Розділ «VI»

Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались.

— Чого ти там бабляєшся? Мий хутчiй руки, бо прийде батько вдруге до хати, то вiн нам поб'є спину! — вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.

Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тiста на руках, обтерла їх сяк-так рушником i кинулась вимiшувати лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою, i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав'язла в густiй лемiшцi, хруснула й переломилась.

— Ой боже мiй, з цим недбайлом! — крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. — Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й мiшай.

В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку i почала вимiшувать лемiшку ложкою. — Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та й тебе навчила! — крикнула з злiстю Кайдашиха.

Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисiткою, голодний Кайдаш знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку.

— Якого ви недовiрка вдвох робите, що в вас i досi обiд не готовий! — крикнув Кайдаш на всю хату. — Пiди, Мелашко, до Мотрi та позич хлiба на обiд.

Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип'ятком:

— Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снiгу зимою не дiстанеш. В Карповiй противiй хатi дверi були одчиненi. Мотря почула цi слова.

— Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцiєю кочергою! — крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. — Сплять до обiду та ще мене й судять: судiть вже Мелашку, а мене не зачiпайте.

Мотря причинила свої дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди позичать хлiба на обiд.

Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок. Вона вглядiла в садку Лаврiна.

— Зобiжає тебе, моє серце, мати, — сказав Лаврiн i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.

— Дарма, що мати лає, аби ти мене тiшив своїми очима, — сказала Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.

Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов'яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.

I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камiнь. Мотря не любила Мелашки i все чогось пiдкопувалась пiд неї, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в однiй хатi, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз. Мелашка вже нудилась за Бiєвцями, за батьком, за своєю доброю матiр'ю. Вона просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха її не пустила.

Кожної недiлi просилась Мелашка в гостi, i кожної недiлi Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.

— Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? — питав у неї чоловiк.

— Скучила за матiр'ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матiнки в гостях. Цiєї ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла в Бiєвцi. Прилiтаю в батькiв садок та й сiла на вишнi. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.