Розділ «VI»

Мелашка обцiлувала маленьких братiв i сестер, розв'язала хустку з гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було всякого добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука, ще й медяники. Дiти аж плескали в долонi та щебетали на всю хату.

Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з горiлкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матiр'ю пiшла в садок, жалiлась на свекруху й свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.

— Я тижня не пробула в свекрухи i вже сльозами облилася, — говорила Мелашка. — Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з'їли. А збоку через сiни живе Карпова Мотря, наче люта змiя, не сприяє менi через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.

— То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи:

— Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я одна, як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину.

Поплакала Мелашка з матiр'ю в садку, ввiйшла в хату, сiла за стiл полуднувать i не полуднувала.

«Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!» — думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.

Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась з сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.

«Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!» — подумала Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.

Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. «Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i своє й твоє смiття, а завтра не винесу, — думала Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, — нехай вже лає мати, а то й вона кричить».

Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла.

— Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? — питала Мотря в Мелашки.

— А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоєї половини сiней та виносить твого смiття, — сказала Мелашка.

— А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? — обiзвалась Кайдашиха. — Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!

Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря.

Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.

Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi в Лаврi. I тепер вона збиралася в Київ, але самiй iти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше.

— Помагайбi вам! Поздоровляю вас з великим понедiлком, — промовила Палажка.

— Спасибi, будь i ти здорова, — одказала Кайдашиха, — сiдай, Палажко, в нашiй хатi.

Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий пiст так спостилась, що в неї тiльки очi блищали.