Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

Із приходом жовтня поїздки під дощем з увімкнутими фарами, коли на трасу сходить сіра непроникна імла, приносять особливу утробну меланхолію, що можна порівняти з жалем, який приходить, коли оплакуєш померлих родичів — хоч втрата й болить, але саме оплакування приносить дивне примирення з тим, чого вже не змінити.

Федір завжди прокидався швидше за Смирну. Він перестав робити візуалізацію свого будинку, який у нього мав бути на острові в Егейському морі, і від цього почував певну провину, хоча виправдовував себе, що початок уже закладено. Він не знав, чому перестав це робити — можливо тому, що в принципі перестав вірити в майбутнє. Останнім часом його стало так багато у житті, що за ним почало пропадати теперішнє.

А ще у Федора почала закрадатися думка, що коли острів, притягнутий силою його візуалізації, й справді з’явиться в його житті, цілком можливо, що він просто зіп’ється там дорогим вином у товаристві Смирни. Цей казковий острів, якщо там справді опинилася б Смирна, міг би стати пасткою для нього. Що тепліше й ніжніше ставилася до нього Смирна, то гірше він себе почував наче привалений незрозумілим почуттям провини. Замість того, аби переживати цілісність, Федір стикнувся з наростаючою розщепленістю, так, наче він втратив щось украй важливе. Їх тіла так гарно співпадали одне з одним своїми вигинами й округлостями, наче вони були створені одне для одного. Тим розпачливішим було його почуття самотності після близькості зі Смирною і в голову настир­ливо лізли думки, що він іде кудись не туди. Він старався притамувати їх по рецептові Васіка — по-йогівськи п’ючи й вибльовуючи солену воду й інтенсивно накурюючись одразу ж по пробудженні. Однак, коли дія трави спадала, незрозумілі страхи і тривоги знову обсідали його. Хотілося замкнутися у собі, облишити все і просто завмерти, ввійти в усвідомлену кому, про яку говорив Гуров, і не знати в ній нікого і нічого.

У цьому утробному передзимовому засипанні Федір приїхав на запрошення Карманова до нього у Пущу. Вони закрилися у Карманова в бібліотеці для розмови віч-на-віч. Кабінетом Карманова блукала якась дрімуча енергетика, щось, пов’язане з пристрастями, з тайфунами думок, з боротьбою за вищу кристалізацію буття у слові, думці чи предметі.

— Ну, розказуй, — напряму заговорив той.

— Що розказувати?

— Що з тобою відбувається? Я ж бачу, що тебе ковбасить.

— Я відчуваю наростаючу тривогу, — наважився врешті поділитися Федір. — Мене дуже гнітить відчуття, що все, що я роблю, не має жодного сенсу. Я відчуваю порожнечу. Не можу вповні займатися справами «Соми», тому що всередині мене зяє якась діра.

— Так, цікаво. І давно це у тебе?

— Пару тижнів. Десь одразу після семінару Грозовських почалося. На семінарі — стрімкий сплеск, а після семінару — ніби вичавлений лимон. Досі не можу отямитися.

Карманов мовчав.

— У чому твоя проблема, Федоре?

— Тобто?

— Це вже наслідки — те, про що ти говориш. У чому справжня проблема?

Подумавши, Федір вирішив, що приховувати сумніви більше не було сенсу.

— У мене з’явився страх, що я зайшов кудись не туди. Що я щось зробив у житті неправильно. І це пов’язано з моєю теперішньою діяльністю. У мене відчуття, що ми робимо щось неправильне — щось, що суперечить природному руху речей. І мені стає страшно, що світ може помститися за це.

— Він це неодмінно зробить, — сказав з усмішкою Карманов. — І ми дійсно граємо зараз проти світу.

— Це як? — перепитав Федір.

— Світ обов’язково в якийсь момент захоче накинутися на нас. Але така наша задача. Така місія. Йти проти правил. Створювати те, чого не було і не могло ніколи бути. Могило, подивися на це з точки зору Абсолюту. Уяви Всесвіт, який складається з випадкових серій подій. Вони не підкорені нічим, окрім силогізму Бейеса. Там діє логіка спонтанності. І Всесвіт надійно береже свій хаос. А тепер уяви, що в цьому потоці подій, які відбувалися і відбуваються у Всесвіті раптом хтось дуже маленький (такий як ти) починає робити те, що йде абсолютно врозріз з усіма правилами. Хтось насмілюється почати диктувати свої правила природі і світові. Хтось, хто зрозумів достатньо добре, в якому стані знаходиться сама людина, раптом вирішив сказати «ні» цьому порядкові. Погодься, це найбільший бунт і найбільша революція, яка лише може бути. Це не місцеві уряди і не олігархічна кліка. Це навіть не приховані еліти. Це виклик самому положенню людини у Всесвіті — виклик цьому крихітному, хиткому положенню десь в атомарному за своїми розмірами закутку буття. Раптом хтось, від кого цього не чекали, заявляє свої права на цей світ. Заявляє свої права на те, щоб відбутися. Щоб народитися. Безумовно, що буде страшно. Безумовно, що будуть сили, які протидіятимуть цьому. І не тільки якісь там групи впливу, не лише геополітика. Сходитимуть з рейсів поїзди і падатимуть літаки, горітимуть рукописи і виходитимуть з ладу цілі електростанції, якщо це буде потрібно, аби не допустити цей проект до життя. Чому? Тому що сама система не хоче, щоб це сталося. Сам світ, ця механічна, машинна істота, проти того, щоб у ній з’явився хтось, хто хоче сам визначати свою долю.

— Я розумію, — тихо сказав Федір. — Грозовський називає це Големом.