Розділ без назви (11)

Ось такі міркування спадали мені на думку того вечора. Що більше я згадував про свого зведеного брата, то неприємніше мені ставало. І страшніше. Я не міг відкараскатися від відчуття, що він недаремно переховувався. Він не просто так приходив до Стаса. А якщо саме він намовив Стаса спробувати мене вбити? Потім приходив до нього в тюрму, щоб дізнатися, що ж завадило. І сам же вбив його як непотрібного свідка? А якщо я не помилився й Валера дійсно таки несповна розуму?

Він приїхав на початку літа. Ще до того, як усе почалося. До того, як почалися всі вбивства. Чи не дивний збіг обставин? Але ж насправді час, коли він приїхав у Рівне, неможливо дізнатися точно… Катя, Валера… Катя-кат-Катя-Катерина. Знову згадалася мені гра слів. Катя-кат. Кат. Кат — особа, яка вбиває інших людей. Гм, ніколи не замислювався над цією, здавалося, невинною грою слів. Де ж могла бути зараз мала? Де ж міг зараз бути Валера?

Потім мені пригадався Криж. Ні, Валерка не міг бути вбивцею. Я зітхнув із полегшенням. Імена справжніх убивць ми вже, дякувати Богу, знали. Через усі ці перипетії я зовсім забув про Крижа… Як він дізнався, що я буду на кладовищі? Випадкова зустріч? Скоріше за все, випадкова. Інакше він би краще до неї підготувався.

Дивно, усе те було ніби вві сні. Зараз я навіть не впевнений, що його там бачив. Мені навіть здавалося, що на кладовищі я взагалі не був. Чи можливо це? Дурний сон? Так, дурний сон. Не розумію, чому він мене не вбив. Не розумію, чому Криж узагалі на мене так озлобився. Ще із самого початку. Я ж пам’ятаю, як він стежив за мною. І неодноразово. Ну, нічого, якось ми його переможемо. Тут я впевнений. Мені нема чого його боятися.

Я знову вийшов на балкон. Стало темніше. Насувався пізній вечір. Я ще раз оглянув подвір’я. Цього разу мені здалося, що я побачив Валеру. Вдав, наче думаю про щось. Сам же ніби ненароком поглянув у потрібний мені бік. Так, то був він. Стояв біля височенного старого дуба. Світло від квартир сусіднього будинку добре освітлювало його обличчя. Помітивши, що я вийшов, Валера заховався ближче до високого дерева.

Цікаво, скільки вечорів він тут отак стояв? А я про це й не знав. Я спокійно повернувся до вітальні. У кімнаті швидко накинув куртку й вибіг із квартири.

***

Я вийшов із під’їзду й обережно попростував до того місця, де мав би перебувати Валера. Дуже скоро я спіймав його в поле свого зору. Брат стояв і продовжував вдивлятися у вікна нашого помешкання. Відтак підкурив цигарку, при тому сяйво освітило його обличчя й руки. Я помітив перстень, який подарував йому вітчим на п’ятнадцятиріччя. Мені він на цю дату подарував лише дві книги про комп’ютери.

Так, мій названий батько любив Валерку більше. Не знаю чому, але ще відтоді, як мені виповнилося дванадцять, вітчим почав сприймати мене якось по-іншому. Не раз мені спадало на думку, що тому посприяв мій так званий брат. Частенько вітчим якось дивно розглядав мене. Мовчки. Нічого не говорив. Я ловив на собі його розгублений погляд, запитально дивився на нього, але той нічого не відповідав. Інколи я помічав, що вітчим не хотів дивитися мені в очі. Чому? Ніби зневажав мене. Лише пізніше я зрозумів, що в очі не дивляться не тоді, коли зневажають, а тоді, коли бояться. Він мене боявся? Навряд. Хоча…

Я обережно прокрадався поміж дерев, усе ближче підходячи до Валери. Я хотів підійти ззаду, якомога довше залишаючись непоміченим, аби в нього не стало ані найменшої можливості для втечі.

На вулиці ще гралися діти. Вони на мене не зважали. На мене звертали увагу лише дорослі сусіди. Точніше, витріщалися. Я боявся, щоб їхні погляди не виказали моєї присутності. Раптом я помітив, що Валерка зібрався йти. Якщо він попрямує до зупинки, то мені важче буде його наздогнати. Я пришвидшив крок. Валера докурював цигарку й поглядав на годинник. Він явно зібрався лишати схованку. Та раптом озирнувся.

Я був уже зовсім поряд, заховався за деревом, аби не виказати себе надто рано. Валера роздивився навкруги. Складалося враження, що він у чомусь засумнівався. Знову глянув на наш балкон. Я пришвидшив крок. Ще кроків зо двадцять… Дитина в пісочниці голосно гукнула маму. Жінка озирнулася, перервавши розмову з подругами… П’ятнадцять кроків… Десять… Десь здалеку почувся шум літака… П’ять…

Несподівано Валера знову озирнувся… Затим швидкою ходою рушив геть.

Ось так. Зведений брат пішов, і я не встиг із ним поспілкуватися. Іти за ним далі я чомусь не наважився. Я провів його лише поглядом. Відтак швидко подзвонив Малашкові й повідомив, що зустрів його. Тепер затримання Валери залишалося справою часу. Я трішки заспокоївся й вийшов зі свого сховку. Відразу ж попрямував додому.

Я залишив Лізу, нічого їй не сказавши. Вона вже, очевидно, вийшла з ванної й помітила, що мене нема. Так і є. Уже коли заходив до під’їзду, задзвонив мій мобільний. Я відхилив дзвінок, оскільки був уже майже вдома. Щойно хотів покласти мобільний до кишені, як він задзвонив знову. Я хотів відхилити вдруге, але помітив, що номер незнайомий.

— Слухаю, — вирішив відповісти.

— Привіт! — почувся в слухавці знайомий дещо грубий голос.

— Валера?! — Я аж зупинився від здивування.

— Упізнав? Я й не думав, що впізнаєш. Усі кажуть, що в мене змінився голос. — Чути було, що він всміхається.

— Ти приїхав? Звідки ти телефонуєш?