Наприкінці XVIII століття на величезних просторах колоніальних володінь Іспанії та Португалії відчувалося наближення епохи війни за незалежність, епохи антиколоніальної буржуазної революції. Десятиліття, що підготували її, минули під знаком економічного, культурного й духовного піднесення, під знаком іспано-американської Просвіти, під впливом таких глобальних подій світової історії, як Велика Французька революція 1789—1794 років і війна англійських колоній за незалежність 1776—1783 років. Найрадикальніше налаштовані представники креольської буржуазії органічно вбирали найкращі досягнення передової суспільної й наукової думки: революційні ідеї французьких енциклопедистів, у тому числі Монтеск'є, Вольтера й Руссо, наукові ідеї Декарта, Ньютона й Лейбніца. Особливий інтерес викликали передові теорії, спрямовані проти гегемонії церкви й схоластичних догм в освіті, погляди англійських та іспанських економістів, які шукали нові шляхи поступу торгівлі, промисловості, сільського господарства. Цю спрямованість до всебічного прогресу живили паростки капіталістичного укладу, що виникали в колоніях і руйнували феодальну соціально-економічну структуру Іспанської Америки.
Просвіта надала нового імпульсу розвиткові прикладних наук — агрономії й метеорології, інженерній, гірничій і морській справі, медицині й педагогіці; тільки в Новій Іспанії, в Мехіко, в останній третині XVIII століття були засновані школа хірургії (1768 р.), перша в Іспанській Америці Академія витончених мистецтв (1773 р.), гірничий коледж (1783 р.), Ботанічний сад (1788 р.), школи мореплавства в Буенос-Айресі (1792 р.) та інженерів у Каракасі (1808 р.) тощо.
Плідно й цілеспрямовано вивчаючи багатства американської землі та її надр і різноманітність її флори й фауни, діячі іспано-американської Просвіти не були сліпими наслідувачами Європи. їхній світогляд мав неповторну своєрідність-, бо ґрунтувався не лише на європейських, іспанських, а й на самобутніх індіанських та африканських традиціях. У цій новій шкалі вартостей великої ваги надавалося внескові поколінь "американців" у створення матеріальних і духовних цінностей колоніального суспільства. При цьому віддавалося належне й досягненням стародавніх цивілізацій, які вже розглядали як невід'ємну частину власне латиноамериканської культури народів, що населяли колонії. Так формувався передовий креольський світогляд, пройнятий духом патріотизму й національної самосвідомості. Він рішуче відстоював право на політичне самовизначення колоній і від критики й несприйнятгя колоніального гніту напередодні XIX століття перейшов до прямого заклику розірвати пута багатовікового гноблення.
Сильна, хоч і неоднорідна в ідеологічному й політичному відношенні, іспано-американська Просвіта сформувала динамічне покоління вчених-енциклопедистів, мислителів і політичних діячів: у Новій Іспанії це були філософи-просвітники X. І. Бартолаче й X. А. Альсате, у Венесуелі — діячі культури та освіти А. Бельйо й С. Родріґес, на Лаплаті — М. Морено й передовий мислитель і революційний генерал М. Бельграно; у Новій Ґранаді різнобічно освічені вчені-ерудити Ф. Е. Санта-Крус-і-Еспехо, Ф. X. де Кальдас і А. Нариньйо, перекладач Декларації прав людини і громадянина.
Особливе місце у визвольному русі належало зайняти венесуельським патріотам Франсиско де Міранді (1750— 1816рр.) — провісникові латиноамериканської незалежності й Симону Болівару (1783—1830рр.) — визволителю, полководцю, законодавцю й мислителю, який довів до переможного кінця боротьбу за незалежність іспанських колоній. Наприкінці XVIII століття в колоніях формується креольський визвольний рух, що заявив про себе як про активну політичну силу. В ньому брали участь авторитетні кола торгово-лихварської буржуазії й земельних власників, інтелігенції, військові діячі, представники креольського ополчення, широкі верстви населення різного соціального походження.
Найбільші міста Іспанської Америки, значні торгові та економічні центри охопила хвиля антиіспанських змов і повстань. У розвитку революційної ситуації відіграли свою роль і події, які відбувалися в самій Іспанії. Політична криза в умовах французької інтервенції 1808 року розхитала підвалини метрополії. Іспанський король Карл IV зрікся престолу на користь сина Фердинанда VII, потім уся королівська сім'я опинилася за межами Іспанії, в південно-французькому місті Байонні, в ролі полонених і заручників Наполеона. На іспанський трон був посаджений ставленик Наполеона - його брат Жозеф Бонапарт. Та в 1808 році спалахнула партизанська війна іспанського народу проти французьких інтервентів, яка стала початком першої буржуазної революції в Іспанії.
Щодо Бразилії, то хід визвольної боротьби проти португальських колонізаторів був зумовлений ще й тією обставиною, що вигнаний французами з Португалії королівський двір на чолі з принцом-регентом Жоаном перемістився до
Бразилії, в Ріо-де-Жанейро, де перебував до 1872 року. Його син Педру був коронований у 1822 році як імператор незалежної Бразилії. На відміну від американських колоній Іспанії Бразилія здобула свою незалежність без війни. Це певною мірою зумовило й збереження єдності країни, де сепаратистські тенденції не набули широкого розмаху.
В результаті війни за незалежність іспанські колонії позбулися колоніального гніту й стали суверенними державами: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Парагвай. Дещо пізніше завершився процес утворення незалежних держав на Ріо-де-Лаплаті, де ситуація ускладнювалася гострими протиріччями між провінціями й зовнішнім втручанням. Винятком тут був лише Парагвай, який дістав незалежність іще в 1811 році. Інший стан переживали Об'єднані провінції Ріо-де-Лаплати. На початку 1820 року вони розпалися й фактично перестали існувати як єдина держава.
Розуміючи, що роз'єднаність загрожує їхній незалежності, лаплатські патріоти виступили за скликання конгресу, який би сприяв об'єднанню країни. Необхідність об'єднання посилювалась і різким погіршенням відносин із Бразилією через Східний Берег, яке в фудні 1825 року призвело до початку воєнних дій. Установчий конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-Лаплати прийняв 6 лютого 1826 року закон про створення спільного уряду на чолі з президентом. У грудні того ж року конгрес затвердив конституцію Аргентини, яку тепер стали називати Об'єднані провінції Ріо-де-Лаплати.
Війна між Аргентиною і Бразилією тривала до серпня 1828 року, коли було укладено мирний договір, що передбачав визнання Східного Берега суверенною державою. Згідно з конституцією 1830 року вона дістала назву Східна Республіка Уругвай.
Дбаючи про згуртування молодих латиноамериканських держав, Болівар запропонував скликати в Панамі континентальний конгрес. Але в ньому взяли участь лише представники Колумбії, Перу, .Мексики й Федерації Центральної Америки. 15 липня 1826 року вони підписали договір про "вічний союз і конфедерацію". Проте його так і не ратифікувала жодна з держав.
Деякі країни, що утвердилися на Американському континенті в ході визвольної війни, через глибокі внутрішні протиріччя й боротьбу різних угруповань за владу виявилися недовговічними. В Колумбії відразу ж після закінчення війни різко посилилися відцентрові тенденції й розгорнувся сепаратистський рух. У 1830 році колумбійська федерація розпалася. На її території виникли республіки Венесуела, Еквадор і Нова Гранада (Колумбія). Недовго існувала й Федерація Центральної Америки. В 1839 році на самостійні держави перетворилися провінції, що входили до її складу (Гватемала, Гондурас, Нікарагуа, Сальвадор і Коста-Ріка).
Визвольна війна 1810—1826 років мала величезне значення для подальшого розвитку Латинської Америки. Вона привела до ліквідації колоніального режиму, проголошення політичної незалежності й створення латиноамериканських держав. Тим самим було покінчено з численними монополіями, заборонами та обмеженнями, регламентацією що заважали економічному прогресові колоній, складалися сприятливіші умови для розвитку в Латинській Америці капіталістичних відносин та входження її в систему світового господарства. Були скасовані подушний податок і примусова трудова повинність місцевого населення на користь приватних осіб, держави й церкви, в більшості країн повністю або частково відмінено рабство. У всіх нових іспаноамериканських державах запанував республіканський, парламентський лад, прийнято конституції буржуазного типу. Прогресивне значення мали ліквідація інквізиції, скасування дворянських титулів та інших феодальних атрибутів.
В ході війни істотно змінилася національна орієнтація латиноамериканців. Вони дедалі глибше усвідомлювали свою належність до певного етносу, який має невід'ємне право на самостійне існування, суверенітет і власну державність. Перетворення безправних колоній на незалежні республіки, проведення деяких реформ та інші результати війни відчутно вплинули на формування латиноамериканських націй, прискоривши їхнє становлення й консолідацію.
У цей період нової форми набувають етнічно-національні процеси. Наприкінці XVIII - на початку XIX століття розклад кастової системи стає очевидним. Дедалі більшу роль у визначенні соціального статусу починає відігравати майновий критерій. Однак капіталістичні відносини захоплюють спочатку креольську групу (а також часгану метисної й мулатської) і даються взнаки головним чином у торгівлі. Вона була переважно експортною, оскільки колоніальне законодавство довго перешкоджало комерційним відносинам між різними районами материка. Коли ж такі перешкоди знімалися (або обминалися), різні райони часто могли обмінюватися лише натуральними продуктами, в той час як європейські партнери пропонували промислові та інші товари, відсутні в американських колоніях.
У формально єдиному регіоні з'являються економічні райони, які спеціалізуються на виробництві сировини на експорт. Чим більшу роль відігравали економічні інтереси, тим яснішими ставали відцентрові тенденції в різних частинах обох імперій. Об'єднавчі мовні й культурні норми виявилися неспроможними протистояти їм. Креольсько-метисна група виступила ініціатором руйнування інституцій, котрі перешкоджали утвердженню капіталістичних відносин. Розпад іспанської імперії був завершений проголошенням республік, а португальської — бразильської імперії. Спроби деяких іспано-американських революціонерів зберегти попередню адміністративну єдність, що особливо яскраво засвідчило створення Боліваром Великої Колумбії, або перуансько-болівійської федерації, виявилися марними.
Але найвагоміші з об'єднавчих факторів (мова, релігія, загальні традиції креольської та деяких індіанських груп) зберігалися й не раз ставали приводом до закликів згуртуватися в континентальному масштабі, до підвищеного відчуття латиноамериканської солідарності. Проте національна або близька до національної спільнота на такому значному просторі скластися не змогла: інтереси населення незалежних держав виявилися сильнішими, ніж об'єднавчі фактори континентального масштабу.
Нерівномірний розвиток етнічних і етносоціальних процесів у різних районах особливо дався взнаки в ході воєн за незалежність в Іспанській Америці. Якщо на Лаплаті або в Чилі визвольний рух був порівняно сильним, то в Перу й Верхньому Перу виявився необхідним "експорт революції" з Лаплати, похід військ Сан-Мартіна, щоб повалити іспанську адміністрацію. Але навіть у районі Лаплати не можна говорити про єдиний "патріотичний" рух: суто іспанських військ в Америці було небагато (головним чином, у північних районах материка), і основну військову силу як в антиіспанських, так і в проіспанських арміях становили креоли, метиси, на узбережжі — мулати й вільні нефи. Таким чином, війни за незалежність не зводилися до вигнання іспанців, а відображали соціальні протиріччя в самих місцевих суспільствах і були, по суті, громадянськими війнами. Це пов'язано з частим збігом у колоніальному суспільстві етнокультурних і соціальних показників і призвело до того, що у війнах за незалежність соціальна різниця набирала форму етнічного протистояння.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія світової культури» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „5. Культура Латинської Америки доби національно-визвольної боротьби й буржуазних революцій та формування національних культур латиноамериканського регіону“ на сторінці 1. Приємного читання.