Розділ без назви (11)

— Звісно, що пам’ятаю. — Цей початок мене насторожив.

— Тоді на мене впало клеймо психа… Хтось розпатякав усім про обстеження в лікарні… То ж був ти, чи не так? — Тепер він дивився мені прямо в очі. Останні свої слова він промовив голосніше й суворіше.

— Що?! Звідки ти це взяв? — здивувався я. — Як тобі таке могло спасти на думку?!

— А просто більше нікому було. Ні батько, ні мати цього зробити не могли. І, крім них, лише ти знав про це все. Будеш відпиратися?

— Звісно, що буду! — Ці слова зведеного брата обурили мене. Як він міг ТАКЕ мені говорити? Як він міг обвинувачувати мене в ТАКОМУ?

— Я й сам хотів би в усе це вірити. Але не можу. Не можу тому, що просто іншої відповіді в мене нема. Знаєш, скільки разів я намагався знайти якесь інше пояснення? Знаєш, як неприємно мені було думати, що мій зведений брат зрадив мене в таку важку для мене хвилину? Близькими ми ніколи не були, але ж тим не менш!

— Та як ти взагалі міг подумати, що то був я?! — Я ледь стримувався, аби не розкричатися: боявся розбудити Лізу.

— А хто? Хто ще це міг бути? Може, поясниш?

— Я не знаю, хто то міг бути. Точно можу сказати, що не я. — Якийсь час я помовчав. Валера теж нічого не говорив. Ми дивилися один на одного. — Ти, власне, сам тоді поводився дивно. І це всі помічали. І недаремно тебе почали називати психом. Ти був занадто нервовим. Усе це співпало з часом твого обстеження, а ти подумав, що всі про нього дізналися. Насправді ти сам себе виказав. І поводився ти, як псих.

— Я поводився нормально, — крізь зуби процідив він.

— Нормально?! Ти вважаєш, що це було нормально?! Ти ліз у всі бійки підряд. Психував щоразу, як потрапляв у несприятливу для тебе ситуацію. І ти ще хотів, щоб це спокійно сприймали?

— У мене тоді була складна ситуація в житті!

— А в мене ні? І не кричи! Ще не вистачало, щоб прокинулася Ліза. Вона й без тебе сьогодні мала важкий день.

— А що у твоєму житті було не те? — Валера нічого не відповів на моє зауваження, але голос дещо стишив.

— А ти вважаєш, мені тоді було легко? Батьки хвилювалися лише за тебе. Я був кинутий напризволяще. І взагалі… і взагалі… як ти міг подумати, що це я тебе тоді виказав? Як ти міг про мене тоді таке подумати?! — Голос мій зірвався, на очі виступили сльози.

Валера здивовано подивився на мене. Певно, він не чекав такої моєї реакції.

— Отже, це дійсно не ти про мене всім розповів?

— Звісно, що не я. — Здавалося, він починав вірити.

— Але ж це ти наговорив батькам, що поведінка моя дивна й що потрібно перевірити мене в психлікарні?

— Я лише хотів тобі допомогти.