Розділ без назви (11)

***

Ми підійшли до її будинку. Я ніби ненавмисне озирнувся. Не хотів, щоб Ліза на те звернула увагу. Зараз подібні речі вона сприймала досить агресивно. Кохана все ще не могла змиритися з тим, що відбувається. Натомість я виглядав навіть не Катю й не Крижа, а свого зведеного брата. Я підозрював, що він повинен був частенько крутитися біля мене.

Запропонував Лізі посидіти біля під’їзду, та вона не хотіла нікого бачити. До неї часто підходили сусіди й розпитували про сестру. І мене розпитували, коли зустрічали. Зараз новину про те, що Катю розшукують за криваві вбивства, поширили у всіх ЗМІ. Отже, запитань мало бути ще більше. І вони аж ніяк не могли бути приємними.

Ідучи нашою вулицею, ми перетнулися з одним із сусідів. Чоловік злякано глянув на нас, навіть не привітавшись. Натомість пришвидшив ходу і вдав, що не впізнав. Але ми все зрозуміли. Подивились одне на одного. Ліза знову нічого не мовила. Тільки гмикнула й відвела погляд.

Тепер вона прямувала до під’їзду, сподіваючись, що більше не зустріне нікого зі знайомих. Надія не виправдалася. На нашому поверсі ми наштовхнулися на двох сусідок із сьомого. Жінки вже хотіли були до нас підійти, але я швидко відчинив двері (при цьому вдаючи, що не помічаю їх), і ми застрибнули в помешкання. Я зачинив двері.

У квартирі стояла мертва тиша. Ми зо хвилину постояли, дослухаючись до голосів на сходовому майданчику. Жінки зупинилися й про щось балакали. Ми здогадувалися, що розмова мала бути про нас. Подивились одне на одного. Потім я роззирнувся. Тут так само, як і в мене вдома, видавалося темно. Хоч на вулиці ще був день. І в цій темряві мені несподівано ставало парко. І неприємно. Я швидко пройшов у вітальню й відчинив балкон. Увімкнув світло.

— Навіщо? — тихо запитала Ліза. — Ще ж день.

— Мені якось темно тут. Ти ж не проти?

Ліза тільки повела плечима й пішла у ванну.

Я знову почав роззиратися. Так, парко, неприємно, і щось ніби чавило на голову. Ні, вона не боліла, але щось немов стискало мене з усіх боків. Усе моє тіло. Я вийшов на лоджію й вдихнув свіжого повітря. Повіяв приємний прохолодний вітерець. Останні дні серпня видавалися осінніми. Якщо раніше були зливи, але при цьому на вулиці відчувалося тепло, то зараз був справжнісінький осінній холод. Не знаю, скільки було градусів на той час.

Я подивився на подвір’я: Валерки там не було. Я уважно роздивлявся. Ні, точно немає. Натомість звернув увагу (чи мені вже це здавалося?), що люди задивляються на нашу оселю. Помітивши мене, вони опускали очі або ж удавали, що дивляться деінде, але не на мене. Неприємно.

Стан мій покращився, і я поспішив повернутися до кімнати. Ситуація видавалася не надто сприятливою. Здавалося, тепер усі за нами спостерігають. Складалося враження, що все надто ускладнилося. Зрештою, хіба не так?

Я почув шум води. Ліза збиралася прийняти ванну. Я знову роздивився навкруги. І все-таки тут було похмуро. Я ніколи цього не помічав. Та, певно, не в помешканні справа. Коли в тебе не надто гарний настрій, починаєш звертати увагу на найменші деталі. Зазвичай не дуже приємні.

Я ввімкнув телевізор, поклацав канали. У ТОМУ світі неначе нічого не змінилося. По телебаченню показували ті самі фільми, ті самі програми. З’являлися нові пісні, які відразу ж запускали на музичних каналах. ТАМ нічого не змінилося. Хоча вся країна знала, що коїться в нашому місті. І всі неначе співчували. Таке принаймні складалося враження, коли дивився новини з інших міст. І тільки жителі нашого містечка могли по-справжньому зрозуміти, що це таке — бути в подібній ситуації. Усі інші тільки стверджували, що знають, як це.

Власне, що таке співчуття? Насправді це радість від того, що з тобою не трапляється чогось лихого. І лише той, хто зазнавав певних станів, певних відчуттів, здатен насправді зрозуміти того, хто втрапив у біду. За моїм досвідом, дуже мало людей здатні на повноцінне співчуття й співпереживання. Є люди, які спроможні на це, навіть не переживши чогось подібного. Є. Але більшість із них просто промовляє слова, які начебто нині є доречними, часто не замислюючись над тим, що вони означають. Ці люди завжди переймаються лише собою. Невже вони вважають, що їхня нещирість не відчувається?

Я вимкнув телевізор. Пройшовся квартирою. Зазирнув до Лізи у ванну. Вона не чула, як я увійшов. Вона вже лежала в піні й дивилася поперед себе поглядом, який не помічав нічого навколо. Так, я не хотів, щоб усе так сталося. Я й не міг подумати, що так усе складеться. Постояв зо хвильку. Ліза так і не почула мене. Я тихенько причинив двері.

На сходовому майданчику почулися голоси сусідів. Здавалося, приглушені. Ніби вони не хотіли привертати до себе увагу. Певно, що говорили зараз про нас. Про людей, які виростили таке чудовисько, як Катя. Ну й біс із ними!

Я знову повернувся до вітальні. Де зараз міг бути мій зведений брат? Його вже почала розшукувати поліція. Я сподівався, що вони швидко його знайдуть. Адже він поки не підозрює, що ми про нього вже дізналися. Принаймні хотілося в те вірити. Я добре знав Валерку. Ми хоч і були певним чином родичами, але ж абсолютно різними людьми.

До років п’ятнадцяти-шістнадцяти ми росли більш-менш дружно. Принаймні могли один одного терпіти. А потім щось змінилося. Почалися постійні сварки. Характер його змінився. Він нервувався з будь-якої причини. У нас з’явилася підозра на психічну неврівноваженість. І в цьому Валера звинуватив мене. У чому я був винен? Валера мав сам відповідати за свої вчинки. Не маленький тоді вже був. Чому я мав розв’язувати його проблеми? Звісно, я, як міг, намагався допомогти йому. Але коли людина сама не хоче собі допомогти, то вже ніхто не зможе їй зарадити.

Я так і не впевнений, що з психічної точки зору з ним усе було гаразд. Лікарі визнали його здоровим. Але хіба можна точно встановити, чи людина не божевільна? Скільки я не роздумував над цим питанням, моя відповідь залишається однозначною: у більшості випадків визначити таке просто неможливо.