Розділ «VIII»

— Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, — обiзвалась Кайдашиха.

Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дiбровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибiгла а хати Мелашка з Лаврiном, а за ними повибiгали всi дiти. Двi сiм'ї, як двi чорнi хмарi, наближались одна до другої, сумно й понуро. Мортя стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в однiй сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо у вузькiй сорочцi з короткими та вузькими рукавами, в широких бiлих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа Карпових дiтей у вузьких штанцях, у сороченятах з короткими рукавами, в спiдничках вище колiн.

По другий бiк тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi, в здоровiй хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко в голцi, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в бiлiй сорочцi, в червонiй новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками, в зеленiй ситцевiй ряснiй спiдницi. Рядом з Мелашкою стояв Лаврiн у широких рясних синiх з бiлими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвiла i стала повнiша на виду. Її очi, її тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум'янцем од вискiв до самого пiдборiддя. Гаряче сонце лляло свiт на двiр, на людей, обливало їх од голови до нiг. Чорна здорова хустка чорнiла на бабi Кайдашисi, неначе горщик, надiтий на високий кiлок.

Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всiх, дрижало, переливалося мiж жiночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась помiж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат i крутили хвостами, дивлячись на людей, їм здавалося, що їх от-от покличуть i нацькують ними когось.

— Нащо ви одв'язали нашого коня та заперли в свiй хлiв? — крикнула Мотря. — Не святi ж прийшли з неба та одв'язали його!

— Одчепись, сатано! Хто його одв'язував? То твої дiти їздили по дворi та й упустили його, — крикнула Кайдашиха.

— То, мамо, баба одв'язали коня та й пустили по дворi! — брехали Мотринi дiти з-за угла.

— Нi, не баба! То Василь одв'язав та їздив, доки не впустив коня, а кiнь як задер заднi ноги та плиг у наш город! — кричав Лаврiнiв хлопець.

— Он глянь, суко, на тин! Це твiй кiнь звалив. Заплати три карбованцi та оддай нашого кабана, тодi вiзьмеш свого коня. — кричала баба Кайдашиха.

— Як то? За свого невiрного гнилого кабана та ви взяли нашого коня! — репетувала Мотря, пiднявши лице вгору.

— То ваш кiнь гнилий та червивий, а не наш кабан, — кричала Мелашка з-за бабиних плечей.

— Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря до Мелашки.

— Принеси лишень три карбованцi, а нi, пiду в волость тебе позивати, — обiзвалась Мелашка.

— Ще й вона пiде в волость! Втри переднiше вiскривого носа та тодi пiдеш у волость, — кричала Мотря.

— Не лайся, бо я тобi в вiчi плюну, — говорила баба Кайдашиха.

Молодицi пiдняли гвалт на все село. Їх лайка дзвенiла, як дзвони на дзвiницi, по всьому яру, доходила до дiброви. Люди з кутка позбiгались i дивились в ворота й через тин. Декотрi сусiди почали вмикуватися, хотiли їх мирити i вговорювали Мотрю.

— Та це ж тi каторжнi Балашi! Хiба ж ви їх не знаєте? — кричала Мотря до людей.

— Та це ж тi iродовi Довбишi! Хiба ж ви їх не знаєте? — репетувала баба Кайдашиха. — Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами.

— Та годi вам лаятись! — гукнув з-за тину один чоловiк.

— Як же годi! Та це ж тi пiдтиканi, задрипанi Балашi! Хiба ж ви їх не знаєте? Це ж тi бiєвськi лобурi, що старцiв по ярмарках водять! — кричала Мотря. — Он зав'язалась, як на Великдень, а батько ходить по селi з торбами.