Розділ 1. Загальні засади економічної науки

1) у вузькому розумінні: пристосування для автоматичної підтримки певного режиму роботи певної установки, рівномірної дії механізмів тощо;

2) у широкому розумінні: певне явище, сила, що вносить у певне середовище порядок та правильність.

За умов, коли поле дії та прояву законів ринку весь час поширювалося у просторі, коли нові види виробництва та по­треб виникали одночасно, а кількість виробників на ринку практично не обмежувалася, основні ринкові закони і, зокрема, найбільш важливі серед них, тобто основні регулятори ринкової поведінки виробників і споживачів — закони конкуренції, попиту і пропозиції тощо, працювали в автоматичному режимі, на повну силу, не зустрічаючи перешкод на шляху прояву своїх причинно-наслідкових зв’язків, механізму їх реалізації. Можна погодитися з ученими, які вважають, що вже у мануфактурний період, який висунув на перший план в економіці капітал, зайнятий у сфері виробництва, протекціонізм меркантилістів поступився своїм домінуючим становищем новій концепції економічного лібералізму, що базується на принципах невтручання держави в економічні процеси, необмеженої свободи конкуренції підприємців [9; 12, с. 34], в основі яких лежить саме вільна дія об’єктивних законів ринку.

І дійсно. Положення концепцій А. Сміта, Д. Рікардо, інших класиків останньої третини XVІІІ — першої третини ХІХ ст. про «економічну людину», «невидиму руку провидіння», «державу — нічного сторожа», заклали підвалини уявлення вчених і політиків (і не тільки для свого часу) про характер взаємоз’язків ринкової економіки та діяльності держави, впливали фактично до початку ХХ ст. та й у ХХ ст. на характер, зміст та напрямки формування економічної політики переважної більшості країн світу.

Теза Адама Сміта про «невидиму руку провидіння» фактично вперше з наукових позицій визначила роль конкуренції як головного регулятора та стимулятора економічного розвитку в умовах формування капіталістичної системи відносин власності. Вона є, як і капіталістична приватна власність, базовим, глибинним механізмом, під впливом якої формуються всі основні характерні риси ринкової форми організації суспільного виробництва. Адже функціонування приватної власності є об’єктивним законом функціонування ринкового господар­ства. А конкуренція виступає механізмом реалізації системи відносин приватної власності, визначаючи становище виробників та споживачів, їх можливості, причини, умови та фактори перерозподілу самої власності.

Слово пізньолатинського походження «конкуренція» у буквальному значенні перекладається як «сутичка», «зітк­нення». Словники дають декілька тлумачень суті поняття «конкуренція»:

1. Суперництво, боротьба за досягнення кращих результатів у якійсь сфері діяльності.

2. Боротьба між приватними виробниками (суб’єктами ринкового господарства) за найбільш вигідні умови виробництва, реалізіції та купівлі товарів і послуг.

Є й таке цікаве визначення суті конкуренції — це стан взаємовідносин, при якому відбувається вільне, повне та достовірне зіставлення всіх суб’єктів господарювання як у плані пропозиції, так і попиту на товари та послуги, засоби виробництва та капітал.

Але, звичайно, найбільш повно суть конкуренції, її роль та значення для розвитку ринкової системи господарювання розкривається у загальновідомих її функціях, в першу чергу таких як функція об’єктивного регулятора збалансованості між попитом та пропозицією, між суспільними потребами та виробництвом, узгодження інтересів відособлених виробників в умовах розвиненого поділу праці, функція формування ринкової ціни тощо.

Тому саме конкуренція є тією силою, тим внутрішнім двигуном, який рухає вперед усю економічну систему, спонукаючи виробників до ефективного та оптимального використання обмежених ресурсів, у тому числі й інтелектуальних, якщо вони мають на меті задоволення тільки власних егоїстичних потреб та інтересів. Штучне відключення цього двигуна призводить до втрати динаміки та по­ступової зупинки всього механізму, який складає основу функціонування й розвитку економічної системи ринкового типу. Отже, конкуренція — це об’єктивний закон ринкової економіки на всіх етапах її становлення та розвитку, ліквідація примусовими політичними діями прояву цього закону неодмінно призводить до ліквідації ринкової економіки як системи.

У сучасних умовах розрізняють декілька рівнів прояву та реалізації вимог закону конкуренції [1, c. 42]. Це, зокрема, конкурентоспроможність товару, конкурентоспроможність фірми, галузі, країни.

Конкурентоспроможність країни, як підкреслює вищезгаданий автор, є синтетичним показником, який об’єднує конкурентоспроможність товару, товаровиробника, галузеву конкурентоспроможність і характеризує становище країни на світовому ринку. У загальному вигляді конкурентоспроможність країни в умовах вільної конкуренції визначають як здатність країни виробляти товари та послуги, що задовольняють потреби світового ринку, реалізація яких збільшує добробут країни та окремих її громадян.

Найбільш системний показник конкурентоспроможності країни вперше розроблений відомою міжнародною організацією — Світовим економічним форумом у 1986 р. Для визначення рейтингу конкурентоспроможності використовуються багатофакторні векторні моделі, які враховують 381 показник [1, c. 40]. Вони згруповані в вісім агрегованих факторів: внутрішній економічний потенціал; зовнішньоекономічні зв’язки; державне регулювання; кредитно-фінансова система; інфраструктура; система управління; науково-технічний потенціал; трудові ресурси. Об’єктивні статистичні показники по кожній країні (близько 70 % всіх показників) доповнюються суб’єктивними оцінками — експертними оцінками аналітиків, результатами опитування керівників великих корпорацій і провідних економічних експертів у різних країнах.

У межах класифікації основних видів конкуренції («досконала — недосконала») сучасні економісти розрізняють три основні форми ринку з урахуванням співвідношення попиту і пропозиції: поліполія — монополія — олігополія. Домінування в економічній системі тієї чи іншої форми ринку визначає поле, можливості та межі вільної дії, прояву і реалізації ринкових законів, хоча парадоксальність ситуації полягає в тому, що саме завдяки реалізації причинно-наслідкових зв’язків цих законів у процесі поступального розвитку ринкової системи поле та можливості їх вільної дії та реалізації значно скорочуються, породжуючи складну низку економічних, соціальних суперечностей і потрясінь. Розв’язати їх, надавши нового дихання конкурентній системі, можна лише завдяки активному втручанню держави в економічне життя, на основі формування та проведення активної економічної політики.

Отже, існує певний водорозділ у функціонуванні ринкової системи, за яким вона не здатна динамічно розвиватися в автоматичному режимі, потребує підключення ще одного регулятора — держави. Цей водорозділ можна досліджувати як з позицій якісних перетворень всередині самої ринкової економічної системи, так і в часі.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці «Япон­ська економіка перед вибором: процвітання або занепад», що побачила світ у 1986 р. у Токіо, сформулював суть основних форм управління, які притаманні тій чи іншій економічній системі. Зокрема, він виділяє «Модель Рікардо», основу якої, на його думку, складає абсолютна роль ринкового механізму при нульовій ролі держави; «Модель Сталіна», для якої характерна нульова роль ринку при абсолютній ролі держави, та «Проміжну модель» з її нескінченною різноманітністю співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Розвиток ринкового механізму на основі «Моделі Рікардо» створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема закону конкуренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, коопераціїї та інтеграції, концентрації та централізаціїї виробництва і капіталів почала призводити до небажаних, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до монополізації сфери виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської системи, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підривала основи автоматизму в механізмі регулювання стосунків між економічно відособленими суб’єктами виробництва. Відсутність заміни тим елементам механізму функціонування законів ринку, які забезпечували автоматизм регулювання соціально-економічних процесів у ринковій системі, однак у силу названих причин втратили свою ефективність, спричинила цілу низку економічних та фінансово-валютних криз як в окремих країнах, так і в цілому світі.

Збої у механізмі регулювання економічної системи по­глибилися внаслідок такого страшного чинника, як підготовка, хід та наслідки Першої світової війни. Практично в усіх європейських країнах внаслідок війни відбувся катастрофічний злам автоматичного механізму управління ринковою економікою. У цілому військові витрати країн-учасниць зросли більш ніж у 20 разів, склавши понад 200 млрд доларів (у цінах відповідних років) та в 12 разів перевищивши наявні золоті запаси. Війна знищила третину матеріальних цінностей людства — за кошти, що були витрачені на її ведення, можна було б, при їх розумному використанні, в шість разів підвищити добробут людей на планеті. Лише Японія — на 25 % та США — на 40 % збільшили у роки війни своє національне багатство. США, зокрема, на час закінчення війни зосередили в себе близько половини світового запасу золота та зробили боржниками майже всі західні країни [6, с. 5—6].

Автоматичний механізм регулювання ринку не зміг роз­в’язати й низку соціальних проблем, які загострювалися від кризи до кризи, а надто під час та після Першої світової війни, наступних світових криз. Фактично швидкими темпами розвивалася ентропія[16] соціально-економічної системи капіталізму.