Розділ «VIII»

Священик одiслав Кайдашиху в волость. Вона пiшла в волость. Слiдком за нею йшли люди й дiти. У волостi присудили або дати Крповi десять рiзок, або заплатить матерi п'ять карбованцiв, як тiльки Карпо не перепросить матерi i не помириться з нею.

Карпо надвечiр проспався. Його покликали в волость i, хоч вiн був десяцьким, хотiли його простягти i всипать десять рiзок.

Карповi стало сором. Вiн не робив панщини, i його пани не били. Вiн перепросив матiр, i мiж двома Кайдашенками знов настав мир. Щоб свинi не скакали через тин, вони восени перекопали батькiвський город ровом, ще й дерезою обсадили,

Знов почалася згода мiж Кайдашенками. Малi дiти знов перими почали прибiгать однi до одних гуляти; за ними почали заходить один до другого брати, а пiсля всiх пересердились їх жiнки, хоч од їх перших все лихо починалось. Брати зовсiм помирились, i Лаврiн держав до хреста Карпову дитину.

Минула зима. Знов настало лiто. Золоте лiто несло за собою нелад мiж Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу.

Як громада дiлила мiж братами двiр старого Кайдаша, до Карпової половини одiйшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврiнова. Ще хлопцем Лаврiн прищепив своїми руками щепу на старому пнi. Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лаврiновi ту грушу иа багату кутю тодi, як Лаврiн чхнув за вечерею. В сiм'ї всi звали ту грушу Лаврiновою. За це знали всi на кутку.

Груша росла широко й високо i довго не родила. Сам Лаврiн натякав Карповi не раз i не два, що в Карпiв двiр одiйшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.

На бiду того лiта груша вродила, та ще й дуже рясно. Грушi були здоровi, як кулаки, та солодкi, як мед. Таких груш не було в цiлому селi. Груш уродило так рясно, що гiлля аж гнулось додолу.

Лаврiновi дiти довiдались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городi, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полiзти через тин та нарвать груш.

Дiти тiльки того й ждали. Хлопцi полiзли на грушу та й давай трусить, а дiвчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тiтка Мотря.

— А нащо це ви рвете нашi грушi! — крикнула Мотря на небожiв та небог.

— Еге! Це не вашi грушi. Бабуся сказали, що це груша батькова, а не дядькова, — говорили дiти та все збирали грушi.

— Ось я вам дам грушi! Зараз повикидайте менi грушi з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спiднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втiкати.

Мотря кинулась до кропиви. Дiти пiдняли гвалт i кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибiгла з хати Мелашка.

— А навiщо оце ти, Мотре, б'єш моїх дiтей? — спитала в Мотрi Мелашка.

— За те, щоб не крали моїх груш, — обiзвалась з-за тину Мотря.

— А хiба ж це твої грушi? Це наша груша; хiба ж ти не знаєш, чи що? — говорила Мелашка.

— Ще що вигадай! На нашому городi та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобi наговорила на вербi грушi, а на осицi кислицi, — говорила Мотря.

З хати вийшов Лаврiн i почав оступаться за дiтей. Вiн кричав до Мотрi, що то груша його, що про те знає все село, що його дiти мають право рвати грушi, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собi з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку.

— Iдiть, дiти, та рвiть грушi смiливо! Це ваша груша, — говорила до дiтей Кайдашиха.