Розділ «Дзигар б'є»

Здавалося, що там собі роблять чи думають оточуючі, його не обходить. А от же ж, заговорив: «Несмак!»

— Автор статті, — провадив він далі, — прочитав другосортну популярну книженцію, дофантазував від себе силу нісенітниць та й виплодив оці шмарклі.

— Та я про інше, — навіщось узявся пояснювати Віталій. — Припустимо, в кінці вісімдесятих читати без відрази про телепатію та іншу дурню ще можна було. Чи то цікавіше вміли писати, чи просто тоді народ ще не наївся всім цим. Але зараз… Однаково, що всерйоз запевняти когось… Я не знаю, в тому, що Земля пласка!

— Щодо Землі, звичайно, факт беззаперечний: кругла й обертається. А от з приводу вуду я не поспішав би із висновками.

— Ніхто ж не сперечається, що сам культ існує, — відмахнувся Віталій. — І, до речі, автор у тих випадках, коли викладає факти, не перекручує. І про «мімікрію автентичних вірувань під християнство», і про Франсуа Дювальє, котрий майже тридцять років протримався на Гаїті завдяки тому, що співпрацював з унганами[1] — все правда. Але ж далі він вдається до містицизму, просторікує про «єдину живу релігію», «ефективність магії» й інші нісенітниці. «Серце янгола» — чудовий фільм, але ж не можна бути таким довірливим!

Сусід посміхнувся:

— А ви, виявляться, «в темі».

— Та так, колись щось читав.

— Не практикували?

— Ні. Як на мене, це безглуздо і надто кровожерливо, краще вже, начитавшись Толкіна, пісні на вигаданій мові складати. Продуктивніше, та й… курчата не постраждають.

У сусіда в піджаку життєрадісно дзеленькнуло. Вибачившись, він укотре витягнув «апельсин», відкрив, огледів, пальцем підчепив і трохи пересунув одну зі стрілок, після чого закрив годинник і знову поклав до кишені.

— М-да… Курчат, кажете, шкода? Може бути. Але от щодо безглуздості — помиляєтеся.

— Немає ніякої магії і ніяких духів, — твердо відказав Віталій. — Всі так звані феномени, пов'язані з вудуїзмом: зомбі, одержимість лоа й таке інше, — все це пояснюється дуже просто…

— Гіпноз, шахрайство, замилювання очей, так?

— Саме так!

— Ну що ж… Коли бажаєте, розповім одну історію, яка, можливо, переконає вас. У крайному випадку — просто послухаєте, аби вбити час. Я, знаєте, трохи нервуюся, — (Віталій подумки поаплодував собі за проникливість). — Завжди, коли лечу, відчуваю ідіотське почуття безпорадності. А чоловік не повинен відчувати себе безпорадним ніде і ніколи! Це протиприродно: залежати від випадку, від того, що називають провидінням. Хоча, — додав він трохи стишено, — Бог, звичано, не фраєр, правильно кажуть. І все-таки волію бодай настільки, наскільки дозволено, бути володарем власної долі. Приймати рішення, кидати виклик, боротися за місце під сонцем, досягати поставленої мети всупереч спротиву «курчат», невдах, зануд! — Він говорив спокійно і розсудливо, як про щось давно вирішене, річ певну і зрозумілу. Віталій уже тужливо уявляв собі, як решту часу слухатиме відвертості цієї «надлюдини», але незнайомець раптом поміняв тему, повернувшись до обіцяної історії.

Відмовлятися було незручно, тому Віталій вирішив послухати.

2

Євген Федотович Бджілько все життя вважався невдахою. Він був звичайнісіньким, геть нічим не примітним чолов'ягою, і навіть єдина риса, що виділяла Бджілька із «сірої маси», — зовнішність — тільки заважала йому. Інший сповна користався б тим, що схожий на відомого актора Леонова (і навіть є його тезкою!), а Бджілько тільки мав від того проблеми. Бувало, запізнюючись на роботу, в гастрономі без черги тицьнеться до касирки, і — «Диви, народний артист, а туди ж!», чи то пацанва шмаркотлива причепиться вночі у підворітті: «Дядьку, а ми тебе в тєлікє бачили. Ти ж багатий, мабуть, — поділися копієчкою». Найобразливіше: певно, справжнього Леонова і в магазині б пропустили, і шибеники автограф, а не «копієчку» клянчили, — але наче відчували люди, що Євген Федотович не своєю, позиченою зовнішністю користується — ну і мстилися несвідомо.

Бджілько звик. У дитинстві був худий і високий для свого віку — дражнили «драбиною», в інституті охрестили «Буркотуном» за те, що не вмів відповідати голосно і виразно. Товариші по роботі теж не поважали, а лише терпіли як істоту немарну: все ж — бухгалтер, їм яскрава зовнішність та виразна вимова ні до чого. Головне, щоб рахувати вмів.