Розділ «Дзигар б'є»

6

На довершення всіх негараздів Віталій іще й переплутав станції: сів не на тій гілці і зараз вийшов на якомусь брудному, майже безлюдному пероні. Поглянув на схему: виявляється, йому треба було їхати у протилежному напрямку! Впівголоса лаючись, вирішив плюнути на все, піднятися нагору і взяти таксі: може, пробок в цьому районі менше; та й в будь-якому разі таксист не заблукає, чи не так?

Він уже рушив до виходу, але відчайдушний крик за спиною змусив обернутися. Невисокий літній чоловік, що стояв на платформі й чекав на потяг, притис долоню до лівої сторони грудей і повільно сповзав на підлогу. Допомогати не квапились: хтось гидливо відсувався подалі, хтось із відстороненою цікавістю спостерігав за тим, хто кричав. Тільки двоє — старий та стара несподівано радянської зовнішності («Немов на машині часу приїхали», — мимохідь спало на думку Віталію) підійшли до літнього. Той уже лежав, хворобливо вивернувши ноги, обличчям униз.

Стара, крекчучи, нахилилась над ним і одразу випрямилася.

— Є тут лікар? — запитала українською.

Не сповна розуміючи, навіщо це робить, Віталій відгукнувся:

— Є. Не практикуючий, але перша освіта… — він уже присів поряд із бідахою і намацував пульс. Пульсу не було.

— Викликайте швидку, — сказав старому. — Чи що тут зазвичай викликають у таких випадках?

Удвох вони перевернули покійного на спину, і Віталій звернув увагу, що ліва внутрішня кишеня піджака в того випирає, наче там лежить щось велике й кругле.

— Дивись, — сказала стара чоловіку. — Як нагадує Леонова!

— Леонов помер давно, пам'ятаєш, у новинах показували.

— Пам'ятаю. Я ж кажу: нагадує.

З тонелю долинуло рівне наростаюче гуркотіння. На них уже майже ніхто не дивився; Віталій, наче заворожений, засунув руку до кишені покійного і витягнув золотавий годинник-апельсин.

Гримочучи, увірвався потяг, розфарбований у строкаті кольори. В цьому шумі дзеленчання годинника було майже нечутне, сам Віталій швидше відчув його як вібрацію в долоні.

Він подивився на «апельсин», перевів погляд спершу на покійного, потім — на старих.

«Якого біса?! Хоча б раз у житті будь сміливим, візьми те, що нікому вже не належить. Якщо не ти, візьме хтось інший, годинник все одно не потрапить до родичів цього чоловіка: їх привласнить собі або якийсь пройдисвіт — перший же, хто помітить, — або поліцейські, коли знайдуть труп. Чи навіть оці двоє. То чому ж не ти? Справа, загалом, лише в тому, чи насмілишся взяти, ризикнеш чи накладеш у штани від переляку. Здатен ти, так-разтак, на вчинок?!»

Віталій пильно, просто в очі, подивився на старих — ті, хоча й витріщалися на його долоню, схоже, не сповна розуміли, що бачать. Стара швидко зморгувала, немов би намагалася сфокусувати погляд на чомусь, що весь час вислизало від її уваги. Старий, здавалося, взагалі задрімав або трохи сп'янів.

Перехопивши погляд Віталія, вони, наче за командою, опустили очі. Стара метушливо смикнула чоловіка за рукав, ходімо, мовляв, наш потяг.

Віталій холодно всміхнувся їм навздогін, поклав «апельсин» до внутрішньої кишені піджака і підвівся.

Вийшов із підземки, таксі спіймав майже одразу — щоправда, назвав зовсім іншу адресу, не ту, яку збирався. Машина мчала, розплескуючи калюжі, вкриті, мов лускою, першим осіннім листям, а Віталій вкотре подумки прокручував почуте в літаку. Тепер він здогадувався, що сусід розповів історію Бджілька так, як йому, сусідові, було… зручніше? вигідніше? — втім, не має значення. Можливо, це взагалі такий збіг обставин: у чоловіка, схожого на Леонова, опинився годинник того, хто розповів Віталієві історію цієї (чи ж цієї?) людини. Або справжній Бджілько нікуди з Америки не летів.