Розділ «VIII»

— Нехай тiльки влiзуть у мiй город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! — кричала Мотря.

А грушi висiли, як горнята, та жовтi, як вiск! Лаврiновi дiти дали б їм гарту, хоч би вони зовсiм були чужi, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать.

Дiти знов полiзли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем i побила дiтям спини;

На Лаврiновому дворi пiднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жiнки, а чоловiки. Лаврiн доказував, що то груша його, бо вiн її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городi.

— Коли вже на те пiшло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, — говорив Лаврiн.

— Ба не дам i половини, бо груша росте на моїй землi. Мало чого там батько не говорив колись, — говорив Карпо.

А дiти все лазили в дядькiв огород, а Мотря все частувала їx рiзкою. Брати мусили йти в волость. У волостi присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврiновi або щоб одгородив до Лаврiнового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврiновi ту землю навiки.

— Авжеж! Так оце продам два аршини землi! — кричав Карпо. — Я й Лаврiнових грошей не хочу i землi не дам. Про мене, нехай приймає coбi грушу на свiй двiр, — говорив Карпо.

— Але ж, чоловiче, грушi не можна прийнять, — говорив у волостi голова, — а рубати доброго дерева rpix. Давай щороку половину груш Лаврiновi, та й iдiть coбi з богом.

Лаврiн i Карпо вийшли з волостi i нiбито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврiновi.

Прийшли вони додому. Карпова жiнка заспiвала iншої.

— За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплi та бурякiв. Це все свекруха наговорює в волостi.

Мотря знов ганяла Лаврiнових дiтей з свого города ломакою, доки грушi зовсiм не обiрвали то Мотринi, то Лаврiновi дiти.

Минула зима, знов настало лiто. Капосна груша, неначе на злiсть, ще бiльше розрослась i вшир i вгору, знов уродила i стояла рясна, як облита. Груш уродило мiшкiв зо три, коли не бiльше. Грушi були здоровi i дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було не жарти.

Знов почалась така сама комедiя. Ще грушi не достояли, а Лаврiновi дiти кинулись на їx, як бджоли на мед. Мотря вибiгла з коцюбою, побила дiтей, ще й грушi пооднiмала. Мелашка розлютувалась за своїх дiтей, як вовчиця, кинулась до Мотрi й трохи не здерла iз неї очiпка. Карпо i Лаврiн пiшли до священика. Священик раяв їм зробити так само, як переднiше раяли в волостi.

— Ти, Карпе, заплати Лаврiновi одчiпного три карбованцi, i нехай груша буде навiки твоя. Ти, Лаврiне, пристаєш на те? — спитав священик

— Чи то можна пристати на те, — сказав Лаврiн. — Я щороку продам груш за три карбованцi, а то щоб я взяв три карбованцi раз, та й годi. От нехай менi Карпо одрiже на два аршини землi з грушею та й одгородить. От на це я пристану.

— Авжеж! В мене й так огороду обмаль, ще й одрiж йому на два аршини. Я на це не пристану, — сказав Карпо. — Про мене, Лаврiне, бери грушу та пересади в свiй город.

— То дiлiться щороку грушами пополовинi, — сказав священик.

— Коли ж, батюшко, Лаврiновi дiти лазять у город, вибачайте, як свинi, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, — сказав Карпо.