Розділ «VI»

Проскурниця почула те важке зiтхання, глянула на молодицю й задивилась на неї.

— Чого ти, молодице, так тяжко зiтхаєш? — спитала вона Мелашки.

— Господи, як тут у Києвi гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то менi здається, що оце треба через день умирать.

Мелашка розказала проскурницi за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в головi чудна думка. Несподiвано їй стало на думку зостаться в Києвi. Краса мiста, краса церков, монастирiв одiбрала од неї думку навiть про Лаврiна.

— Наймiть мене, матушко, за наймичку. Не пiду я додому.

— Коли хоч, то й ставай помiсячно. В мене одна робота — пекти щодня проскури, — сказала проскурниця.

Мелашка сподобалась проскурницi, а од неї саме тодi одходила наймичка.

— Тут у церквi нашi односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони пiдуть з Києва додому.

Проскурниця повела її в свою хату. Хата була зараз коло церкви на цвинтарi, в великому домi, в нижньому етажi, тiльки дверi в хату були за брамою, на другому дворi. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з одним здоровим вiкном, переплетеним залiзними гратками. Пiд вiкном од стiни до стiни стояв довгий стiл. Ввесь стiл був укритий рядками проскур i великих, i маленьких, i малесеньких. На лiжку коло печi, на подушках, застелених бiлим простирадлом, лежали здоровi проскури, як паляницi. Наймичка печатала проскури знамеником.

Проскурниця звелiла Мелашцi помить руки i поставила її в кiнцi стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тiсто та все поглядала на дверi. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислiдкувала її.

Здорова пiч була вже витоплена й пашiла вогнем. Через дверi було видно маленьку кiмнату, де жила проскурниця. В кiмнатi було чисто й гарно, як у вiночку. На лiжку бiлiли чистi подушки. На вiкнi червонiли мiж зеленим листом китайськi рожi. Коло образiв з золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку неначе повiяв тихий теплий вiтер у лiтнiй день, такий спокiй був розлитий в тих кiмнатах. Вона викачувала проскури, а її думки лiтали в Семигорах, коло Лаврiна. Сльози закапали в неї з очей. Вона втерла їх рукавом.

«Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потiм що буде, то й буде», — думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.

Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась i повела бабiв з церкви. Вона хотiла вести їх у печери, але на цвинтарi оглянулась на всi боки й примiтила, що нема Мелашки.

— Де ж це дiлася Мелашка? — питала Палажка, оглядаючись на всi боки. — Чи не зосталась у церквi?

Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв дверi i замикав замком.

— Куди це вона пiшла? Може, вона десь за церквою? — говорили баби.

Палажка обiйшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двiр, — Мелашки нiде не було.

— Оце, боже мiй! Де це вона загаялась? — бiдкались баби i посiдали пiд стовпами на схiдцях.

Сидiли вони, сидiли, ждали-ждали, а Мелашки не було.

— Куди це її нечистий понiс? — почала вже лаятися Палажка. — А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її ждати.