Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Я теж поки що ні, але до завтра нам потрібно це зрозуміти. Зрозуміти, яке цивілізаційне зрушення ми маємо на увазі. Тоді нас чекатиме успіх.

— Дмитре Івановичу, мені здається, вже пізно щось змінювати, — не витримав Федір. — Ми вже все заточили під нашу концепцію, уже готові стратегії, всі плани розписані, у вас складено графік зустрічей з усіма цими інвесторами похвилинно. Переписувати щось зараз — це божевілля!

Карманов глянув на нього з усмішкою.

— Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися з тобою? Коли ми сиділи з тобою тоді влітку в «Мараті», говорили про плани на життя, і ти сказав, що хочеш братися за невирішувані задачі?

Він кивнув.

— Пам’ятаю.

— Ось наш вирішальний момент, Могило. Ось для чого ми разом. Ми класно здружилися, але тепер настав час перевірити нас в бою. Тепер ми маємо по-справжньому проявитися. Саме тепер, коли такий тиск і такі високі очікування.

— Але ж ваша доповідь завтра по обіді.

— Значить, маємо час подумати.

Близько восьмої вечора було оголошено закриття виставки.

— Їдь із ними, — наказав йому Карманов, коли натовпи журналістів, науковців і перекладачів стали юрмитися на шляху до автобусів — ті мали везти їх у «Мистецький Арсенал» на офіційну коктейльну вечірку. Підкорившись, Федір розмістився в автобусі разом із науковцями. Усі місця біля світових наукових світил були зайняті, тож йому довелося сісти поруч з італійським католицьким біосеміо­тиком, схожим на гриба в людському костюмі. На італійцеві все сиділо криво — волосся, очі, окуляри, — так, наче людська подоба для нього була лише скафандром, який він надів, до того ж, у великому поспіху. На щастя, вони швидко порозумілися. Спостерігаючи за тим, як за вікном у листопадовій темряві вони минали Матір-Батьківщину, він слухав невелику доповідь біосеміотика про відпадіння людської мови від мови ангельської, з чого й виникло уявлення про відокремлені види тварин, рослин і птахів замість цілісного уявлення про природу.

Заколисаний цими біблійними темами, Федір не зчувся, як вони опинилися біля входу в «Арсенал». Висипавши з автобуса, гості гамірною юрмою рушили у музей. Атмо­сфера «Арсеналу» прийняла його у ще незламане, незіпсуте чудо: все вже було готове до фуршету. Пригамоване світло, виблискуючі вечірні сукні гостес, усмішки і святкові зачіски званих гостей. До високих стель «Арсеналу» вже здіймалися відголоски легкого романтизму — квартет віолончелістів і фортепіано створювали враження часу, що зупинився — як і на кожному такому заході, у Федора виникло відчуття, що це все надто добре, аби бути правдою. За́лами ширився запах закусок, що вже чекали на шведських столах. Уже почалися офіційні промови і тости, що зазвичай передували початку всякої гастрономічної дискусії.

Неофіційним ведучим цього вечора був Леонід Американович Самодвижцев, один із найстаріших науковців Києва. Самодвижцев говорив вагомо і складно. Коли ж його масивні, прямокутні слова, що лягали рівними рядами в основу нової світової філософії, закінчилися, він передав тост одному з найдревніших присутніх на Форумі киян — дев’яностолітньому франтові з довгим молочно-білим волоссям, колишньому головному архітекторові Києва. Від колишнього головного архітектора віяло історією. Уся компанія завмерла, очікуючи його слова. Опираючись однією рукою на ціпок і тримаючи в іншій бокал із шампанським, він обвів усіх поглядом і мовив:

— Я думаю, все уже устали слушать и желают поскорее приступить к фуршету. Потому я буду краток. Вместо тоста я расскажу анекдот. Вы все его знаете, поскольку я рассказываю его из года в год каждый раз на подобных мероприятиях. Но я расскажу его все равно, — колишній головний архітектор підняв келих вище, і ті, хто знав, про що йдеться, стали гукати: «Розказуйте! Розказуйте!».

— Итак, одному человеку поручили встретить официальную делегацию, — сказав скрипучим старечим голосом головний архітектор. — И сообщили, что делегацию нужно сводить в бордель. Он привел всю делегацию в бордель. И тут оказалось, что одному нравятся блондинки, другому — брюнетки. Третьему — худые, четвертому — толстые. Человек бегал-бегал с этажа на этаж в борделе, устраивал свидания, а потом упал и умер. Вывод такой: трахать легче, чем организовывать. Поэтому предлагаю поднять первый тост за организаторов и за то, чтобы им все удалось.

Усі, хто були поруч, гідно оцінивши життєвий досвід патріарха, з почуттям перехилили келихи з шампанським, і так розпочалася їхня вечірка. Знову ожили віолончелі, потекли залом звуки роялю, і шановна інтелектуальна публіка насунулася на столи з наїдками, розпочавши бенкет.

— Hey, is it you, Mister Mohyla? — раптом почув Федір чийсь голос. — Іt’s me, David. David Moshkovitz.

Перед ним зупинився чоловік із тарілкою і келихом в руках. Девід виявився майже на голову нижчим за Федора — він був приземкуватим, смаглявим, з гладким круглим обличчям і блискучими чорними очима, схожими на дві темні маслини.

— Wow, what a surprise, — він потис йому руку. — Nice to meet you at last! Welcome to Ukraine! How was it in Kyiv today?

— Breaking all my expectations, — жуючи канапе, відповів Девід. — Very nice and old city, you know. I like people here. They are so nice... The exhibition is amazing, and it seems you’re really at the edge! I’ve found some articles in very serious business and computer magazines, dedicated to these so-called visual languages. It’s really something! — докинув Девід і заклав собі до рота невеличкий рулет із шинки. — It’s a kind of a culture shock for me. You can meet all of these gurus from Silicon Valley... This is something beyond my understanding.