Розділ без назви (11)

Я відчув бажання до неї, але… змушений був собі відмовити. З братом потрібно неодмінно побесідувати сьогодні. Це не могло чекати. У той же час я помітив, що Ліза ніби повеселіла. Це мене порадувало. А може, усе обійдеться?

Кохана пішла спати. Я гукнув Валері крізь двері, що чекатиму на нього у вітальні.

— Добре! — почув я відповідь, яка зливалася з шумом води.

Ще кілька секунд постояв біля ванної. Поступово наростало моє вже майже забуте хвилювання. У животі відчувався огидний холодок. На мене чекала неприємна розмова.

Я навіть не знав, з чого починати. Увійшов у вітальню. Щоб зайняти думки, увімкнув телевізор. Скоро вийшов Валера. Та спершу він увійшов до кімнати Каті, щоб переодягнутися. Я пройшовся квартирою перевірити, чи Ліза вже лягла. У кімнаті було вимкнене світло. Вона нічого не сказала, коли я увійшов. Певно, уже заснула. «Нехай спить, — подумалося мені. — Сьогодні був важкий день». Я повернувся до вітальні. Там на мене вже чекав Валера.

***

Він ходив кімнатою й роздивлявся навкруги. Коли я увійшов, Валера розглядав нашу з Лізою фотографію, яка стояла на полиці. Він не почув, як я увійшов до кімнати. Це дало мені змогу трішки його порозглядати. Так, зовнішність його не змінилася. Він лишився таким же худорлявим, зачіску теж за стільки років не змінив. Тільки обличчя мені видавалося більш змученим. І характер його, здавалося, не поінакшав. Побачивши мене, він поставив світлину на місце.

— Гарна в тебе дівчина. — Він усміхнувся.

Тепер я помітив, що за його невимушеністю, яку він так добре демонстрував перед Лізою, усе ж щось ховалося. Валера ніби почувався ніяково. Він потер свій золотий перстень. Стара звичка, що виражала знервованість.

— Так, я її дуже люблю. — Я примусив себе всміхнутися. Неспокій наростав. — Ну, що ще розкажеш про себе? Сідай, — я вказав на диван.

— Дякую. — Валера сів. Подивився на мене.

— Ти не сідатимеш?

— Чому ж? Теж присяду. — Я рішуче примостився поряд. Ураз хвилювання замінилося на впевненість та твердість.

— Усе гаразд? — перепитав Валера. Певно, відчув зміну в голосі. Я кивнув. — Та, власне, нема чого більше розповідати, — почав він. — Я наче все виклав. Нещодавно звільнився з роботи. — За освітою Валера був менеджером із туризму. — Скоро маю братися за іншу. Тим часом вирішив приїхати сюди, провідати тебе. Усе ж стільки років не бачилися. Та я ж це вже теж, здається, розповідав?

— І тебе не злякала ситуація, що склалася в місті? — Я вирішив проігнорувати його запитання й відразу перейти ближче до справи.

— Ні, — просто відповів він. — Живуть же тут якось люди. Хіба треба аж так боятися? — Повів плечима й глянув на мене. Я надто добре знав Валерку. Він щось недоговорював.

Я встав і пройшовся кімнатою. Удав, що маю прибрати папери зі столу. Насправді не знав, як розпочати.

— Люди бояться, — відповів я на його запитання. — Пізно ввечері ти нікого не побачиш на вулиці. Це вважають надто небезпечним.

— Я відчув деяку напруженість. Усі люди якісь насторожені й налякані. Усі поспішають, дивно роззираються.

— Так. Ось що з нами робить страх.