Золотий жук

— Череп! — відгукнувся Легран. — І справді у моєму малюнку є певна подібність. Дві чорні цятки вгорі нагадують очниці, так? А нижню, більш довгасту, можна прийняти за оскал.

— Може й так, Легране, — сказав я. — Але пробачте, малювальник ви невмілий. Тому я почекаю з судженням щодо жука, поки не побачу на власні очі.

— Як вам буде завгодно, — сказав він з легкою образою, — але, на мій погляд, я малюю непогано, принаймні, я звик так вважати. Адже в мене були відмінні вчителі. І тішу себе надією, що дечому я мусив у них навчитись.

— Ну, тоді, любий друже, ви з мене покепкували, — сказав я. — Згоден, ви досить вправно намалювали череп. Хоча я й повний профан у остеології, ви майстерно намалювали череп. І якщо ваш жук справді нагадує череп, то це найдивовижніший у світі жук. І назву йому треба пошукати відповідну. Гадаю, ви назвете вашу знахідку Scarabaeus caput hominis, жук-людська голова, або що-небудь у цьому роді. У книгах з природничої історії чимало подібних назв. Але де ж вусики, про які ви згадували?

— Вусики? — сказав Легран, якого попередня розмова чомусь засмутила. — Хиба ви їх не бачите? Я намалював їх такими, якими вони є в природі. І вважаю, що приклав достатньо зусиль.

— Добре, добре, — сказав я, — можливо, ви й намалювали, але все-таки я їх не бачу.

І я повернув йому папірця, без зайвих слів, тому що не бажав остаточно розсердити його. А насправді мене вкрай здивувало, чому справа обернулася таким боком. Що саме вивело Леграна з рівноваги? Адже на малюнку не було ніяких вусиків, а жук як дві краплі води скидався на череп.

З похмурим виглядом він забрав в мене папірця і вже зім’яв його, мабуть з наміром кинути у вогонь, аж раптом щось прикувало його увагу до малюнка. На мить обличчя його побагровіло, потім зблідло, як у мерця. Кілька хвилин він пильно, не рушаючи з місця, придивлявся до малюнка. Нарешті він встав і, захопивши зі стола свічку, пішов в самий віддалений кінець кімнати, де вмостився на корабельній скрині. Там він знову почав пильно розглядати папір, обертаючи його на всі боки. Хоча його поведінка була досить дивною, я вважав за краще не втручатись. Скоріш за все, Легран знов занурювався у свій похмурий настрій.

Потім він вийняв з бічної кишені портмоне, обережно поклав туди папірця і, сховавши портмоне в письмовий стіл, замкнув шухляду на ключ. Тепер він трохи заспокоївся, хоча колишня жвавість до нього все ж не повернулась. Однак, він виглядав не стільки похмурим, скільки задумливим. Чим більше вечоріло, тим глибше й глибше поринав він у свої думи, і жодна спроба його відволікти не мала успіху. У мене був намір провести ніч у хатині, як це часто траплялося раніше. Але, бачачи настрій, у якому перебував господар, я взяв за краще розпрощатися з ним. Він не зробив жодної спроби затримати мене, однак на прощання потиснув мені руку навіть сердечніше, ніж звичайно.

Через місяць, впродовж якого я не отримав жодної звістки від Леграна, до мене у Чарльстоні раптом завітав Юпітер. Я ніколи не бачив старого доброзичливого негра таким розстроєним і злякався: чи не трапилося чогось з моїм другом?

— Ну, як, Юпі? — сказав я, — що нового? Як справи у твого господаря?

— Сказати правду, маса, він нездужає.

— Нездужає! Прикро це чути. На що ж він скаржиться?

— У тому й річ! Ні на що не скаржиться. Але він тяжко хворий.

— Тяжко хворий, Юпі? Що ж ти мені одразу не сказав? Він лежить не встає?

— Де там лежить! Його з собаками не здоженеш! У тому й біда! Ох, душа в мене болить. Бідолашний наш маса Віл…

— Юпітере, я все ж хочу зрозуміти, у чому справа. Ти кажеш, що твій господар хворий. Хіба він не сказав, що в нього болить?

— Не гнівайтесь, маса. Я не знаю, що з ним сталося. Маса Віл говорить, що з ним усе гаразд. Тоді скажіть мені, чому ж він блукає цілими днями вперед і назад, дивлячись собі під ноги, повісивши голову й піднявши плечі, а сам блідий, як мрець? І потім, чому він весь час возиться із цифрами?

— Що він робить?

— Рахує і цифри виписує, таких чудернацьких цифр я ніколи не бачив. Скажу, вам, це починає мене лякати. Я дивлюсь за ним в обидва. От вчора проґавив, він утік від мене, ще й не розвиднилось, й тинявся десь увесь Божий день. Я вже й товстелезного дрючка вирізав, хотів провчити його гарненько, коли він повернеться, тільки, старий дурень, не наважився, бо надто вже сумний повернувся.