Розділ «16. Повстання Боудікки»

Ще не вщухла війна у Вірменії, як 61 року проти римського панування піднялася, здавалося б, утихомирена вже Британія.

Причиною повстання були зловживання римських чиновників. За словами Корнелія Тацита, бачачи, як римляни скоряють одне за одним британські племена, цар союзного римлянам племені іценів Прасутаг, «який славився величезним багатством», призначив у своєму заповіті спадкоємцями імператора Нерона та двох своїх дочок, «розраховуючи, що така догідливість відгородить його царство й надбання від насильства». Проте цар гірко помилився, не врахувавши жадібності прибульців. Вийшло саме навпаки, «і царство стали грабувати центуріони, а надбання - раби прокуратори* так, ніби й те й інше було захоплено силою зброї. Насамперед відшмагали батогами дружину Прасутага Боудікку й збезчестили його дочок; далі в усіх знатних іценів відібрали успадковане від предків майно, немов усю цю область було подаровано римлянам, а з родичами царя стали поводитися, як із рабами». Не витримавши знущань, іцени повстали.

До повстання пристали й підкорені римлянами раніше трінобанти.

____________________

* Частину рабів у Римі, попри низький статус, використовували для управління майстернями, крамницями, маєтками і навіть для управління провінціями.

Управителям великих маєтків вельмож, а тим паче тим рабам, яких було допущено до управління провінціями, надавалася величезна влада, й вони фактично належали не до нижчого, а до вищого прошарку римського суспільства, чим нерідко зловживали.

Особливу ненависть повсталих викликали розселені на їхніх землях римські ветерани, «які викидали трінобантів з їхніх жител, зганяли з полів, називаючи бранцями й рабами». Ветерани могли так коїти бо їм потурали легіонери, «сподіваючись на те, що їм буде дозволено те саме», але всякому терпінню є межа. Уся східна частина Британії піднялася на боротьбу із загарбниками.

Самовпевненість зіграла тут із римлянами злий жарт.

Столиця провінції, місто Камулодун (нинішній Колчестер), де розташовувалася найбільша римська колонія, не було як слід укріплено, бо «воєначальники про це не подбали, думаючи більше про приємне, ніж про корисне». Намісник провінції Светоній Павлін, зайнятий у той час завоюванням острова Мона, перебував далеко від міста, а Кат Деціан, прокуратор провінції, у відповідь на прохання про допомогу зміг одразу надіслати лише близько двохсот чоловік, та й то без належного озброєння. У місті був свій гарнізон, а понад те, можна було озброїти й мобілізувати багатьох ветеранів як серед жителів міста, так і серед тих римлян, що встигли збігтися сюди з усієї округи. Але ніхто не спромігся цього зробити. Ба більше, міська влада так і не подбала про рів та навіть не вислала з міста, поки це можна було зробити, жінок, старих і дітей, усе ще не розуміючи ступеню небезпеки. Тож повсталі британці легко захопили місто. Частина городян спробувала сховатися в просторому головному храмі, що мав міцні стіни, але після дводенної облоги повсталі захопили і його. Камулодун було розграбовано і спалено. Розправившись із римлянами в Камулодуні, повстанці вийшли назустріч дев’ятому легіону, що поспішав на поміч городянам. У лютому бою всіх піхотинців легіону перебили, й лише легатові легіону Петілію Церіалу з частиною кінноти вдалося прорватися, відійти до укріпленого табору і врятуватися. За короткий час повстання охопило майже всю Британію.

Светоній Павлін, пробившись крізь загони повстанців до Лондінія (Лондона), міста, «яке тоді ще не йменувалося колонією», тобто ще не мало статусу муніципія, але вже досить людного «внаслідок достатку в ньому купців і товарів», урахувавши сумний приклад Петілія Церіала й бачачи нестачу військ, вирішив пожертвувати містом, щоб відійти й зібрати сили. За словами Корнелія Тацита, «ні благання, ні сльози городян, які волали до нього про допомогу, не похитнули його рішучості, і він подав сигнал до відступу, взявши з собою в похід охочих його супроводжувати». Частина жителів не захотіли покидати нажите й незабаром пошкодували про це. Увірвавшись у Лондіній, британці винищили усіх жителів, що залишилися. Слідом за Камулодуном і Лондінієм повстанці так само легко захопили ще одне місто, що мало статус муніципія*, - Веруламій. Після цього прокуратор провінції Кат Деціан утік на континент.

____________________

* Муніципій (municipium) - місто, що мало право повного самоврядування. Всі громадяни муніципія мали римське громадянство.

Римський історик Діон Кассій вважав, що тоді було перебито до 80 тисяч римлян. Інший римський історик, Светоній Транквілл, кількості загиблих не наводить, але повідомляє, що після поразки у Британії, «де два міста було розорено й безліч громадян і союзників перебито», Нерон подумував узагалі вивести римські війська з Британії й не здійснив цього лише «через сором здатися заздрісником батьківської слави» (південну й центральну Британію було скорено за імператора Клавдія, який усиновив Нерона). Найповніше описав події тих днів Корнелій Тацит, який писав, що «загинуло до 70 тисяч римських громадян і союзників. Адже повсталі не знали ні взяття в полон, ні продажу в рабство, ні яких-небудь можливих на війні угод, проте квапилися різати, вішати, палити, розпинати, ніби передбачаючи, що їх не мине розплата, і заздалегідь відомщаючи за себе».

Камулодун, Лондіній, Веруламій було захоплено, однак інші римські фортеці трималися. На боці повстанців були правда й розпач, але сила, воєнний досвід і набагато краще озброєння були все-таки на боці римлян…

Підтягнувши чотирнадцятий легіон, трохи вексиллатій (окремих підрозділів) двадцятого легіону й підрозділи допоміжних військ, що були поблизу, Светоній Павлін, зібравши до 10 тисяч осіб і вибравши зручну для себе місцевість «з вузькою тісниною перед нею і з лісом, який прикривав її позаду, попередньо впевнившись у тім, що ворог тільки перед ним на рівнині та що вона цілком відкрита й можна не побоюватися засідок», прийняв рішення дати вирішальний бій. Легіонерів він розставив зімкненими лавами - у центрі важко озброєних, на обох флангах легко озброєних, а на крайніх флангах свого бойового порядку поставив щільні ряди кінноти. Цариця Боудікка також зважилася на бій. Посадивши на свою колісницю поперед себе своїх дочок, вона об’їжджала загони, що вишикувалися за племенами, і закликала воїнів «перемогти або полягти».

Битву почали британці, які розраховували на свою кількісну перевагу, але досвідчені й добре озброєні легіонери, які стояли щільними лавами, стримали їхній натиск, а потім, метнувши всі дротики, стрімко атакували «у бойовому порядку на зразок клина». Римські легіонери були захищені шоломами та панцирами, що повністю прикривали тулуб і плечі. Їхні окуті металом щити були міцними й легкими і дозволяли витримати практично будь-який удар меча або списа. Легіонерів навчали ведення бою багато років, і легіон у наступі нагадував покрите з усіх боків бронею чудовисько, що наїжачилося мечами й списами. Це чудовисько майже не мало уразливих місць, і вражало все навколо. Озброєння ж у давніх британців було різним.

Захопленого у римлян не вистачало. Знатні бритти іноді мали зброю не гіршу, ніж римляни, але таких воїнів було мало, і навіть вони не вміли битися строєм. Прості ж британці зазвичай для захисту мали лише дерев’яний, оббитий чи не оббитий шкірою щит, що розлітався від кількох сильних ударів меча й не завжди витримував сильного удару важким списом. А билися хто списами, хто сокирами, хто палицями - мечі були не в усіх, а деякі не мали навіть залізних наконечників для списів і використовували замість них загострені кілки.

З таким озброєнням британці не змогли витримати удару легіонерів, які перейшли в атаку, тим паче що одночасно з легіонерами на воїнів Боудікки навалилися солдати допоміжних військ і кінноти.

Бритти могли успішно боротися з римлянами один на один. Маючи кількісну перевагу, вони могли перемагати й більші загони римлян, якщо ті не встигали вишикуватися (як це було з Петилієм Церіалом).