Розділ «VI»

— Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й пiдемо в гостi.

— Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дiтись. Шумить дiброва на гopi та тiльки жалю менi завдає. Щовечора дивлюся на заросянськi гори, щовечера пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летiла, то лiси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зеленi луги сльозами залила.

Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль молодої жiнки.

Вiн пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.

— Здається менi, що до моєї матiнки й дорога терном та колючою ожиною заросла, — сказала Мелашка.

Лаврiн таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невiстку до родини, а сама таки не поїхала. Навiть попадинi пуховi подушки та наливка не заманили її на Западинцi. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бiєвцях була недобра горiлка.

— Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тiльки що не їли, — сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю.

Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докiр, стала для неї важка, як камiнь.

Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бiєвцi.

Тiльки що Мелашка ступила на батькiв порiг, та й залилась дрiбними сльозами, впавши матерi на груди.

— Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, в вiкна виглядала, та вже й перестала.

— Не пускав нас батько, не пускала й мати, — сказав Лаврiн, — в жнива було дуже багато роботи.

— Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бiєвцями та за нами, — говорила мати, — привикай, серце, до чужого села та до нової рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дiвка, як верба: де посади, то прийметься.

— Не так легко, мамо, прийнятись, — говорила Мелашка, — коли посадили нiби на гарячому пiску.

Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.

— У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в'яла, — сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку. — Чого ти, дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй став такий тихий та смутний.

— Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.

— Не можна, дочко! Зав'язала голiвоньку, не розв'яжеш довiку, — сказала Балашиха, осмiхаючись через сльози.

Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiєвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашцi було важко в свекрухи.

— Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я плакала, а далi звикла. Така вже жiноча доля.