Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Але ж це нонсенс! У нас є всі дані!

Алла знизала плечами і відвернулася, тому що Гуров знову продовжив розмову. Над психоінженерами висіла аура розчарування і поразки. Але Гуров, як завжди, без­емоційний, меланхолійний і незворушний.

— Нет-нет. Говорить, что это поражение — неправильно, — відповідав він на чиєсь запитання. — Нужно понять причины, почему никто не сумел активизировать Лингвошлем. Вот перед нами яркий пример — Яна Медведьєва. За три недели она полностью освоила управление устройством, разобралась в концептуальном аппарате и стала одним из лучших операторов данной системы. Это значит, что система работает. Она не может не работать, она по своей природе универсальна, так как опирается на волевое усилие человека. С другой стороны, мы видим, что устройство вызывает просто физическое отвержение у тех, кто не может активизировать его. Вот и все. Я повторюсь, — кгм, нужно понять всю важность того, что произошло. Ведь для того чтобы запустить Лингвошлем, нужна активная воля. Если никто не сумел его даже запустить, это говорит о том, что внутреннее устройство этих людей принципиально другое. В нем нет выраженного волевого начала. Я всегда говорил, что русские, — это особая раса, особая порода людей. У них есть стремление к интенсивности. То, чего больше нет на Западе. Это звено связи со своей глубинной природой, видимо, в последние полстолетия было утеряно. И сейчас данное положение вещей закрепилось на уровне физиологии. Это значит, что мы имеем дело с другим биологическим видом. Я еще раз повторяю, эти результаты не должны восприниматься печально, они, наоборот, указывают на очень важные тенденции. Когда-то, безусловно, европейский сверхэтнос обладал большой степенью пассионарности. Великие географические открытия, великие завоевания, колонизация Америки и так далее — все это происходило потому, что были люди соответствующего склада сознания. Но очевидно, за последнее столетие все настолько изменилось, что произошла перестройка самой физиологии данного типа человека на уровне высшей нервной деятельности. Еще раз повторю, это очень важные результаты. Результаты цивилизационного значения. Общество потребления полностью искоренило в данном типе людей способность к волевому усилию, и даже понимание того, что это такое, постепенно сводится к мифологии. То, что прибор не попадет на западные рынки, не является для нас потерей — сегодня мы как раз поняли, что проблема кроется гораздо глубже. Тот волевой тип человека, который раньше был способен на большие открытия и достижения, сейчас уже утерян, в массовом количестве он сохранен только здесь, в России. О чем это говорит? Это говорит о том, что дальнейшее развитие цивилизации будет связано именно с этим регионом, с этими людьми, тогда как на Западе будет происходить лишь медленное угасание. Что это еще значит? Это значит, что проведена реальная черта между двумя типами цивилизаций.

— Возможна ли война между ними? — запитав у Гурова Володя Нетребін, один із його наближених прихильників, котрого Гуров називав своєю надією. Володя відсидів дев’ять років за екстремізм — у дев’яносто сьомому він, будучи засновником радикальної ультра-націоналістичної організації «Секира Перуна», здійснив підпал низки офісів політичних партій і культурних організацій, зокрема й ізраїльського культурного центру в Одесі. У тюрмі пройшов знамениті таборові університети — ретельно студіював Гумільова і концепцію пасіонарності, вивчав праці традиціоналістів і радикальних лівих, на зразок Юнґера й Алена де Бенуа, захоплювався Спартою, Тамерланом і «людьми довгої волі». Гуров дивився на Нетребіна як на того, хто міг би стати головним рушієм політичної сили на основі його цивілізаційної концепції — йшли вперті чутки, що в Москві й Пітері уже назбиралося достатньо бажаючих, які хотіли доєднатися до цього руху й виконувати якісь практичні дії для народження нової гіперборейської надцивілізації.

Гуров спокійно сприйняв запитання Нетребіна.

— Это неизбежно. Пассионарные этносы всегда будут стремиться максимально расширить свое сознание и влияние своей воли, и как отражение этого процесса будет несомненно происходить экспансия военная, территориальная, культурная и духовная. Можно сказать, с сегодняшнего дня, с этой выставки, с нашего стенда война уже началась. И мы видим это по реакции наших западных гостей — это изобретение они нам не простят. Для дотошных историков сегодняшнюю дату можно записать как начало Первой Мировой Консциентальной войны. Еще раз говорю, в чем ценность урока с Лингвошлемом — мы воочию убедились в том, что сегодня водораздел между двумя типами мироустройства проходит не по политическим убеждениям, не по экономическим предпочтениям, а по тому, как устроено сознание — способен человек на волевое усилие или нет. Поэтому могу вас успокоить, либо же кого-то, наоборот, огорчить — война уже началась. И это первая мировая война в истории человечества, которая будет идти вокруг сознания и за сознание.

Над психоінженерами повисла гнітюча тиша.

— Но неужели ничего уже нельзя сделать? — озвалася повногруда Маша, яка спеціально приїхала з Москви на виставку, і Федір побачив, як Маша покрилася гарячими червоними плямами хвилювання. — Неужели нельзя им объяснить, что никаких нарушений законов природы нет, что нет никакой фальши, подлога, что это просто задействованы еще неизвестные стороны сознания?

— Нет-нет, — відповів Гуров. — Вот здесь уже, к сожалению, ничего сделать нельзя. Вот это и есть когнитивный барьер, через который заставить кого-то перейти невозможно. Потихоньку к нам будут присоединяться те организации и группы, которые способны его осознать и преодолеть. Это и есть фазовый переход. Вот он произошел, а остальной мир остался там, в инерционном периоде. Прибор есть лишь отражение новых пробужденных функций сознания. Если сознание настроено на то, чтобы видоизменяться, развиваться и активно действовать, оно рано или поздно схватит суть происходящих изменений. Если же оно инертно и отказывается от выхода за пределы известных ему схем и концепций — увы, ничего поделать с таким человеком уже нельзя.

Працівник «Мистецького Арсеналу», став запрошувати всіх гостей на відкриття виставки, присвяченої візіонерському живопису, і під звуки акордеонів натовп поступово рушив углиб коридорів, що запалювалися світлом, немов велетенська гірлянда. Повз Федора проходили знайомі обличчя — фізики, біологи, філософи, журналісти, пройшов Айзек, що, заклавши руки за спину, розмовляв з якоюсь миловидною дівчиною, пройшли Віктор і Яна, пройшли незворушний Гуров і Володя Нетребін зі своєю свитою, а акордеоністи все грали і грали, і Федора на секунду взяло відчуття неймовірного щему — наче перед ним проходили не люди, а хвилини і дні, летіли піщинки з одної капсули клепсидри в іншу, не владні стримати перебіг часу. Акордеоністи все грали і грали, перебираючи дрібними клавішами, і їхні звуки злітали до самої стелі, і Федорові раптом на очі навернулися сльози від цих дрібних, розсипчастих звуків мелодій, від вічного перебору клавіш, від нестримного лету піщинок часу, що, збиваючи з ніг, зриваються в завірюху, за якою не видно нічого, а музиканти все вигравали, і їхня мелодія була не веселою і не сумною, вона здавалася вкрадливою, трохи хижою і трохи небезпечною, ніби оберти голови, коли кружляти серед морозяної ночі п’яним і щасливим, знаючи, що твоє щастя триватиме рівно доти, доки триває це кружляння, доки летять сніжинки, доки над головою ця бездонна пітьма. Тихим кроком у засніженій темряві крався Звір. А зорі холодні, як і раніше, а пальці акордеоністів усе бігали, бігали по клавішах, тиснули ґудзики — тиснули, тиснули ґудзики, білі–чорні, білі–чорні, чорні–чорні, білі–білі, тиснули, все тиснули й тиснули.

Я відвернувся від людей, щоб витерти невчасні сльози. Якби був п’яний, міг би їх виправдати, а для сліз тверезого виправдання не було. Просто мені раптом стало дуже шкода всіх. Не себе. Можливо, вперше в житті. Просто шкода всіх інших. За те, що вони всі — тут. За те, що змушені бігти під це постійне перебирання кнопочок, чорних і білих, чорних і білих. Такі самотні, навіть у цьому яскравому, тісному натовпі. Наче блазні, що змушені смикатися під звуки акордеона. Такі ж нещасні, як цей глибокий мінорний бас, як цей високий сопранний виск. Закинуті глибоко в самотність, в цю холодну темну матерію.

Тріо завершувало вступ інтенсивним престіссімо. Натовп оточив музикантів півколом, їх пальці бігали, тиснучи ґудзики, забираючи кудись моє серце, змушуючи кружляти перші сніжинки в нічному небі над Лаврою. І все раптово припинилося. Музиканти відірвали руки від клавіш. Різка тиша — і публіка вибухнула оваціями.

Із глибини коридору, проти руху запізнілих гостей, що наздоганяли гіда, до мене рухалася Яна Ведмедьєва.

— Приветствую, — сказала вона, сідаючи біля мене на підвіконня.

— Решили побыть одной? — озвався я.

— Устала от серости и скуки.

— Визионерская живопись Вам кажется скучной?

— Это ушло в восемнадцать, вместе с кислотой, ночными клубами и прочими детскими увлечениями.

— У вас, в Москве, быстро становятся взрослыми.

 — Нет. Некоторые остаются детьми на всю жизнь. Я устала возиться с детьми, — Яна притулилася спиною до вікна, наче вмостилася у комфортабельне крісло. Зробила ковток зі свого фужера й оцінююче поглянула на мене. — А вы?