Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Нарцис в руках самурая? — уточнив Федір. — Досить прозорий символ.

— Так, це символ молодого хлопця і його наставника, так би мовити. Це було поширеною практикою серед самураїв. Елементом соціалізації.

— Розкажіть мені про Лулу, — раптом обмовився Федір. — Хто він був за один?

Карманов, ніби чекаючи цього запитання, сів у фотель, склав руки за голову і прикрив очі, а коли розплющив їх, ті спалахнули, як два сині газові пальники.

— Напевне, уже час, якщо ти сам про це запитав. Маємо поговорити про це. Треба, щоб це відійшло у минуле, щоб пішла нова кров, а нові рядки щоб писалися з чистої сторінки... Ти віриш у передбачення? У мене склалося враження, що провидіння вирішило, аби фатумом Лулу став саме я. Я людина війни, я вже казав тобі. Якщо війни немає назовні, вона починається у мене всередині. Я — пансексуал, якщо тобі цікава моя орієнтація. Мені не важливо, якої статі людина — мені важливо, щоб вона була особистістю. Ми ніколи не були з ним разом, якщо тебе це цікавить. Навіть в емоційному плані він залишався завжди осторонь. Жив життям такого рака-відлюдника, який виходить з нори на публіку вкрай рідко. Він нікого не впускав до себе всередину, ніколи. Можливо тому, що відчував свою відмінність. Не знаю, можливо, він був із тих, кого називають індиґо. Він був набагато вищим у своєму розвитку за всіх навколо, за всіх, кого я знав. Можливо, з нього мав з’явитися містик, духовний учитель, хтось типу Лао-Цзи або новий Лютер — іноді ж такі люди народжуються, ти згоден? Він сам себе розумів дуже погано. Він ніби постійно прислуховувався до якогось голосу всередині себе. Нас познайомив наш спільний приятель на одній вечірці. Він мені одразу сподобався. Молодий, нахабний, самовпевнений. Ми зустрічалися десь на вулиці, у парках — часто я мусив якось спеціально вдягатися, щоб мене не впізнали. Він казав, що він емо і скоро стане найкрутішим серед усіх рок-співаків. Я сказав — навіщо кидати слова на вітер? Зробіть якісний продукт, і я допоможу тобі стати найкрутішим рок-виконавцем за всю історію людства. Спочатку вони називалися «Дети октября», а вже потім я запропонував йому стати лідером — так з’явився Лулу Октябрьов. Він був колосальним нігілістом, і коли з ним поспілкуватися трохи довше, то міг поїхати дах у кого завгодно. Він не вірив ні у що, і йому приносило задоволення відбирати віру в інших. Він мав до цього чуття — відчував, де у людини слабкість, і одразу починав тиснути на слабке місце. Віка не любила його, тому що він знайшов її слабке місце — у Віки були певні ілюзії щодо життя, і Лулу їх усі зруйнував. До зустрічі з Лулу ми жили відносно щасливо — уже минув той перший жар цікавості, та ми могли б повільно почати зближатися знову, і років через десять стали б ідеальною зрілою парою, проте Лулу не дав нам цього зробити. Він підірвав їй віру в те, що Віка може стати щасливою. Насправді, це була його принципова позиція — що всі ми неживі, нам тільки здається, що ми живі. Мислимо, що ми діємо і уявляємо, що ми здатні до подолання, а насправді це тільки хвороба. Це щось таке і юнацьке, і разом з тим... було щось моторошне, щось більше, ніж просто підлітковий максималізм. Була там якась... чорнота. Він моментально розбирався, як ти влаштований, і бив тобі просто в серце. Він поламав Віці усю нервову систему. Вона його зненавиділа після цього. Вона теж була свого роду цнотливою. Для когось вона, може, здалася б дурепою, та для мене це просто дитяча наївність. Ця чистота — це як творчий матеріал, з якого будується все на світі, бездомішна глина, з якої можна виліпити що завгодно. Лулу прийшов і зіпсував її. Він зіпсував також і мене. Не те, щоб я розлюбив Віку, просто захотілося жити далі своїм життям, вона мені стала байдужою. А Лулу... він був як вино. Від нього хмелієш і хочеш ще. Він колекціонував такі випадки, як ми з Вікою — ніби потребував переконатися, що ідеальних людей не буває. Він був майстром знецінювання. Він дуже тонко відчував, на чому тримається людська віра. Байдуже, у що — у Бога, у диявола, в гроші, в талант, в самого себе. Якщо ти вірив, що ти —професіонал, він змусив би тебе почуватися лузером. Якщо ти вважав, що знаєшся на музиці, він доводив тобі, що ти не здатен відрізнити хропіння сусіда в гуртожитку від симфонічного оркестру. І так далі. У школі йому за це постійно били морду. Його просто не могли терпіти. Він був як чорна діра, чорна зірка, яка всмоктує у себе будь-яке світло і це, чесно сказати, заворожувало. Віка була переконана, що живе абсолютно щасливим життям зі мною — і тут до нас приходить якось Лулу і починає говорити з нею — м’яко, як брат, — і починає щось розказувати їй, якихось філософів цитувати, якісь фільми переповідати, щось висміювати, і от я вже бачу, що Віка перемінюється на обличчі, блідне, їй на очі навертаються сльози — тому що він не просто ображав тебе — він одразу проникав у саму твою суть — у твою систему цінностей, у твої мотивації, і жалив туди — і тебе раптом розбивав параліч. Ти не те, щоб відмовлявся від своїх поглядів — він нічого не нав’язував, він просто... вселяв у людей сумнів. Віра — це дуже тонка річ, Могило. Лулу якраз відчував ці тріщини у вірі і тиснув на них доти, доки віра людини не розколювалась.

— Здається, я розумію, про що ви, — прокоментував Федір. — Власне, завдяки йому я, мабуть, і сиджу тут. Лулу був майстром банкрутств.

— Тобто?

— Наш Віктор Чиж називає такий обвал віри «банкрутством». Вони стали б із Лулу найкращими друзями.

— Зрозумів. Але я всі ці ходи уже давно розгадав. Мене так просто не впіймаєш. І його злило, що він не може дістатися до мене. Тому нас так тягнуло одне до одного — я хотів зайти йому в серце, а він хотів проникнути мені в розум. Нас зчепило, як двох гадюк — не на життя, а на смерть. І я вівся на це, втрачав себе, починав діяти необдумано, імпульсивно, проявляв свою насильницьку природу. Мені подобається, коли хтось постійно кидає мені виклик. Тоді я відчуваю, що реально живу. З Лулу в мене був цей азарт... Правда, все це зайшло трохи задалеко — Віка, коли у неї почало обвалюватися все в голові, стала панічно боятися Лулу. У неї почалися істерики, ступор, манія переслідування. Якось вона напилася таблеток, мені треба було возити її в реанімацію. Потім це все закінчилося — коли Лулу зрозумів, що у Віці вже немає чого руйнувати і що мене він пробити не може, він розвернувся і пішов. У нього з’явилися нові друзі, нові зв’язки, і ми бачилися з ним лише за офіційних нагод — він уже не хотів навіть товаришувати зі мною. А потім, у той день перед концертом... Ми з ним зустрілися, знову почали говорити, знову зійшлися на мечах. І він програв. Не знаю, як це сталося, та я відчув, що мої слова пробили його і завдали такого болю, якого йому ніхто не завдавав. Я показав йому, що вся його філософія — це філософія самообману. Щоби якось помститися мені, він сказав, що більше не даватиме концертів, що це буде його останній виступ. Коли він програв, він збагнув, що немає куди більше ступити кроку. На цьому для нього світ закінчився. І саме через це він вистрибнув з вікна, розумієш? Це був єдиний хід, який йому ще залишався. Я знаю, це звучить безсердечно, але він сам закрив собі всі шляхи до відступу. Він просто вирішив повернутися в стихію, з якої виник, бо зрозумів, що не має підстав залишатися особистістю. В принципі, крок, гідний самурая.

Карманов замовк, а Федір ще кілька хвилин, мов загіпнотизований, сидів і мовчки дивився йому в сяючі блакитні очі, ніби чекаючи продовження. Він ледве знайшов у собі силу повернутися назад з цих бездонних блакитних колодязів.

— Виходить, ти зруйнував віру самому Лулу?

— Щось на зразок цього. Чи радше, я зруйнував його анти-віру. Я таки справді став його фатумом. Опісля тієї розмови, якраз, коли ти підійшов, я почувався так, наче у мене закінчилося все моє старе життя і я теж не знаю, куди мені зробити наступний крок. Я переміг свого заклятого суперника, але не знав, як тепер жити далі. У той же день я зрозумів, що більше не хочу займатися медіа-групою і збираюся переорієнтуватися на щось інше. А увечері з’явився ти. І я зрозумів, що ти — посланець нового світу. Поводир, за яким треба йти.

— Химерно.

— Калейдоскоп. Ти ніби дивишся у чарівну підзорну трубу, і тільки починає здаватися, що все йде шкереберть, — ти береш і повертаєш калейдоскоп, і раптом знову з’являється ідеальна симетрія.

Вони просиділи ще якийсь час у бібліотеці в гнітючій тиші.

— Така ось історія, — сказав Карманов, плеснувши себе по коліну. — Одним словом, заскакуй з понеділка в кабінет, вип’ємо кави... Маю розмову спеціальну — я переглянув відео з розстановок... Там є багато моментів, хотілося б їх обговорити детальніше.

Пізній вечір, далеко за північ. Нарешті ми знову опиняємося насамоті. Ми спраглі й жадібні до наших тіл. Ми кусаємо одне одного, перекочуючись розпеченим ліжком, як молоді леви в сухій траві. Жаркий вітер савани обпікає обличчя, і в мене пересихають губи. Смирна, з її розкосими очима, нагадує дівчину з племені масаїв, що відійшла до озера набрати води, коли раптом її став заганяти у пустелю лев. Ми б’ємося і боремося, перемащені рудим болотом біля водопою, і зграї карминових ібісів все злітають з місця на місце, не наважуючись повністю піднятися важкою хвилею у повітря. Коли кров починає капати гарячими краплями з наших ран, ми падаємо у тепле озерне багно і сплітаємося, наче дві анаконди, здавлюючи одне одного так, що африканське небо починає кружляти над нами. Зараз ми ще голодніші, ніж перед бійкою. Смирна важко дихає, її стискає якесь особливе бажання, яке не задовольнити простим дряпанням кігтями.

— Ти в порядку? — запитую у неї.

— Так, — вона притуляється до мене, ховаючи обличчя.

— Кажи, що? — я знаю, що вона мене хоче щось попросити.