Розділ «20. Становище в Римі. Тріумф відкладається. Бурі, пожежі чи злий намір? Нерон не дає підняти ціни на зерно. Грошова реформа 63-64 років. Корбулон знову головнокомандувач. Новий похід Корбулона. Довгоочікуваний мир із Парфією. Народження й смерть дочки Нерона»

Оскільки Цезеній Пет уже встиг надіслати до Рима декілька пере можних реляцій, такого безславного закінчення війни там не очікували - «на відзначення перемоги над парфянами посеред Капітолій ського пагорба споруджувалися трофеї* і тріумфальна арка».

____________________

* Трофей - особливе спорудження, яке на честь богів складали після перемоги з обладунків і зброї супротивника.

Повідомлення про невдачі, яких зазнала армія Цезенія Пета, не зупинило цієї метушні. «Розпорядившись про це ще в розпал війни, сенат не зупинив робіт і пізніше, бо прагнення до показного блиску заглушувало в ньому веління совісті». Одначе серйозність ситуації, яка склалася на Сході, у Римі усвідомлювали. Щоб невдоволення невдачами не переросло в бунт, «Нерон, бажаючи приховати своє занепокоєння щодо зовнішніх справ і водночас підтримати впевненість у забезпеченні міста продовольством», наказав викинути в Тибр зіпсовані від тривалого зберігання запаси зерна, які призначалися для простого народу. Якби римські війська не зазнали невдач на Сході, із цього прілого зерна наліпили б коржів для роздачі римській бідноті.

Тепер же вирішено було зробити все, щоб не викликати невдоволення, і було вжито термінових заходів з підвозу в Рим якісного зерна.

Проте декому дуже хотілося, навпаки, будь-якими способами побільшити труднощі. Як повідомив Корнелій Тацит, тоді ж майже двісті кораблів із зерном для Рима «уже в гавані було знищено шаленою бурею, а сто інших, що пропливли Тибром, - раптовою пожежею».

Спершу значна частина зосереджених у Римі запасів зерна псується від тривалого зберігання, потім двісті кораблів із провізією для римлян гинуть під час бурі, а ще сто - від пожежі… Чи не занадто напастей одна за одною навалилося на продовольство, яке надходило в Рим?…

Тут є над чим замислитися. Особливо зважаючи на те, що брак саме продуктів харчування найшвидше спричинив би суспільне невдоволення, ба навіть бунт. 62 року в Остії завершилося розпочате ще за імператора Клавдія будівництво нового головного римського морського порту. Це було дуже важливою подією. З нагоди закінчення будівництва було навіть випущено пам’ятний сестерцій, на одному боці якого було поміщено портрет Нерона, а на іншому - зображення порту Остії з безліччю кораблів і його покровителем, що відпочивав унизу, - божеством ріки Тибр.

Порт, будівництво якого тривало понад 15 років, було захищено спеціальною дамбою. Це було справжнє диво тодішньої інженерної думки. Він був призначений для забезпечення кращого постачання столиці продовольством і потім упродовж сторіч успішно виконував це завдання. Для того, щоб у такому порту загинули сотні кораблів, потрібна була не тільки буря. Крім неї треба було, щоб кораблі в порту розмістилися вкрай невдало. А те, що майже одночасно на річці Тибр від пожежі загинуло ще сто кораблів із продовольством (і це саме тоді, коли в Римі терміново було потрібне зерно!), тим паче наштовхує на думку про можливість саботажу. Принаймні таких катастроф надалі не було ніколи, аж до останніх днів існування римської імперії.

Після недавньої розправи Нерона над Октавією, дочкою імператора Клавдія, який почав будівництво порту, такі нещастя виглядали досить символічно - як гнів богів. А чудес, як відомо, не буває…

Нерон не підняв ціни на зерно. Як надзвичайний захід він доручив завідувати збором податків одразу трьом колишнім консулам - Луцію Пізону, Дуценію Геміну й Помпею Павліну. При цьому Нерон поскаржився на те, що непомірні витрати попередніх імператорів перевершували податки, що збирають у звичайному порядку, і йому доводиться жертвувати державі щорічно з особистих коштів шістдесят мільйонів сестерціїв.

Ці труднощі підштовхнули Нерона до проведення грошової реформи. Нерон клопотався не тільки видовищами й забавами. Його адміністрація, очолювана вершниками й вільновідпущениками, працювала досить ефективно, причому не тільки тоді, коли найближчими помічниками Нерона були Афраній Бурр та Анней Сенека, а й пізніше. 63 року Нерон підготував, а 64 року успішно провів грошову реформу. Частково його на це штовхнули витрати на ведення війни у Вірменії, ліквідацію наслідків стихійних лих і придушення повстання, що спалахнуло в Британії, але результат реформи виявився позитивним. Від часів Октавіана Августа римська золота монета ауреус важила 1/40 римського фунта, а основна срібна монета денарій - 1/90 фунта. Нерон знизив вагу ауреуса до 1/45 фунта, а вагу денарія до 1/96 фунта. Зниження ваги (девальвація) було незначним, але полегшений денарій тепер практично відповідав грецькій драхмі, яка мала широкий ужиток на Сході, що полегшило взаєморозрахунки у торгівлі.

У цій непростій економічній і політичній ситуації Нерону було невигідно продовжувати війну з Парфією, але й укладення миру після явної поразки римської зброї під Рандеєю було теж небажаним, оскільки підривало авторитет імператора. Коли навесні 63 року в Рим прибули посли царя Вологеза Першого, які наполягали на тому, щоб Вірменію було віддано Тирідату, миру укладено не було. Питання про війну чи мир вирішував, звісно ж, сам Нерон, але він повівся досить мудро і, щоб не брати на себе всієї відповідальності, «скликав нараду найперших сановників держави й запропонував їм на вибір сповнену несподіванок війну чи безславний мир. Не вагаючись, вони віддали перевагу війні». Водночас парфянські посли відбули з пошаною та з дарунками, «які мали на меті вселити Тирідату надію, що коли він особисто звернеться з таким проханням, то може розраховувати на успіх». Нерону насправді потрібна була не далека гориста Вірменія, а відновлення підірваного невдачами престижу.

Коли рішення про війну було ухвалено, Нерон знову доручив командування всіма римськими військами на Сході Доміцію Корбулону. Місцевим тетрархам, залежним від Риму місцевим царям, а також римським прокураторам і намісникам сусідніх провінцій було дано письмове розпорядження коритися наказам Корбулона, влада якого, за словами Корнелія Тацита, виросла «майже до таких самих розмірів, у яких римський народ наділив нею Помпея* для війни з піратами». Утім, Корбулон міг розпоряджатися всім аж ніяк не безконтрольно - одночасно намісником Сирії замість Корбулона було призначено Гая Цестія, який взяв на себе управління цивільними справами, - імператор, як і раніше, намагався уникати надмірної концентрації влади в руках однієї людини.

____________________

* На початку I ст. до н. е. в Середземному морі орудували пірати. 67 року до н.е., коли ця проблема виросла до масштабів, що загрожували безпеці держави, римський сенат доручив боротьбу з піратами знаменитому полководцеві Гнею Помпею Великому і був змушений надати йому для цього особливі повноваження, рівнозначні повноваженням диктатора, а також передати йому в підпорядкування весь римський флот, після чого той за якихось три місяці розправився з піратами.

Перегрупувавши війська, Корбулон почав просуватися вперед, але від парфян і вірменів знову прибули посли, запропонувавши йому зустрітися з Тирідатом. Зустріч відбулася на тому самому місці в Рандеї, де наприкінці 62 року було оточено Цезенія Пета і звідки той, зазнавши великих втрат, був змушений відступити, уклавши безславне перемир’я. Це було символічно - синові Цезенія Пета, який служив у нього у званні трибуна, Корбулон, давши трохи маніпулів, доручив поховати останки полеглих там римських воїнів. У призначений день помічник Корбулона римський вершник Тіберій Александр і зять Корбулона легат п’ятого легіону Анней Вініціан «прибули в табір Тирідата й задля того, щоб його вшанувати, і щоб, маючи у своєму розпорядженні таких заручників, він не побоювався, що йому влаштували пастку», а потім Тирідат і Корбулон, супроводжувані кожний лише двадцятьма вершниками, зустрілися.

При наближенні Корбулона цар першим зістрибнув із коня. Корбулон також не забарився спішитися, і вони простягли один одному руки. Похід Корбулона було задумано не для завоювань, а лише для врятування престижу. Розуміючи це, Тирідат намагався зробити все, аби, не поступившись римлянам своїми землями і уникнувши війни, дати їм можливість зберегти цей престиж. Оскільки обидві сторони прагнули миру, рішення знайшли - «зрештою погодилися на те, що Тирідат покладе свою царську корону до підніжжя статуї Цезаря (імператора Нерона. - Прим. В. Д.) і отримає її назад не інакше як з рук самого Нерона». При прощанні Тирідат і Корбулон обмінялися поцілунками, а «за кілька днів обидва війська у всьому своєму блиску були вишикувані одне проти одного - з одного боку кіннота, розставлена загонами з вітчизняними відзнаками, з іншого боку - шеренги легіонів із сяючими орлами, значками й зображеннями богів, як у храмі. Посередині було споруджено трибунал з курульним кріслом на ньому й статуєю Нерона на кріслі. Після заклання, згідно зі звичаєм, жертовних тварин до нього наблизився Тирідат і поклав до його ніг зняту з голови діадему, що вселило в душі присутніх хвилювання, яке посилювалося тим, що в них перед очима все ще стояли картини винищення римських військ і облоги, якої вони зазнали…» Тепер же виходило так, що Тирідат мав вирушити до Риму в ролі прохача, і хоча питання було заздалегідь вирішеним, престиж Риму було відновлено. На честь досягнення угоди Корбулон дав бенкет. Сторони домовилися, що Тирідат затримається на якийсь час у Вірменії, щоб вирішити там свої справи, а потім уже вирушить до Рима. Але щоб у римлян не виникло сумнівів, Тирідат залишав їм кількох знатних заручників.

Таке розв’язання конфлікту з Парфією Нерона влаштовувало й було ним затверджено. Можливо, що такий варіант укладення миру було обговорено заздалегідь ще під час візиту парфянських послів у Рим. Рандейський мирний договір 63 року загалом влаштовував і Рим, і Парфію, на кілька десятиліть забезпечивши спокій уздовж усього римсько-парфянського кордону.