Розділ «СПОВІДАЮТЬ»

— Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені.

Гетьман узяв його за руку.

— Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив.

— Але міг, хотів, — прости.

— Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.

— Не пошкодив, кажеш?

— Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.

Кочубей ухопив гетьмана за руку:

— Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога.

— Нині добре, а завтра — як Бог дасть.

— Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу!

— Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його.

— І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором…

— Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло.

— А історія?

— Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?

Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав:

— Кажеш, діло добре стоїть?

— Гадаю, що так.

— Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, — просив крізь сльози, — щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став.