Розділ «30. Змова Вініціана й розправа Нерона над змовниками. Загибель Корбулона. Початок Іудейської війни. Веспасіан стає головнокомандувачем римських військ на Сході»

Клопоти, пов’язані з новим весіллям, не стали на перешкоді бажанню Нерона відвідати Грецію. На кордонах імперії було спокійно, і, здавалося б, ніщо не могло йому завадити.

Однак якщо з Парфією було встановлено мир, то з римською знаттю в Нерона тривала війна. Не встиг Тирідат поїхати на батьківщину, як у Римі було розкрито нову змову - змову Вініціана. Про неї збереглося мало відомостей - усього лише згадка Светонія Транквілла (розділи книги Тацита, присвячені цьому періоду, загублено), але те, що Светоній у своїй книзі про Нерона говорить лише про дві змови - Пізона й Вініціана, - дає підстави гадати, що саме вони були найнебезпечнішими. Судячи з того, що змову Вініціана було розкрито в Беневенті (місто на Аппієвій дорозі, сучасний Беневенто), змовники планували покінчити з Нероном, коли він вирушить у свою давно плановану поїздку до Греції - саме через Беневенто пролягав найзручніший шлях із Рима до порту Брундізій, звідки зазвичай відпливали з Італії до Греції. Важко сказати, як саме цього разу було викрито змову та що надихало змовників - високі державні міркування чи просто жага влади, - але Нерон розправився з ними нещадно - всіх їх стратили. Постраждали і їхні родичі - одних було вбито, інших заслано.

У цей час було страчено й дочку імператора Клавдія Антонію, яка відмовилася раніше вийти заміж за Нерона. Невідомо, чи була пов’язана страта Антонії зі змовою Вініціана, але зв’язок подій у часі тут очевидний. Страта Нероном ще однієї рідної дочки свого названого батька, звісно ж, викликала в римлян ремство - все потомство імператора Клавдія було знищено його названим сином.

Придушення змови не вирішило всіх проблем, а навпаки, викликало нові. Вініціан був зятем видатного полководця Доміція Корбулона. Зараз не можна сказати напевне, чи був Корбулон причетний до змови Вініціана, але залишати живою таку людину після страти його зятя Нерон ніяк не міг. У розпорядженні Корбулона було одне з найкращих і наймогутніших угруповань римських військ. Корбулон на той час був, безперечно, найуславленішим полководцем імперії.

Спроба звичайним способом заарештувати Корбулона чи просто стратити його могла б призвести до повстання й непередбачуваних наслідків. Щоб уникнути цього, Нерон, прибувши 66 року до Греції, в найулесливіших виразах запрошує Корбулона приєднатися до нього й насолодитися видовищами. І лише коли Корбулон передав командування довіреними військами, щоб вирушити до імператора, йому вручили наказ Нерона, в якому той пропонував йому вдатися до самогубства. Корбулону не залишалося нічого іншого, як виконати цей наказ.

Найкращий полководець Риму загинув не в бою, а внаслідок чиєїсь, можливо, навіть і власної, інтриги. Така ж доля спіткала незабаром і двох інших відомих полководців - братів Скрибоніїв, Руфа й Прокула, які командували римськими військами у Верхній і Нижній Германії. 67 року Нерон запросив їх до Греції, а після прибуття наказав їм вкоротити собі віку. Можливо, у Нерона були вагомі причини для того, щоб розправитися зі Скрибоніями, але популярності йому це не додало.

Окрім змови Вініціана й необхідності усунути Доміція Корбулона, 66 рік додав Нерону й низку інших проблем на Сході. Коли в Римі під час урочистої зустрічі Тирідата римляни, вірмени й парфяни запевняли один одного у вічній дружбі, на сході імперії спалахнула нова війна, вести яку довелося не тільки Нерону, а й іще чотирьом імператорам Риму, і не виключено, що неймовірно щедрі дарунки Нерона Тирідату давалися тоді насамперед для того, щоб уникнути парфянського втручання. Закриваючи ворота храму Януса й повідомляючи про мир, який настав у всіх володіннях Риму, Нерон уже знав, що ця війна триває, і знав про перші невдачі римських військ.

Навесні 66 року в Іудеї почалося потужне повстання, що стало початком Іудейської війни, завершити яку вдалося тільки імператорові Веспасіану. Повстання це почалося в невеликому містечку Цезарії Приморській із зіткнень між греками, які там мешкали, та євреями.

Римський прокуратор Іудеї Гессій Флор видав декрет, яким позбавив євреїв багатьох переваг, які вони до цього мали. У головних містах Іудеї - Кесарії та Єрусалимі - це викликало радість неєврейської частини населення й озлобило євреїв. Між ними почалися криваві сутички. Коли ж Гессій Флор вирішив вилучити за недоїмки 17 талантів* зі скарбниці Єрусалимського храму, євреї здійняли бунт, вигнавши Гессія Флора з Єрусалима. Римський намісник у Сирії Цестій Галл, чиїм підлеглим був Гессій Флор, спершу спробував залагодити питання шляхом переговорів і послав в Іудею свого вповноваженого чиновника, щоб з’ясувати причини того, що сталося. Іудейський цар Агріппа Другий доводив співгромадянам необхідність і переваги співпраці з римлянами. За це ж саме виступав і первосвященик Маттафія. Однак екстремісти взяли гору - син попереднього первосвященика Ананія Елеазар, друга після первосвященика особа в іудейській церковній ієрархії й тодішній староста Храму Соломона, оголосив, що забороняє приймати жертвоприношення від іноземців. У той час у Храмі двічі на день приносили жертви від імені Риму й імператора, а отже, заява Елеазара була вже прямим закликом до повстання.

____________________

* Йдеться про грошову суму в талантах срібла. 1 талант дорівнював 26,2 кг.

Прибічники Елеазара захопили місто, а первосвященик був змушений втекти до палацу, який охоронявся римським гарнізоном і солдатами царя. Елеазар взяв палац у облогу і хотів уже його штурмувати, але в цей час у лавах повсталих висунувся новий лідер, якийсь Менахем, котрий зумів умовити єврейських солдатів перейти на бік повстанців. Палац захопили, а римський гарнізон відступив до трьох останніх веж. Та не встигли повстанці захопити палац, як негайно пересварилися. Між єврейськими повстанцями почалася кривава міжусобиця - Менахем убив батька Елеазара, колишнього первосвященика Ананія, а Елеазар у відповідь зумів захопити самого Менахема й після катувань стратив. Римському гарнізону Елеазар дозволив покинути фортецю, обіцяючи вільний прохід, але обдурив і перебив усіх, окрім одного командира загону, який погодився прийняти іудаїзм і зробити обрізання.

Тобто з храму було вилучено приблизно 445,4 кг срібла. Однак обурення вірян і повстання були спричинені не розмірами вилученого, а тим, що кошти ці було відібрано в головного Храму, що вважалося вершиною блюзнірства.

Повстання нестримно поширювалося, супроводжуване страшною різаниною. Євреї вирізали всіх греків у Самарії, Галілеї й землях за рікою Йордан. Греки, у свою чергу, вирізали євреїв у Цезарії Приморській й улаштували погроми євреїв у столиці Єгипту Александрії. Попервах римському намісникові Сирії здавалося, що він зможе впоратися з повстанням власними силами. Цестій Галл спробував взяти в облогу Єрусалим, але зазнав поразки й був змушений відступити. Римляни втратили до п’яти з половиною тисяч піхотинців й не менше трьохсот кавалеристів!!! Це було найбільшою поразкою римлян на Сході після битви під Каррами, де 53 року до н.е. зазнав поразки й загинув Марк Ліциній Красс, і невдалого походу на Парфію, початого 36 року до н. е. тріумвіром Марком Антонієм.

Через загрозу втратити Іудею Нерон відкликав звідтіля й Цестія Галла та Гессія Флора, а придушити повстання доручив досвідченому полководцеві Веспасіану, виділивши йому велику армію. Незадовго до цього Нерон вилаяв Веспасіана за те, що той заснув, коли імператор співав і грав на кіфарі. Нерон тоді навіть вигнав його геть зі свого палацу. Однак імператор умів відокремлювати пусту образу від тієї, котра не підлягає прощенню, і коли незабаром Веспасіан знадобився, Нерон саме йому доручив основну частину своїх військ на Сході. До Іудеї тепер вирушила набагато могутніша римська армія, ніж армія намісника Сирії, що раніше зазнала невдачі. До того ж, Веспасіан був більш досвідченим полководцем, аніж переможений повстанцями Цестій Галл. Становище повстанців ускладнювало те, що їм не вдалося отримати підтримку від Парфії, цар якої був задоволений умовами миру й воцарінням у Вірменії Тирідата. Парфянський цар був настільки зацікавленим у дружбі з Римом, що навіть дозволив підвладному Парфії царю Набатейського царства Малху взяти участь у війні на боці римлян. З огляду на таку позицію парфянського царя, єврейські громади Парфії за всього бажання також не могли надати одноплемінникам хоч якоїсь істотної допомоги. Коли євреї звернулися до парфянських іудеїв, з проханням про допомогу, то до них прибула лише невелика кількість добровольців. До кінця 67 року римляни повернули собі Галілею й рушили на Єрусалим. Здавалося б, усе було проти повстанців, однак іудеї опиралися римлянам так відчайдушно, що повстання було остаточно придушено тільки 73 року, коли в Римі встигли перемінитися кілька імператорів.