Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Коричневый хаос неизбежен. Нельзя просчитать все варианты. Всегда будет элемент неожиданности. В конечном счете, что мы вообще знаем об этом мире? Тогда зачем вообще познавать? Вопрос в другой плоскости: «Что мы можем сделать?».

Федір підготував третій шприц, і набравши у нього суспензію, вколов Карманову в сідницю.

— Это сульфозиновый крест ты мне делаешь? — раптом озвався Карманов. — Ну хорошо. Можем считать, что друга в жизни ты распял. Да. Иногда нужно и такой опыт получить — распять друга.

Від його слів Федора кинуло в холод.

— Пішли у спортзал, — сказав він Карманову. — Вас буде зараз боліти трохи, але за якийсь час все минеться.

— Візьми йому пару рушників і ковдру,— попросив Федір у Віки. Та кивнула і вийшла з кімнати.

— Пішли, пішли, — він поклав його руку собі на шию, і повів у спортзал.

— Черт. Как больно.

— Вибачте, просто я не мав вибору. Я пообіцяв вам, що я поверну вас. Я знаю, ви мене зрозумієте, просто ви зараз в іншій логіці дієте, і в ній ви зайшли дуже далеко. Зараз вас почне поступово повертати. Тримайтеся.

Вони піднялися на четвертий поверх, де у Карманова був спортзал.

— Давайте, лягайте, — він вклав його на татамі. Карманова почало підтрушувати. Зайшла Віка, вона принесла пухову ковдру.

— Принеси ще відро і пару рушників, і пару пляшок води, — попросив він, а сам прикрив Карманова пухо­виком.

Карманов почав стогнати. На його чолі виступив піт. Повернулася Віка, принесла блакитне пластикове відро і рушника.

— Я побуду тут з ним сам, — сказав Федір, і Віка вийшла. Карманов лежав на татамі, і скляним поглядом дивився в стелю.

— У тебя бывало когда-то такое, Могыла? Будто время остановилось, и у тебя длится одно-единственное мгновение, но оно тянется, тянется — и такое чувство, будто я все знаю наперед, я знаю, что ты должен приехать, знаю, что мне должны сульфозин поставить — но только в словах еще нет понимания. Будто бы все слилось в одно звенящее мгновение, я будто гляжу на мир в перевернутом положении, как на картах игральных, помнишь? Будто я валет или король, который смотрит снизу вверх и ему все кажется перевернутым, а потом вдруг опа — и все стает на свои места, только почему-то все остальные начинают считать, что ты ведешь себя странно...

Карманов почав дихати глибше — на чолі в нього з’явився піт. Щоб не бачити його мук, Федір тихо вийшов зі спортзалу, закривши за собою двері на ключ. Він спус­тився на перший поверх із думкою вийти до машини по сигарети, коли ж побачив Віку, що сиділа посеред безладу навпроти каміну. Заплакана, в спортивному костюмі, вона дивилася в одну точку, наче забувши про келих із віскі, який стискала в руці.

— Як він там? — дрижачим голосом спитала Віка, і на кінчику її носа повисла сльоза. Вона змахнула її, і цей жест наче схопив у фотографії всю картину моменту — лапатий сніг, що падав за вікном поверх чорної землі, напівсутінки у холодному коридорі, зруйнована камінна полиця, красива і нещасна жінка.

— Він це витримає.

Віка вся тремтіла: губи трусяться, ноги підстрибують, очі — великі й нажахані. Федір узяв до рук її долоні і став гладити, аби привести її до тями.

— Усе буде добре, його попустить. Спокійно, не хвилюйся, — він притис Віку до себе, і вона, все ще тремтячи, впилася пальцями йому в руку. Він гладив її по голові, заспокоюючи. — Усе буде добре. Це дорога, дійде не кожен... Але це дорога.