Розділ «НАРАДА»

— Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі, і де Кардова кватира знаю. І багато дечого ще.

Обезоружив старшин. Не знають, що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо.

— Цар чи там Меншиков, народ у Стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє, — правда?

— Правда, милосте ваша.

— І ви турбуєтеся?

— Як же не турбуватися?

— Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут.

— Не гніваємося, а журимося, милосте ваша, — перебиває Ломиковський.

— Гадаєте, Мазепа збожеволів.

— Того ми ніяк не гадаємо.

— Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню.

— Дивиться на старшин. Ті спускають очі. Гетьман бере Ломиковського за гузик, приневолює голову піднести вгору.

— Знаєте, що я вам скажу?

Чекають.

— Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть що хочете з собою. От що! Перестрашив їх, як дітей.

— Знаєте, до чого те все провадить?

Мовчать.

— Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?

Притакують.

— Далеко ми такою дорогою не зайдемо, — правда?