають напруженість, котру він старанно, можливо, навіть і несвідомо приховує. Та й на годинник надто часто дивиться.

Годинник у сусіда був непростий! Сам чоловік мав чудовий вигляд, хоч і стильний, а цей його кишеньковий апельсин на ланцюжку, коли розпадався навпіл із тихим мелодійним дзвоном, — справді, вражав! Усередині в цьому чаді конструкторської думки аж вирувало життя: безліч стрілок, що вказували на спробуй вгадай які години-хвилини-секунди, оберталися, кожна в своєму ритмі; щось цокало, погойдувалося, вистрибувало зозулистою блохою, делікатно попискувало, мовляв, пам'ятай, життя швидкоплинне, он воно з якою швидкістю мчить, поглянь, поглянь на стрілку-катану, що на лівому циферблаті, — диви, як розсікає, паскуда!..

Сам власник «апельсина» ставився до цього миготіння по-філософськи: ревізував майже байдужим поглядом обидва циферблати, стуляв і ховав до кишені.

Щоби через десять-п'ятнадцять хвилин знову видобути.