Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

Остання пропозиція Слави всім здалася найрозсудливішою. Він пропонував провести великий конгрес когнітивних дисциплін, куди можна було б запросити всіх, хто працює у даній сфері — від нейрокомп’ютерних досліджень і робототехніків до спеціалістів з гіпнозу і курсів швидкочитання, і в такий спосіб почати проштовхування своєї ідеологічної платформи.

— Що ти скажеш? — Карманов, підіймаючись із крісла з напівлежачого положення у сидяче й подивився на Федора.

— Думаю, що Слава взяв нас усіх за яйця, — озвався Федір. — Це те, що мав би придумати я.

— Ти вже робив такі великі проекти? — спитав Карманов у Слави.

— Я? Ні... я робив невеликі, на Гогольфесті...

— Тоді ви запускатимете це разом із Могилою. Федоре, я хочу, щоб ти особисто був відповідальний за цей проект. Попрацюйте зі Славою над концепцією, щоб до завтра вона була чітко сформульована. Це шикарний спосіб зібрати всіх, хто щось робить у цій індустрії. Я вже йду писати листа Осі Айзеку. Ось хто нам допоможе у цьому.

Опісля невеличкої перерви на каву Федір зі Славою усамітнилися в особливому «блакитному» куті їхнього офісу, куди зазвичай відправлялися для продуктивного обдумування, і почали накидувати ідеї щодо майбутнього симпозіуму.

— Когнітивний форум, — сказав Федір. — Перший Все­український Міжнародний форум когнітивних технологій.

— Грандіозне дійство, чувак! Я вже бачу бігборди з нашими анонсами! Це буде подією року!

— По датах — що у нас?

— Думаю, найкраще — це жовтень–листопад. Якраз маємо рік у запасі, — запропонував Слава.

Через три години у них вже вималювався приблизний список гостей форуму, починаючи від американських нейронауковців і дослідників усвідомлених сновидінь й закінчуючи російськими трансгуманістами і японськими конструкторами андроїдів. Коли їхній бюджет почав перевищувати бюджет середнього фільму категорії В, Федір упіймав себе на думці, що вже близько години він перебуває у дещо захмелілому стані від відчуття, що кордонів реальності більше не існує і стало можливим усе, що завгодно. Що ж до Слави, то, за оцінками Федора, його самопочуття, мабуть, можна було порівняти лише зі станом людини, яка вперше в житті спробувала кокаїн — щойно він із хлопчиська в «конверсах» і потертих джинсах із «Бенеттону» стрибнув у директорський склад міжнародного форуму, якому судилося прогриміти на цілий світ — і йому на цій висоті явно бракувало повітря.

— Слухай, приходь сьогодні до мене разом із Віктором, — запропонував Федір Славі. — Покуримо, попустиш­ся трохи. Тобі треба заспокоїтися.

— Так, мені треба заспокоїтися, — сказав Слава, і став розтирати свою і без того скуйовджену голову, переповнену ідеями. — У мене просто відчуття, ніби я вжив якийсь галюциноген — і мене пре так, як ще ніколи не перло.

— Тому що це воно, — сказав Федір, і вони заусміхалися один одному сповненими розуміння посмішками. — Чувак, це воно.

Я раз по раз запитую себе: куди це все йде?

Мабуть, буде чесно зізнатися — починаючи з того дня, коли я вирішив поїхати на Зарубинець, відчуваю, як моя екзистенційна криза лише посилюється. Іноді я забуваюся у шаленій гонитві днів, але коли навала роботи трохи вщухає, я раптом знову виявляю всередині себе пустку. Я продовжую наче стояти на вітрі, де холодно і страшно. Поруч зі мною є Смирна. Є цікавий Віктор і потішний Слава. Та я боюся зробити їм крок назустріч — я сприймаю їх наче виставу, дослівно ніби я потрапив на космічну станцію з фільму «Солярис» і маю справу не з живими людьми, а з «гостями». І тоді виникає запитання — хто кого досліджує? Я — світ, чи світ — мене? Опісля розлучення з Інессою я довго жив з думкою, що я неготовий до нового зближення. Але воно сталося мовби саме — всупереч усьому і попри все. Іноді це надто моторошно — розуміти, що вся ця ситуація наче створена спеціально для мене. Створена ким? Що це за машини під Трахтемировом? Русич говорив щось про анізотропне випромінювання і про радіоактивні кварци, та якщо це машини — тоді що потрібно знати про світ, про людину, про долю, щоби будувати такі механізми?

Федір поділився з Віктором своїми сумнівами щодо власного шляху, котрі знову стали охоплювати його, натякаючи на те, що якісь корінні запитання все ще залишаються без відповіді. Він спробував пояснити, що з початком роботи над проектом Карманова увійшов у нетипову для себе смугу невизначеності, настільки неохопну, що просто не ясно, чи є там, за океаном чорноти, другий берег.

«Ну, это дорога, — філософськи відповів Віктор фразою графолога Русича. — Дойдут не все. Но ты не отчаивайся, через это все проходят. По сути, страдания, которые ты сейчас испытываешь, — это ведь даже не твои страдания, а страдания твоего организма сознания. Это он мучится оттого, что теряет тебя, а ты себя, наоборот, только обретаешь».

Це звучало втішно — і те, що не Федір перший проходив через ці неясні му́ки і те, що його муки — це результат поступового пробудження.