Розділ без назви (11)

— То ти вважав, що так допомагаєш мені?

— А хіба ні? Ти ж сам знаєш, яке в тебе тоді було життя. Надто вже твоя поведінка була схожа на поведінку тітки Тоні. І це бачив не лише я. Просто я був першим, хто про це заговорив.

— Чим це моя поведінка, цікаво, була схожа на тітчину?

— У тебе бували провали в пам’яті, напади агресії. Що ще тобі потрібно? Я просто хотів, щоб відпали будь-які підозри. Чим швидше починаєш лікування, тим воно ефективніше. Я злякався за тебе. І всі за тебе боялися. Добре, що все обійшлося.

— Та коли, у біса, у мене були напади агресії?! Коли в мене бували провали в пам’яті, чорт забирай?! Кілька разів дійсно щось подібне було, але будувати на цьому ТАКІ здогади! Ти взагалі розумів, що тоді робив? — процідив Валерка крізь зуби.

— Звісно, що розумів! Ти на що натякаєш?

— А може, тим самим ти прикривав свої напади, які в тебе, до речі, теж бували? Думаєш, я не знаю? Ти просто все добре приховував! Але від мене тобі не вдалося це все сховати. Я все прекрасно бачив і розумів, що відбувається! Я не раз спостерігав, з яким задоволенням ти дивишся криваві сцени по телевізору. Не раз бачив, що для тебе то була величезна втіха. Якась незрозуміла й ненормальна втіха. Я бачив це все! — Брат розрепетувався. З рота навіть бризкала слина. У куточках губ з’явилася рідина. Він геть очманів.

— Не кричи! — укотре гаркнув я на нього. Валера переводив подих, важко дихаючи. — Отже, ти ще й так про мене думаєш? Ну, знаєш… Ти зовсім збожеволів! Очі б мої тебе не бачили! Геть звідси!

— Що?! Ти мене виганяєш?!

По моєму обличчю потекли сльози. Я сам не очікував такого від себе. Я не плакав із самого дитинства. Не дозволяв собі цього. Тепер сльози самі виступили з моїх очей. Вони вже не хотіли мене слухати. Після його запитання я зрозумів значення сказаних мною останніх слів. Я не міг вигнати його в цю пору з дому. Було вже надто пізно. Окрім того, я усвідомлював, що розмову завершувати рано. Він ще не розповів мені, що робив увесь цей час у місті, поки переховувався. Отже, я дійсно не міг його прогнати. А шкода. Мені хотілося виштовхати його з оселі й більше ніколи не бачити.

Валерка зітхнув і продовжив:

— Років із десяти ти змінився. Спочатку я просто відчував це… Я бачив, що з тобою щось не те. Але я відкидав ці відчуття. Не надавав їм абсолютно ніякого значення. — Я мовчки слухав. — До того ж, здавалося, що, крім мене, ніхто цих змін не відчував… Але з часом ця думка почала міцніти в мені. Коли тобі виповнилося п’ятнадцять, ти став агресивним. Я на це не зважав, бо й сам не був пай-хлопчиком. Але я помітив, що ти дійсно почав ставитися до всього якось інакше…

— Узагалі-то це ти сам змінився, — перебив його я. — І ти дійсно не був пай-хлопчиком і теж став озлобленим. Щось ти про це постійно забуваєш. А тоді я хотів тобі лише допомогти.

— Допомогти? — якось уже безсило запитав Валера. — Це, по-твоєму, допомога? Ти мало не загнав мене в психлікарню! Ти це називаєш поміччю?!

— Я не хотів тебе запроторювати в психлікарню. Просто не хотів, щоб тебе спіткала доля тітки Тоні. Я вважав, що якщо ти дійсно хворий і це виявлять швидко, то все минеться. Що швидше починають лікування, то краще.

Валера лише глянув на мене, але ніяк не відреагував на зауваження. Натомість сказав:

— Будь ласка, не перебивай мене. — Він набрав у груди повітря, ніби наважуючись на продовження розмови…

Я помітив, що розмова давалася йому важко. Ця думка наштовхнула мене на розуміння того, що ми з ним зрештою маємо поладнати.

— Ти став якимсь відчуженим. Навіть став менше спілкуватися зі Стасом, — нарешті продовжив зведений брат.

— Просто я бачив, що він мені заздрить. У якийсь момент мені стало неприємно. І до чого тут, власне, знову цей Стас?